Євангеліє від Івана, 13:31-38
Коли Юда вийшов, темна тінь, що нависала над невеликою групою зібраних у світлиці, зникла. Стривожений Господній дух заспокоївся, а учні більше не задавали питань. Слова «як він вийшов» визначають цю зміну. Юда залишив світло горниці і вийшов у темряву світу. Світло всередині кімнати засяяло яскравіше, коли він вийшов, тоді як темрява, що була зовні, стала ще темнішою через його присутність. Двері, що зачинилися за зрадником, розірвали останню нитку між Христом і світом. Атмосфера повністю очистилася, і, залишившись наодинці зі Своїми учнями, Господь міг вільно розкрити таємниці Свого серця.
Від Івана 13:31-32. Невдовзі Господь мав відійти до Свого Отця, а Його учні залишалися, щоб бути свідками Христа у світі, який Його відкинув. Слухаючи ці останні настанови, учні відчують дотик Неба (14); вони будуть наставлені, як приносити плоди на землі (15); і вони також будуть зміцнені, щоб бути спроможними витримати переслідування світу (16). Такі високі привілеї і почесті вимагали попередньої роботи з боку Христа, а також певної підготовки серед Його учнів. Таким чином, найперша настанова представляє Бога, прославленого в Христі на землі, Христа, прославленого на небі як Людина, і святих, залишених на землі, щоб прославити Христа. Ці великі істини готують шлях для всіх подальших об’явлень.
Все благословення для людини, для неба і землі впродовж нескінченних віків залежить від великих основоположних істин, які відкриваються перед нами в перших словах цієї настанови. Господь представляє Себе як Сина Людського, і в контексті цього титулу проголошує три істини, що мають неймовірно велике значення:
- Перша: «Тепер ось прославивсь Син Людський».
- Друга: «В Ньому прославився Бог».
- Третя: «Його Бог прославить у Собі».
Ми можемо більше поміркувати над цими великими істинами, прагнучи дечому навчитися з їхнього глибокого змісту, тому що завдяки осягненню цих істин вірою в душі формується міцна підстава для плідного духовного зростання і благословення.
Перша велика істина передана словами: «Тепер ось прославивсь Син Людський». Вона відкриває нам нескінченну досконалість Сина Людського – Спасителя. Тут вказується на страждання Сина Людського на хресті – саме в цих стражданнях Він прославився. Для того щоб прославитися, необхідно, щоб всі якості, які возвеличують людину, сповна виявилися. На хресті й були найвищою мірою продемонстровані всі нескінченні чесноти Сина Людського.
В одинадцятому розділі Євангелія від Івана ми читаємо, що хвороба Лазаря була «на Божу славу, щоб Син Божий прославився нею». Там слава Сина Божого проявилася в тому, що Він воскресив людину з мертвих. Тут слава Сина Людського виявилася в тому, що Він Сам пішов на смерть. Влада над смертю показує славу Сина Божого, проходження через смерть показує славу Сина Людського.
Дещо раніше Господь вже говорив, відповідаючи на слова про бажання поган побачити Ісуса, що «надійшла година, щоб Син Людський прославивсь». Однак при цьому Господь мав на увазі славу Царства; тут Він говорить про глибоку славу Хреста. У майбутньому Він як Син Людський прийме владу, славу і вічне царство; і того світлого дня вся земля буде наповнена Його славою (Дан. 7:13,14; Пс. 71:19). Проте дивовижна слава майбутнього Царства не може зрівнятися і не перевищить Його набагато глибшу славу як Сина Людського на хресті. Слава Його земного престолу перевершена славою Його ганебного Хреста. Царство виявить Його офіційну славу, Хрест є свідченням Його моральної неперевершеності. У день Його царювання «всі панування Йому будуть служити й будуть слухняні» (Дан. 7:27), і все буде підкорене Йому як Синові Людському. У день Його страждань Він Сам був слухняною і покірною Людиною.
Безперечно, кожен Його крок був підтвердженням Його моральної слави, яку було неможливо приховати, проте на хресті ця слава засяяла в усій своїй повноті й неперевершеності. Той, Хто навчився бути слухняним на кожному кроці Свого шляху, врешті-решт був випробуваний смертю і при цьому показав, що Він «слухняний аж до смерти, і то смерти хресної» (Флп. 2:8). Повне підпорядкування волі Отця, яким визначався Його шлях, найяскравіше відбилося на тлі тіні хреста, що нависала над Ним, коли Він сказав: «…не Моя, а Твоя нехай станеться воля!» (Лк. 22:42). Кожен крок Христа свідчив про Його досконалу любов до Отця, проте найвищою мірою Його любов проявилася, коли, маючи на увазі Хрест, Він сказав: «…щоб світ зрозумів, що люблю Я Отця, і як Отець наказав Мені, так роблю» (Ів. 14:31). Його свята природа, яка була непорочною і святою і залишилася такою в грішному світі, через який Він пройшов, виявляється у всій своїй досконалості, коли Він промовляє: «…коли можна, нехай обмине ця чаша Мене» (Мт. 26:39), – передчуваючи ту жахливу мить, коли Він мав стати гріхом.
Так, саме на хресті Його моральні чесноти – Його послух, Його покірність, Його любов, Його святість, і всі інші досконалості, виявилися найяскравіше. Саме там виконалися слова, сказані Господом: «Тепер ось прославивсь Син Людський» (Ів. 13:31).
Таким чином, перша важлива істина переконує нас у нескінченній досконалості Сина Людського, нашого Спасителя, Того, Хто прославив Бога, ставши великою жертвою примирення. Крім того, осягаючи значення даного твердження, яке говорить нам про чесноти і моральну досконалість Ісуса, ми бачимо, наскільки Він гідний нашої повної і беззастережної довіри. Споглядаючи таку досконалість, ніхто не зважиться сказати, що в Ньому існує якась вада, яка заважає довіряти Йому; Його неперевершеність, виявлена сповна, відкриває Його як Того, Хто повен любові і ласки, наділений усіма найпрекраснішими рисами, які роблять Його гідним нашої довіри.
Дивлячись на Сина Людського на хресті, бачачи Його прославленим усіма Його нескінченними чеснотами, які повністю виявилися там, ми готові перейти до другої великої істини: «В Ньому прославився Бог». Всі інші люди ганьбили Бога, але нарешті з’явився Він, Син Людський, морально досконалий і спроможний виконати роботу, яка прославляє Бога. Однак для того щоб прославити Бога, Він повинен був стати гріхом і піти в місце смерті. «Небо звіщає про Божую славу» – славу Творця з Його нескінченною мудрістю і силою, проте воно не може звістити про моральну славу Його Єства. Для цього Син Людський мав постраждати, щоб через страждання найповнішим чином виявилася кожна грань Божого Єства. Через Хрест була підтверджена велич Бога, виконалася правда Божа і справедливість Божа була показана в суді над гріхом. Святість, яка вимагала таку жертву, і любов, яка її дала, засяяли в їхньому найяскравішому сяйві. Син Людський дійсно прославив Бога Своїми стражданнями.
Ця велика робота дозволяє підійти до істини, що лежить у третьому великому твердженні: «Коли в Ньому прославився Бог, то і Його Бог прославить у Собі, і зараз прославить Його!» (Ів. 13:32). Якщо Бог прославився в Христі, то Він надасть вічний доказ Свого задоволення тим, що зробив Христос. Христос, прославлений як Людина в небесній славі, є єдиною належною відповіддю на Його роботу на хресті, і це є вічним доказом Божого задоволення цією Його роботою.
З першого твердження – «тепер ось прославивсь Син Людський» – ми пізнаємо досконалість Сина Людського. З другого – «в Ньому прославився Бог» – ми пізнаємо досконалість Його роботи. З третього твердження – «Його Бог прославить у Собі» – ми дізнаємося про повне задоволення Бога цією роботою. У нас є досконалий Спаситель, Який виконав досконалу роботу для досконалого Божого задоволення. Інші місця Письма говорять нам, що цей досконалий Спаситель, ця досконала робота і це досконале задоволення Бога доступні для всіх, тому що ми читаємо, що Він «дав Самого Себе на викуп за всіх». І повне та досконале задоволення Бога в Христі і Його роботі дозволяє Богові сказати: «…прощення гріхів через Нього звіщається» (Дії 13:38).
Від Івана 13:33. Прославлення Сина Людського передбачало Його розставання з учнями. Господь у Своєму найглибшому і повному співчутті розуміє смуток, що наповнив серця учнів при думці про те, що їм необхідно розлучитися з Тим, Кого вони так любили. Знову і знову, демонструючи тепле почуття людської ніжності, Він повертається до теми неминучого розставання, готуючи їхні серця до того, що їхнє земне спілкування з Ним мусить закінчитися (пор. 14:4,28,29; 16:4-7,16,28).
Ніколи раніше Господь не звертався до учнів, називаючи їх «дітоньками». В оригіналі цей термін є по-особливому жалісливим та пестливим. І ось саме так, з ніжною турботою Він продовжує говорити про майбутнє розставання. Ще зовсім короткий час Він буде з ними. Господь мав повернутися в славу, пройшовши такою дорогою, по якій ніхто інший пройти не може. Згодом віруючі можуть піти вслід за Ним, навіть помираючи смертю мучеників, але це не буде смерть як покарання за гріх, яку повинен був прийняти Господь. Це був той шлях, про який Господь міг сказати: «Куди Я йду, туди ви прибути не можете…» (див. також Ів.8:21).
Від Івана 13:34-35. Крім того, розставшись з Господом через деякий час, учні мали залишитися без величезної підтримки, яку вони мали в особистій присутності Того, Кого вони всі любили. Зважаючи на це, Господь дає нову заповідь: «Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!». Багато хто вважає, що Господь дає цю нову заповідь, протиставляючи її заповіді старій, яку дуже добре знали ці Його єврейські учні: «Люби свого ближнього, як самого себе». Нова заповідь звучала по-іншому: «Любіть один одного… як Я вас полюбив». Христос полюбив їх любов’ю, яка, ніколи не будучи поблажливою до зла, здобула перемогу над усіма силами зла. Якщо ми любимо один одного такою великою любов’ю, якою Христос любить нас, ми не будемо ставитися поблажливо до зла один в одному, але ми знайдемо спосіб перемогти це зло, не перестаючи при цьому любити один одного. Ніщо, крім уз любові, сформованої за Божественним зразком, не може об’єднати групу різних, не схожих між собою людей, які є особистостями з різними рисами характеру і темпераментами.
Крім того, ця наповнена любов’ю група буде настільки дивним явищем у світі, керованим пожадливістю й егоїзмом, що цей самий світ зрозуміє, що вона складається з учнів Христа. Світ неспроможний оцінити віру і надію, якими живе християнство, але він може щонайменше бачити Божественну любов і її дію і захоплюватися нею, якщо не може її наслідувати. Таким чином, зібрання, в якому віруючі люблять один одного так, як їх любить Христос, стане свідком Христа у світі, з якого Він відійде, і таким чином Христос, прославлений з Отцем на небесах, буде прославлений у святих на землі.
Від Івана 13:36-38. Останній епізод у цій розмові, який стосувався лише Петра, містив суворе застереження для всіх учнів. Залишаючись жити на землі, щоб прославити Христа, вони не повинні забувати, що всередині їх є гріховна природа, тіло, що готове відректися від Христа. Симон Петро, не звертаючи уваги на подальші настанови і думаючи тільки про майбутню розлуку, очевидно, не бажаючи сприйняти того, чого він не розумів, запитує: «Куди, Господи, ідеш Ти?». Господь відповідає: «Куди Я йду, туди ти тепер іти за Мною не можеш, але потім ти підеш за Мною». Господь мав постраждати і прийняти смерть мученика від рук нечестивих людей. Але Він також мав прийняти смерть як свята жертва за гріх у руках Бога, і це було набагато страшніше для Його святої душі. Це дійсно був шлях, яким міг пройти лише Він; Петро не міг піти цим шляхом. Згодом, через кілька десятиліть, Петрові випаде високий привілей піти вслід за Господом дорогою мучеництва.
Покладаючись на власну любов до Господа, Петро самовпевнено заявляє: «За Тебе я душу свою покладу!», – проте у відповідь чує лише суворе попередження з вуст Господа: «Поправді, поправді кажу Я тобі: Півень не заспіває, як ти тричі зречешся Мене…». Якщо тіло в неправдивому учневі здатне зрадити Господа, то те саме гріховне тіло в правдивому учневі може відректися від Нього. Але давайте не будемо забувати, що любов Господня перемогла зречення Петра, бо Він, як ми вже бачили, «полюбивши Своїх, що на світі були, до кінця полюбив їх». Ошукані власною самовпевненістю, ми можемо навіть відректися від Господа, та все ж Господь любить нас такою любов’ю, яка не дозволить нам піти від Нього.
