Євангеліє від Івана, 13:18-30
Для того щоб бути здатним сприймати духовні настанови, потрібно мати належний духовний стан. Отже, обмивання ніг було необхідною підготовкою для тих, хто мав слухати останні слова Господа, що були наповнені глибокими Божественними істинами і несли духовну втіху. Однак серед присутніх був один, який, як ми вже зауважували, ніколи не був «чистий увесь», для якого обмивання ніг не могло мати ніякого значення і для якого вчення Ісуса не мало б жодного сенсу. Присутність Юди, який виношував у своєму серці думки про майбутню зраду, була темною плямою в цій маленькій компанії. Перш ніж Господь міг передати Свої останні настанови, а учні – їх прийняти, Юда мусив покинути горницю і піти в ніч.
Від Івана 13:18-20. Спосіб, в який він видаляється, показує ніжне піклування Господа про тих, хто належав Йому. Господь дуже обережно відкриває учням зраду Юди, про яку Йому було давно відомо. Під час обмивання ніг Господь натякає на Юду, але учні, очевидно, його не зрозуміли. Тепер Він говорить вже ясніше: «Не про всіх вас кажу. Знаю Я, кого вибрав…». Учні складали близьке коло вибраних Господніх друзів, яким Він хотів розкрити таємниці Свого серця. Проте серед них був один, котрий не належав до цього кола вибраних; це був той, про якого в Письмі сказано: «…приятель мій… що мій хліб споживав, підняв проти мене п’яту».
Ці слова могли дуже неприємно вразити учнів і були випробуванням їхньої віри. Невір’я могло говорити приблизно так: «Ми не знали про присутність зрадника серед нас, але якщо Ісус цього не знав, то чи є Він насправді Господом слави?». Господь передбачив виникнення таких думок і підтримує віру учнів, розкриваючи наперед майбутню зраду. Він говорить: «Уже тепер вам кажу, перше ніж те настане, щоб як станеться, ви ввірували, що то Я». Навіть через зраду Юди вони мали отримати нові докази того, що Він дійсно був великим «Я Сущий», Якому все відомо і Якому відкрито майбутнє вже тепер.
З одного боку, було неприпустимо, щоб присутність зрадника і його гріх кинули тінь на славу Господа; з іншого боку, низьке падіння того, хто був одним із Дванадцяти, не перекреслювало доручення, що залишалося на інших одинадцяти. Це доручення, як і раніше, зберігало свою важливість і силу, а тому Господь наголошує: «Хто приймає Мого посланця, той приймає Мене; хто ж приймає Мене, той приймає Того, Хто послав Мене!». На тлі жахливого гріха Юди слава Господня залишається незатьмареною, і доручення Одинадцятьом залишалося як ніколи актуальним.
Від Івана 13:21-22. Однак необхідно було щось більше, щоб донести учням жахливу реальність цього викриття, а також щоб усунути Юду з їхнього середовища. Господь прямо говорить їм про природу гріха і після цього вказує на того, хто мав його вчинити. Ці додаткові пояснення глибоко збурюють дух Господа: «…затривожився духом Ісус, і освідчив, говорячи: Поправді, поправді кажу вам, що один із вас видасть Мене!». Таким чином, учні чують конкретну і чітку заяву, яку було неможливо не зрозуміти, про те, що один із них зрадить Господа. Вони мали чітко усвідомити той жахливий факт, що те, чого прагнув ворожий світ і чого він не міг вчинити через страх перед народом, почне здійснюватися просто серед них – через того, хто не боявся ні Бога, ні людей, хто вважався учнем Господа, був Його щоденним супутником, бачив усі Його могутні справи і з незворушним серцем слухав Його слова благодаті й любові.
Слова про це глибоко стривожили дух Господа і змусили учнів тривожно запитувати, дивлячись один на одного, кого Він має на увазі.
Від Івана 13:23. Те, що учні дивилися один на одного, не дало їм відповіді на це важливе питання. Серед них був зрадник, який знав, що Господь викрив його, хоча ніяким чином не вказав на нього іншим присутнім. Вони мали звернутися Господа, щоб звільнитися від цієї страшної невідомості. Учень, який звертається до Господа із запитанням, мав знаходитися поруч із Ним. Той, хто був найближче до Нього, описує себе як того, хто був «один з Його учнів, якого любив Ісус». Усвідомлюючи любов Господа до себе і будучи впевненим у цій любові, Іван пригорнувся до грудей Ісуса. Учень, ноги якого трохи раніше були в руках Ісуса, тепер кладе свою голову на Його груди. Чи не можемо ми сказати, що це близьке та тепле спілкування є наслідком служіння обмивання ніг? Голова знаходить спокій на грудях, наповнених любов’ю, що є наслідком обмивання ніг руками, керованими любов’ю.
Від Івана 13:24-25. Симон Петро – палкий учень, який дуже часто, у різних обставинах своєю поведінкою ніби говорив: «Я учень, який любить Господа», – навряд чи був досить близько до Господа, щоб звернутися до Нього з питанням. Натомість він киває Іванові, щоб той запитав: «…хто б то був, що про нього Він каже?». Іван досить просто запитує: «Хто це, Господи?».
Від Івана 13:26. Господь відразу ж відповідає: «Це той, кому, умочивши, подам Я куска». Деякі богослови зазначають, що значення слів Господа тут дещо спрощене. Це далеко не звичайне «подавання», не якийсь довільний жест. Таке «подавання» було частиною важливого звичаю, за яким бажаному та дорогому гостю подавалася спеціально підготовлена святкова страва. Промовивши ці слова, Господь «вмочивши куска, подав… Юді», і таким чином Він розкрив наперед не тільки саму зраду, але й вказав на зрадника.
Від Івана 13:27. Якщо до цього гріховне бажання, навіяне дияволом, вже ввійшло в серце Юди, то тепер сам сатана входить в Юду. Якщо якісь крихти совісті ще залишалися в Юді, якщо ще й було якесь почуття сорому, якась відраза до гріха, котрий він збирався вчинити, то все це повністю зникло, коли сатана увійшов у нього. Тепер в Юди більше не було ніяких сумнівів, і він стає слухняним знаряддям для виконання задумів сатани. У нього тепер немає дороги назад, і тому Господь може сказати йому: «Що ти робиш роби швидше…».
Від Івана 13:28-30. Одинадцять, очевидно, приголомшені цим жахливим викриттям, не можуть зрозуміти значення цих слів Господа. Оскільки Юда «тримав… скриньку на гроші», то учні вирішили, що слова Господа стосуються того, щоб придбати щось на свято або ж допомогти нужденним. Проте сам Юда добре все зрозумів. Присутність Господа стала нестерпною для цього одержимого дияволом чоловіка, тому, прийнявши шматок хліба, він негайно встає і, не промовивши ні слова, йде в ніч, щоб через зовсім короткий час перейти в ще більш глибоку ніч – у ту жахливу вічну темряву, з якої немає повернення.
Багато хто зауважував, що у всій цій сцені не звучать слова осуду на адресу Юди, він не чує жодного слова докору, жодного наказу або спонукання йти геть. Господом викривається присутність неправдивого учня; вказується на гріх, який він збирається вчинити, вказується на того, хто цей гріх має вчинити, і після всього цього, серед тиші, страшнішої за будь-які слова, Юда залишає Світло, Яке було занадто викривальним для нього і святість Якого він більше не міг терпіти, і виходить у ніч, за якою для нього ніколи не настане світанок. Давайте будемо завжди пам’ятати, що без благодаті Божої і без дорогоцінної крові Христа нам всім довелося б піти в ніч вслід за Юдою.
