Від Івана 14:21-24. Вірші з 18-го по 20-й показали нам загальний результат приходу Духа. Вірші, які йдуть після цього, описують духовні риси, які дозволять окремо взятому віруючому увійти в привілеї, доступні для нас у силі Духа, і насолоджуватися ними. Хоча, на жаль, у християнстві спостерігається велике відхилення від цих загальних умов, проте радісно бачити, що те, що мало б відображатися в Церкві загалом, все-таки може бути доступне для окремого християнина. При цьому важливо зауважити, що в цьому місці вчення Господа стає надзвичайно особистісним. Досі Господь використовував займенники «ви» або «вас» (Ів. 14:18-20). Тепер Він змінює їх на «той», «йому», «його» (Ів. 14:21-24).
Любов і послух є обов’язковими рисами, необхідними для того, щоб мати ці глибокі переживання. Раніше Господь сказав: «Якщо Ви Мене любите, Мої заповіді зберігайте!». Тепер Він говорить так: «Хто заповіді Мої має та їх зберігає, той любить Мене». Хтось дуже правильно зауважив, що в першому випадку любов виступає джерелом послуху, а в другому – послух виступає доказом любові. Кожне вираження думок Отця було вказівкою для Христа, яку Він радо виконував, а кожне вираження думок Христа є вказівкою для того, хто Його любить, яку він з радістю виконує. Того, хто любить Христа, любитиме Отець і Христос. Така людина матиме особливе усвідомлення того, що їй належить любов Отця і Сина. Такій людині Господь явиться особисто.
У цей момент Юда (не Іскаріотський) втручається зі своїм питанням: «Що то, Господи, що Ти нам об’явитися маєш, а не світові?». Юда, зі своїм юдейським світоглядом і юдейськими сподіваннями, був повністю спантеличений цими словами. Не розуміючи, які зміни мали відбутися, і продовжуючи щосили триматися ідеї встановлення видимого царства, він не міг зрозуміти, як це може відбутися, якщо Господь не явить Себе світові. Брати Христа за тілом мали подібну думку, коли сказали: «…з’яви Себе світові» (Ів. 7:4). І навіть зараз, все через таке ж нерозуміння покликання церкви і природи часу, в який ми живемо, є багато щирих християн, які в різних формах і досі говорять Господу: «Об’явися світові». Вони залюбки зробили б Христа лідером різноманітних філантропічних рухів, спрямованих на поліпшення світу. Вони прагнуть знову повернути Христа в світ, не розуміючи, що Дух Божий прийшов, щоб взяти віруючих зі світу і привести до Христа в небі.
На перший погляд, здається, що Господь не відповів на питання, поставлене Юдою. Ще не настав час для повного розкриття небесної природи християнства. Проте відповідь Господа виправляє неправильну думку, що сформувалася в свідомості учнів. Юда думав про видиме явлення світові, Господь же говорить про явлення окремій особистості; Юда говорить про світ, Господь говорить про окрему людину. Світ відкинув Господа, і Господь більше не має з ним справи. Тепер питання стоятиме про окремих людей, котрі будуть забиратися зі світу невідворотною силою Того, до Кого їхні серця спрямовані в любові й прихильності. У Своїй відповіді Господь робить особливий наголос на цю істину.
Той, хто любить Господа, як уже було сказано, буде не тільки виконувати Його заповіді, але й берегтиме «слово» Господа. Це більше, ніж Його заповіді. Його заповіді висловлюють Його думки про деталі нашого життя. Його «слово», як ми дізнаємося з наступного вірша, – це не просто Його власне слово, а слово Отця, Який послав Його, і воно говорить про те, що саме Він прийшов відкрити про серце Отця та про задуми Отця щодо майбутнього неба і світу. Його «заповіді» випромінюють необхідне світло на нашому шляху; Його «слово» освітлює славне майбутнє, розкриваючи задуми серця Отця. Отже, «зберігаючи» Його слово, віруючий готує оселю для Отця; тож тепер Господь може сказати: «Ми прийдемо до нього, і оселю закладемо в нього».
Від Івана 14:25-26. Два перші слова цього вірша визначають новий рівень у цій частині промови Господа. Спочатку Він повідомив нам у загальному про переживання, які віруючі будуть мати в Дусі (18-20), потім – про переживання, доступні для кожного віруючого зокрема (Ів. 14:21-24). Тепер Господь говорить про прихід Святого Духа, по-особливому пов’язуючи його з Одинадцятьма. Вперше про Утішителя тут говориться як про Духа Святого. Ісус говорить про Нього як про Божественну Особу, Яка буде послана Отцем в ім’я Христа. Те, що Він прийде в ім’я Христа, говорить нам, що Він прийде для того, щоб представляти інтереси Христа під час Його відсутності. Він тут не для того, щоб прославити віруючих, щоб зробити їх великими й відомими у світі або ж щоб просувати їхні світські інтереси.
Єдиною Його справою у світі, який відкинув Христа, є те, щоб привертати людей до Христа, щоб приводити їх до Нього, щоб прославляти Христа. В ході цих останніх настанов ми побачимо, що Дух використовує три способи, відстоюючи інтереси Христа. По-перше, у цьому розділі ми бачимо, що це відбувається через нашу любов до Христа; по-друге, у розділі 15-му це показано в тому, що ми відкриваємо свої вуста у свідченні про Христа; по-третє, у розділі 16-му це видно в описі того, що Він підтримує нас у ворожому світі, відкриваючи нам наміри Отця щодо майбутнього віку.
Тут же велика робота Духа спрямована на те, щоб залучити нас до Самого Христа. Є два способи, якими Він пробуджує наші почуття до Христа. По-перше, Господь говорить учням, що Дух святий «навчить [їх] усього». «Все» у вірші 26-му відрізняється від «цього» у вірші 25-му. Господь говорив про деякі речі, але були певні істини, що стосувалися слави Христа, які були поза межами розуміння учнів на той час. Господь був обмежений, викладаючи Своє вчення, через обмеженість духовного сприйняття учнів. З приходом Духа духовне розуміння учнів розшириться, і це дасть можливість Святому Духові говорити їм про «все», пов’язане з Христом у славі.
По-друге, Господь говорить учням: «Дух Святий… пригадає вам усе, що Я вам говорив». Він не тільки сповістить нові істини про Христа в Його новому місці – істини, що понесуть нас аж до вічної слави, – але Він також пригадає благословенні істини, проголошувані Христом під час Його перебування на землі. Все, що стосується Христа, – минуле, теперішнє і майбутнє – нескінченно дороге. Ніщо з того, що від Христа, не повинно бути втрачене. Як важливо, щоб ті, хто своїми словами і написаними працями бажає навчати інших, мали слова Самого Господа, нагадані їм Святим Духом. Передаючи ці слова нам, вони не пропускатимуть їх через власні недосконалі і хибні спогади. Слова Господа, передані таким чином, матимуть всю досконалість Того, Хто нагадуватиме їх без жодних домішок людської немічності.
Від Івана 14:27-31. Попередніми віршами Господь завершує благословенне служіння, яке ввело Його учнів у спілкування з Божественними Особистостями. Це служіння підтримки і втіхи – єднання з Божественними Особами – готувало учнів до відходу Того, Кого вони любили. Таким чином, саме в цих заключних віршах Господь міг говорити вільніше про майбутнє розставання.
Проте, відходячи, Він залишав Своїм учням Свій мир. В обставинах земного життя Він був «страдник, знайомий з хоробами». Скрізь і всюди Йому доводилося зустрічатися з ворожістю грішних людей, але продовжуючи незмінно ходити в єднанні з Отцем і підкоряючись волі Отця, Він завжди насолоджувався миром у Своєму серці. Цей самий мир буде мати віруючий, якщо він перебуватиме в спілкуванні з Божественними Особами і, будучи керованим Духом, не чинитиме власну волю. Оточений неспокійним світом, віруючий буде мати серце, наповнене миром Христовим. Це буде мир, розділений з Христом, адже даючи учням Свій мир, Він дає його не так, як дає світ – відділяючись від того, що він дає.
До того ж, Господь відходив не назавжди, а на деякий час, тому що Він повернеться. Тим часом щира і неегоїстична любов радітиме тому, що Його шлях страждань закінчився, і Він іде до Отця. Христос чітко і зрозуміло попереджає учнів про Свій відхід, щоб їхня віра не похитнулася, коли це станеться.
Після цього Він вже не говоритиме з ними багато, тому що наближався «князь світу цього». Це означає, що невдовзі мало відбутися останнє велике протистояння, у результаті якого влада сатани буде скасована. Перемогу над сатаною було гарантовано, тому що в Христі диявол не мав нічого. Його смерть не буде результатом прояву влади сатани, а лише результатом любові Христа до Отця. Його досконалий послух заповіді Отця, послух аж до смерті, є вічним доказом Його любові до Отця.
Цими словами, пронизаними наскрізь Його любов’ю і послухом Отцеві, Господь завершує дану частину Своїх настанов, кажучи: «Уставайте, ходім звідсіля!». Отже, у Своїй любові до Отця Господь іде, щоб виконати Його веління, але Він при цьому ототожнює учнів із Собою. Наближався час, коли мало виконатися те, що Господь сказав раніше: «Куди Я йду, туди ви прибути не можете», – проте в них була можливість пройти з Ним іще кілька кроків, хоча, з боку учнів, це були надто невпевнені кроки. Таким чином, разом вони виходять з горниці назовні, у світ.
