Євангеліє від Івана, 15:9-17
У Своїх останніх вченнях Господь починає поступово розкривати істину про те, що відома учням земна юдейська система, з якою вони були пов’язані, буде скасована, і розпочнеться новий період, період християнської спільноти. Ця зовсім нова субстанція має небесне походження і частку, хоча й залишена на деякий час у світі, щоб представляти в ньому Христа – Людину в славі.
Слухаючи слова Господа, ми повинні мати на увазі два великі факти, які лежать в основі усього цього вчення, залишеного учням на прощання. По-перше, важливим фактом, неодноразово підкресленим раніше, є те, що Господь мав покинути світ, щоб посісти нове місце як Людина на небі. Другим не менш важливим фактом є те, що Божественна Особистість – Святий Дух, прийде з небес на землю. Результатом цих двох великих фактів є поява в цьому світі зібрання віруючих людей, об’єднаних із Христом у славі та один із одним Духом Святим. Саме до цієї нової спільноти, представленої учнями, Господь звертається зі Своїми останніми словами.
Відкривши учням бажання Свого серця щодо того, що вони повинні приносити плід – виражати Його власний чудовий характер у цьому в світі, з якого Він відходив, – тепер Господь сповіщає їм про нову християнську спільноту, в якій ці плоди можуть приноситися. Адже цілком зрозуміло, що повне вираження плоду можливе лише в зібранні людей, тому що багато чеснот Христа не можуть бути виявленими окремими учнями, без спілкування з іншими. Довготерпіння, лагідність, доброта й інші риси Христа можуть мати своє практичне вираження тільки в нашому спілкуванні з іншими. У першому вірші 13-го розділу Євангелія від Івана говориться, що в період відсутності Христа на землі є ті, кого Він називає «Своїми», і що Він полюбив їх «до кінця». Той факт, що Він любить їх «до кінця» доводить, що, незважаючи на всі можливі невдачі, вони будуть існувати «до кінця». Зовні може здаватися, що ті, хто належить Йому, розбиті й розпорошені, проте в Його очах вони залишаються незмінними. «Господь знає тих, хто Його».
Блаженними є ті віруючі, які знаходять радість у товаристві людей, що належать Господу. Коли б Христос особисто був присутній на землі, ми б усі хотіли бути в компанії тих, хто належить Йому. Коли ж Він покинув землю, ми неодмінно повинні бажати бути з тими, хто тією чи іншою мірою виражає Його природу. Якщо в заплутаному середовищі сучасного християнського світу ми все-таки можемо знайти деяких віруючих, котрі щиро і без жодних підробок виражають певні риси Христа, то вони, безперечно, будуть дуже привабливими для серця, яке любить Христа. Водночас велика людська релігійна система, в яких існує так багато людського і так мало Христа, перестає приваблювати.
Тому вкрай необхідно з великою увагою поставитися до уривка, який розгортає перед нами важливі моральні риси нової християнської спільноти, яка є зібранням Христовим у період Його відсутності. Говорячи про християнську спільноту, ми повинні остерігатися, щоб не звузити її до обмеженого числа святих, з одного боку, або ж не розширити її занадто, включаючи в неї тих, які не є Христові, з іншого боку.
Від Івана 15:9-10. Перша й найбільша особливість християнського товариства є любов Христа. Члени християнського товариства є об’єктами Христової любові. Вони можуть бути невідомими в світі, або ж, якщо вони відомі, то зневаженими і зненавидженими, але їх любить Христос. І глибина Його любові така, що вона може бути виміряна тільки любов’ю Отця до Христа. Отець дивився на Христа як Людину на землі, і любив Його з усією досконалістю Божественної любові. І тепер Христос, перебуваючи в славі, дивиться на тих, хто належить Йому в цьому світі, і через відкриті небеса на них стікає любов Христа.
Таким Своїм послідовникам Господь говорить: «Перебувайте в любові Моїй!». Їхні благословення, а також їхня сила у свідченні залежатимуть від їхнього свідомого перебування в любові Христовій. Суворі слова Господа: «…ти покинув свою першу любов», – адресовані ангелу Церкви в Ефесі пізнього періоду, вказують на перший крок на шляху, який веде до руйнування і розпорошення християнської спільноти на землі. Їхній наступний крок до занепаду був зроблений тоді, коли вони перестали нести єдине свідчення про Христа – свічник був зрушений з місця (Об. 2:4-5).
Поки християни ходили в радості Божественної любові, ніщо не могло встояти проти їхнього єдиного свідчення. Коли ж вони втратили свою першу любов до Христа, втративши спочатку усвідомлення любові Христа до них, вони невдовзі перестали нести єдине свідчення для світу. Дуже часто історія Церкви в цілому повторювалася в помісних громадах святих. Якщо ж хтось відповість на слова Господа і продовжуватиме перебувати в Його любові, то нехай така людина буде уважною до вказівок Господа, бо Він вказує шлях. Ми можемо перебувати в Його любові тільки тоді, коли ходитимемо шляхом послуху: «Якщо будете ви зберігати Мої заповіді, то в любові Моїй перебуватимете». Дитина, яка чинить свою власну волю, виявляючи непослух своїм батькам, дуже малою мірою може відчути насолоду або радість батьківської любові. Так само і християнин; тільки тоді, коли ми ходимо в послуху відкритій Господній волі, ми зможемо пережити блаженство любові Господа.
Хтось дуже правильно сказав, що ми перебуваємо в любові Христовій подібно до того, як можна перебувати в сонячному світлі, тільки знаходячись у тому місці, куди це світло падає. Любов Христа осяює шлях слухняності і випромінює своє світло на шляху Його заповідей. Дотримуванням Його заповідей любов не викликається, так само як ходіння в освітлених сонцем місцях не створює сонячного світла. Відповідно, Господь закликає не шукати, заслуговувати або намагатися отримати цю любов, а лише перебувати в ній. Господь Сам був досконалим прикладом того, хто ходив шляхом послуху, бо Він міг сказати: «Я зберіг Заповіді Свого Отця, і перебуваю в любові Його».
Від Івана 15:11. Друга велика особливість християнського товариства – це радість, але це радість Христа. Господь говорить: «Це Я вам говорив, щоб радість Моя була в вас, і щоб повна була ваша радість!». Це не просто природна радість, і тим паче не радість цього світу. Це радість Христова, радість, яка витікає з «глибокого відчуття незмінного щастя і перебування в любові Отця». Звичайно, існують земні радощі, які Бог дозволяє нам мати, і ми можемо тішитися ними, якщо вони трапляються в нашому житті. Проте такі радощі не задовольнять нас: «Радість земна тьмяніє, її слава минає». Вино земних утіх витікає. Ми дійсно можемо «пити з струмка на дорозі», але цей струмок висихає. (Пс. 109:7; 1Цар. 17:7). Проте всередині віруючого існує таке джерело радості, яке тече до вічного життя і ніколи не перестане бити. Таким чином, Господь може говорити саме про Його радість як таку, що може «перебувати» в нас. Це насправді та радість, що переживе всі скороминущі земні радощі. Це радість, яка «перебуває». Радість, джерело якої знаходиться в любові Отця, буде настільки ж глибокою, як і любов, з якої вона витікає.
До того ж, радість, про яку говорить Господь, це не тільки радість, яка «перебуває», але Він також говорить Своїм учням, що вона буде в них. Радість, яка перебуває в нас, не схожа на радість цього світу, яка залежить від зовнішніх обставин. Псалмоспівець міг сказати: «Ти даєш більшу радість у серці моїм, ніж у них, як помножилося їхнє збіжжя та їхнє вино молоде» (Пс. 4:8). Земна радість завжди залежить від сприятливості зовнішніх обставин; радість Господня знаходиться в серці. У Своїх зовнішніх обставинах Господь був відкинутою і самотньою Людиною, Страдником, Якому були знайомі людські болі. Долаючи Свій шлях у досконалому послуху волі Отця, Він постійно відчував любов Отця, і саме в цій любові Він мав невичерпне і незмінне джерело всієї Своєї радості. Так само і ми, тією мірою, якою ми ходимо в послуху Господу, будемо відчувати Його любов, а перебуваючи в сонячному світлі Його любові, ми не просто матимемо Його радість, а повноту радості, яка не залишає місця для смутку над всіма недосконалими земними речами.
Від Івана 15:12-13. По-третє, нове товариство характеризується любов’ю. Воно не тільки саме є об’єктом любові, але й любить інших, тому що це заповідь Господня: «…щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив!». Ця любов не повинна бути схожою на любов цього світу, яка часто є егоїстичною. Це має бути любов, яка має не нижчий стандарт, ніж любов Господа до нас, любов, в якій немає ані крихти егоїзму, бо Господь говорить: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх». Про смерть тут говориться не в спокутному значенні, але як про найвище вираження любові. Земна любов часто викликається якоюсь приємною рисою в людині. Божественна любов підноситься над усіма нашими слабкостями і недосконалостями і не зникає, незважаючи на наявність багатьох не надто приємних рис. Такою є любов Христа і таку любов ми повинні мати один до одного. Ця любов не байдужа до помилок і огріхів, але, піднявшись над усім тим, що є непривабливим, служить іншим, будучи готовою принести найбільші жертви, максимально можливою з яких є готовність віддати навіть життя. Як хтось сказав: «Неможливо дати більший доказ любові; неможливо встановити вищий стандарт».
Від Івана 15:14-15. По-четверте, християнське товариство є довіреним товариством, якому довірено таємниці Христа і сокровенні задуми серця Отця. Господь ставиться до тих, хто належить Йому, не як до рабів, яким даються лише вказівки, але як до друзів, яким відкриваються таємниці, бо Господь говорить їм: «Я вам об’явив усе те, що почув від Мого Отця». Це, звичайно, не означає, що учні не були рабами Ісуса Христа (2-е Пет. 1:1: Юди 1; Рим. 1:1). Проте вони були більше, ніж раби. Вони були друзями, і якщо це великий привілей – бути рабом, то бути другом – ще більший привілей. Звичайний раб – це той, «не відає… що пан його чинить». Він знає тільки поставлене перед ним завдання і отримує тільки необхідні для його виконання вказівки.
Раб, до якого ставляться як до друга, знає більше; йому повідомляється таємна мета його господаря, задля досягнення якої виконується робота. І навіть більше, тому що друг – це той, кому ми говоримо про наші справи, знаючи, що він щиро цікавитиметься ними, хоча вони і не стосуються безпосередньо його самого. Саме так Бог ставився до Авраама – чоловіка, який був названий другом Божим. Він говорить: «Чи Я від Авраама втаю, що Я маю зробити?». Але ми також бачимо, що другом Божим можна стати, лише дотримуючись заповідей Господніх – подібно до того, як раніше цим гарантувалося перебування в Його любові. Ми мало знатимемо про наміри серця Отця, якщо не ходитимемо в послуху заповідям Господнім. Йдучи шляхом послуху Господу, ми будемо Його друзями, яких Він особисто визнає, довіряючи та відкриваючи нам все те, що Він чув від Отця.
Від Івана 15:16. По-п’яте, християнська громада є громадою вибраних Господом, тому що Він говорить: «Не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас…». Вибір був Його ініціативою, а не нашою. Велике щастя, що це саме так: якби ми, переживаючи момент емоційного піднесення, й вибрали Господа як свого Вчителя і прийняли рішення йти й приносити плід, то під тиском різних обставин ми вже давно повернулися б назад. Добровольці, котрі іноді зустрічалися на шляху Господа, отримували невелике схвалення, і йшли зовсім недовго з Тим, Хто не мав де прихилити голову і завжди був зневажений людьми. Про тих же, кого Він Сам покликав, Він міг сказати: «Ви ж оті, що перетривали зо Мною в спокусах Моїх» (Лк. 6:13; 9:1; 22:28). Тут, безумовно, стоїть питання не суверенного вибору до вічного життя, а питання любові, в якій Він вибрав і призначив нас, щоб ми могли приносити плід на землі, і щоб плід цей «зостався». Це вибрання благословенним чином виконалося в апостолах, і благодать Христа, виражена в їхньому житті, зробила їх прикладом для стада на всі часи.
Від Івана 15:16. І насамкінець, християнська громада є громадою молитви і залежності, котра має доступ до Отця в ім’я Христа. Насолоджуючись любов’ю Христа, знаючи таємні задуми Христа, оскільки вони є Його друзями, вони зможуть настільки глибоко пізнати Його розум, що Він подасть їм все, що вони проситимуть в ім’я Христа.
Ось таким є християнське товариство відповідно до задуму Господа. Це спільнота людей, в якій може бути пізнане і приносити радість все, що Христове, – адже як солодко звучить у наших вухах маленьке слово «Мій», що виходить із вуст Господніх. Маючи єднання з тими, Хто належить Йому, Він говорить: «Моя любов», «Моя радість», «Мої заповіді», «Мої друзі», «Мій Отець» та «Моє ім’я». Як хтось влучно висловився, тут ми знаходимо «всю історію любові, зосереджену в любові Отця до Сина, любові Ісуса до Свого народу, любові Його народу один до одного; кожен етап є одночасно джерелом і стандартом для наступного».
Цей опис християнської громади, зроблений Господом, дійсно прекрасний, але, на жаль, ми намарно шукатимемо якесь загальне практичне втілення бажань Господа серед Його народу. Проте, навіть якщо ми як християни розділені і розпорошені, давайте у своєму ходінні не будемо знижувати стандарти, але кожен зокрема будемо прагнути відповідати задуму Господньому.
Від Івана 15:17. Все те, про що Господь говорив, було пронизане любов’ю Христа до Своїх послідовників, і Його метою при цьому було те, щоб об’єднати учнів у любові один до одного. Тож ми можемо оцінити доречність і важливість цих слів Господа: «Це Я вам заповідую, щоб любили один одного ви!».
