Євангеліє від Івана, 16:16-33
Господь завершив ту частину Свого вчення, в якій Він говорив учням про велике осяяння розуму, яке стане результатом приходу Святого Духа. Тепер, коли всі Його настанови завершуються, Він більше не говорить про Духа, але про «той день» – новий день, що ось-ось настане – з його новим об’явленням про Нього у воскресінні (16-22); про нову природу спілкування, яке вони матимуть з Отцем (23, 24), та про нову форму, в якій Господь буде спілкуватися з ними (25-28).
Нам необхідно пам’ятати, що дві події, які визначають «той день», – це відхід Христа, щоб бути з Отцем, та прихід Святого Духа, щоб перебувати у віруючих. У тій частині вчення, яка щойно закінчилася, «той день» розглядається в контексті приходу Утішителя. В останній частині вчення «той день» розглядається в контексті відходу Христа до Отця та всього того, що пов’язане з Його перебуванням з Отцем.
Від Івана 16:16. Чудові обриси майбутньої слави, яка відкриється в силі Духа, були змальовані перед очами учнів, але коли промайнули останні хвилини перебування Господа з ними, вони залишаються безпосередньо з Ісусом як об’єктом своєї любові. Дух дійсно викликає цю любов, але не Він є об’єктом, на який вона спрямована, а Ісус. Таким чином, саме Господь захоплює і притягує їхні серця до Себе, тому що Він говорить: «Незабаром, і Мене вже не будете бачити, і знов незабаром і Мене ви побачите». Цими словами Господь не тільки приваблює їхні серця до Себе, але й натякає на великі події, які невдовзі мали відбутися, і готує їхні серця до змін, які ці події потягнуть за собою.
Від Івана 16:17-18. Слова Господа сіють серед учнів тривожні запитання, і це показує, що кожна заява Христа було для них таємницею. Примітно те, що учні зберігають тишу, коли вчення продовжується. П’ятеро учнів промовляли час від часу певні фрази, але коли вони покинули горницю, більше не було чути іншого голосу, крім голосу Господа. Коли Він розкривав учням великі істини, що стосувалися приходу Духа, вони мовчки слухали, аж доки не прозвучала та, що виходила за межі їхнього розуміння. Тепер, коли Господь знову починає говорити про Себе, їхні серця не спроможні осягнути значення Його слів. Проте навіть у цьому випадку вони говорять між собою, не наважуючись висловити своє нерозуміння Господу.
Від Івана 16:19-22. Господь передбачає їхнє бажання запитати значення Його слів, і не тільки дає додаткове пояснення сказаному, але й говорить про те, що серця учнів будуть наповнені різними почуттями – як сумом, так і радістю – через великі події, які зовсім незабаром почнуть відбуватися.
Господь чітко говорить про два коротких проміжки часу і сповіщає, що незабаром учні втратять Його з поля зору, а потім вони побачать Його знову. Знаючи, які події відбулися після цього, ми можемо сказати, що ці слова означають те, що вже через кілька годин Господь залишив Своїх учнів, щоб зникнути з поля зору людей, увійшовши в темінь хреста і гробу. А потім, після другого «незабаром» учні знову побачать Господа, але не так, як раніше, за днів Його перебування в тілі, а у воскресінні. Якщо вони більше не побачать Його так, як бачили в дні Його приниження, вони бачитимуть Його завжди в новому і славному стані воскресіння поза межами смерті й гробу. Проте Той Самий Ісус, Який жив серед них, допомагав їм в їхніх немочах, підтримував їхню віру і притягував до Себе їхні серця, прийде в їхнє середовище і промовить: «Погляньте на руки Мої та на ноги Мої, це ж Я Сам!» (Лк. 24:39).
Крім того, Господь говорить Своїм учням, яким чином ці доленосні події впливатимуть на них у смутку і радості. Короткий проміжок часу, протягом якого вони не бачитимуть Його, буде часом величезного смутку для учнів – часом сліз і ридань за померлим, гроб якого був кінцем всіх їхніх земних сподівань. Світ же в цей час радітиме, вважаючи, що здобув перемогу над Тим, Чия присутність викривала зло їхніх діянь. Проте коли цей короткий відрізок часу завершиться, їхній смуток обернеться на радість. Щоб краще донести до сердець учнів думку про ці майбутні події, Господь використовує як ілюстрацію жінку, що народжує дитину. Несподіваний сум, зміна смутку радістю і народження дитини – все це влучно описує несподіваний смуток, яким будуть охоплені учні, коли Господь піде на смерть, а також швидкий перехід від смутку до радості, коли невдовзі вони знову побачать Господа – вже після Його воскресіння, як первістка з померлих.
Господь, застосовуючи цю ілюстрацію, додає до сказаного раніше ще кілька важливих слів. Перед цим Він сказав: «Мене ви побачите», а тепер додає: «…побачу вас знову». Світ більше не побачить Його, і Він більше не бачитиме світу. Він прийде тільки до Своїх. І саме так і сталося, що ми читаємо дещо пізніше: «…з’явився Ісус, і став посередині, та й промовляє до них: Мир вам! І, сказавши оце, показав Він їм руки та бока. А учні зраділи, побачивши Господа» (Ів. 20:19-20).
Крім того, Господь говорить, що можливість бачитися з Ним не буде обмежена лише короткими зустрічами впродовж сорока днів після Його воскресіння. Хтось сказав такі чудові слова: «Воскреслий і живий Господь з’явився перед фізичним зором, щоб Він міг залишатися перед очима віри, не в спогадах, а в реальній присутності». А також: «Це було особливе бачення, яке ніколи не могло забутися або затьмаритися, а, навпаки, стати ще яскравішим, більш духовним». Впродовж усього періоду Його відсутності, у той час поки ми все ще перебуваємо на землі, а Він – у славі, слова Господа залишаються актуальними і правдивими: «Мене ви побачите» та «…побачу вас знову». Споглядаючи цю славу, Степан міг сказати: «Ось я бачу відчинене небо, і Сина Людського, що по Божій правиці стоїть!…». А також автор Послання до євреїв говорить: «…бачимо Ісуса… Він увінчаний честю й величністю».
Саме ця особлива можливість бачити Христа гарантує радість віруючого. Живий Господь – це радість Його народу; а оскільки Його життя вічне, радість Його дітей є незмінною і повного. Тому Господь міг сказати: «…ніхто радости вашої вам не відійме!».
Від Івана 16:23-24. Господь говорив про нове об’явлення про Себе нового дня, що так скоро мав розпочатися. Тепер Він говорить про нову природу стосунків, які матимуть місце з настанням цього нового дня. «Ні про що ж того дня ви Мене не спитаєте…», – говорить Господь. Ці слова не означають, що ми ніколи більше не звертатимемося до Господа, а те, що ми тепер маємо прямий доступ до Отця. Марта не мала відчуття, що вона може звертатися безпосередньо до Отця, коли сказала: «…знаю я, що чого тільки в Бога попросиш, то дасть Тобі Бог!» (Ів. 11:22). Нам не потрібно зараз звертатися до Господа з проханням, щоб Він йшов до Отця від нашого імені; тепер це наш привілей – просити безпосередньо Отця в ім’я Христа. Досі учні не просили нічого в Його ім’я. «Того дня» вони проситимуть в ім’я Його, і Отець дасть те, що вони проситимуть, в ім’я Його, щоб їхня радість була повною. Маючи доступ до таких величезних ресурсів, що тепер були відкриті для учнів, вони знайдуть повноту радості.
Від Івана 16:25. Також, з боку Господа, Його спілкування буде мати нову форму. До цього часу велика частина Його вчення подавалася у формі притч або алегорій. Того ж дня, який невдовзі настане, Він буде говорити прямо про Отця. Таким чином, після Свого воскресіння Він послав повідомлення Своїм учням, ясно кажучи: «Я йду до Свого Отця й Отця вашого, і до Бога Мого й Бога вашого!».
Від Івана 16:26-28. Хоча Господь буде ясно говорити нам про Отця, у Нього не буде необхідності благати Отця за нас, начебто Він не знає наших потреб або ж ми не маємо вільного доступу до Нього, – «бо Отець любить Сам вас», – говорить Господь. Отець має найглибший інтерес до учнів і любить їх, тому що вони полюбили Христа і повірили, що Він прийшов від Бога.
Господь завершує цю частину Свого вчення, проголошуючи великі істини, на яких заснована вся структура християнства: «Від Отця вийшов Я, і на світ Я прийшов. І знов покидаю Я світ та й іду до Отця». На жаль, сучасне християнство, надаючи великої уваги досконалому життю нашого Господа, легко відмовляється від святих вимог, що висуваються в цьому важливому твердженні. Дане твердження, в якому захована істина про Його Божественне походження, про Його місію в світі і Його повернення до Отця, відповідним чином підводить всі настанови до логічного завершення.
Від Івана 16:27-32. Заключні слова містять не стільки повчання, скільки застереження щодо немічності учнів, після якого звучить слово, яке розкриває почуття, що наповнюють серце Господа, і останнє слово підбадьорення.
Учні, слухаючи ці прості формулювання великих істин, могли тепер сказати: «Ось тепер Ти говориш відкрито, і жадної притчі не кажеш» (в. 29). Істини, які вони раніше чули, але не до кінця могли зрозуміти, тепер ясно передавалися словами Господа. Та проте учні не могли осягнути думку про шлях смерті, яким Господь мав повернутися до Отця. Тому Господь запитує їх: «Тепер віруєте?». Вони дійсно вірили, але, так само, як це дуже часто буває і з нами, вони погано усвідомлювали власну немічність. Господь був змушений попередити їх про те, що наближався час – і фактично, вже настав, – коли всі учні будуть розпорошені і розбіжаться кожен на свою дорогу, і Той, про віру в Кого вони щойно заявили, залишиться зовсім самотнім.
Проте, хоча й наближався час, коли ці Його послідовники, які любили Його й ходили за Ним, думатимуть тільки про себе й розбіжаться від Нього в тяжку для Нього годину, Він буде не Сам: «Та не Сам Я, бо зо Мною Отець!» – говорить Господь. Він не говорить, що Отець буде з Ним, але що Він є з Ним. Як і в давно минулі дні, у події, яка була лише прообразом цієї набагато величнішої події, ми читаємо про Авраама та Ісаака, коли вони долали свій шлях до гори Морія, «пішли вони разом обоє» (Бут. 22:6). Так і тепер Отець і Син були разом, коли наближалася велика година принесення жертви.
Від Івана 16:33. Проте Господь, застерігаючи учнів щодо їхньої немічності, не залишає їх без останнього слова підбадьорення і підтримки. Незважаючи на власні невдачі, про які їм, можливо, доведеться пошкодувати, незважаючи на труднощі, з якими їм, можливо, доведеться зустрітися в світі, вони в Христі матимуть мир. Вони можуть виявити багато чого в собі самих, а також у світі, що турбуватиме їх, але в Христі вони матимуть незмінну підтримку – Того, у Кому їхні серця зможуть заспокоїтися в досконалому мирі. Світ дійсно може подолати учнів, і незабаром вони самі це підтвердили, але Христос цей самий світ переміг.
Таким чином, як колись учні, так і ми зараз можемо отримати підбадьорення, знаючи, що Той, Хто любить нас, Хто живе для нас, Хто прийде за нами, Той, Хто з нами – це Господь, Який переміг світ. Таким чином, коли ці великі настанови добігають кінця, ми залишаємося зі словом підбадьорення від Господа, яке, піднімаючи нас над усіма нашими невдачами, дає нам можливість споглядати перемогу Господа.
