ТРАДИЦІЯ ВИЗНАННЯ (Закінчення)

Питання про порожній гріб

Наступною у віровизнанні знаходимо сувору сентенцію без коментарів: «І був похований». Тут сказано про справжнє буття померлим, повну участь у смертній людській долі. Ісус прийняв шлях смерті аж до гіркого та, на перший погляд, безвихідного кінця в гробі. Очевидно, що про гріб Ісуса знали. І тут природно відразу постає запитання: чи Він залишився у гробі? Чи гріб був порожнім, коли Він воскрес?

У сучасному богослов’ї це питання піддають дискусії. Здебільшого воно завершується констатацією того, що порожній гріб не міг бути жодним свідченням Воскресіння. Якщо б було саме так, то це можна пояснити іншим способом. Отож питання про порожній гріб є неважливим і цей момент можна відхилити, а це означає, що він і не був порожнім і так принаймні можна усунути суперечку з сучасною наукою про можливість тілесного воскресіння. Проте в основі цього є перекручена постановка питання.

Звичайно, сам собою порожній гріб не може бути свідченням Воскресіння. Марія Магдалина згідно з Євангелієм від Йоана знайшла його порожнім і припустила, що хтось забрав тіло Ісуса. Наявність порожнього гробу не може довести реальність Воскресіння, це правда. Але існує зворотне запитання: чи сумісне Воскресіння з перебуванням тіла у гробі? Чи міг Ісус воскреснути, якщо Він лежав у гробі? Яке ж це тоді Воскресіння? Сьогодні виникли ідеї Воскресіння, для яких доля тіла неважлива. При цьому і зміст Воскресіння настільки заплутаний, що потрібно з’ясувати, з яким видом реальності в цьому християнстві взагалі доводиться мати справу

Томас Зюдінґ, Ульріх Вількенс та інші повноправно констатують, що тоді проповідування Воскресіння в Єрусалимі, загалом, було б неможливим, якщо вказувати на тіло, що лежить у гробі. Тож з точки зору правильної постановки питання слід сказати, що сам собою порожній гріб, звісно, не міг довести реальність Воскресіння, але є неодмінною умовою для віри у Воскресіння, яка опирається саме на тіло й цілість особистості.

У визнанні св. Павла факт наявності порожнього гробу чітко не засвідчено, але передбачено. Усі чотири Євангелії у своїх розповідях про Воскресіння виразно розповідають про це.

Для богословського визначення порожнього гробу мені видається важливим один висновок з проповіді св. Петра на П’ятидесятницю, де він уперше оповіщає зібраному люду про Воскресіння Ісуса. Він звіщає це не своїми словами, а цитує Псалом (16:9-11), де мовиться: «… й Тіло моє відпочине в надії. Бо Ти не зоставиш душі моєї в аді і не даси Твоєму святому бачити зітління. Ти дав мені дороги життя знати…» (Ді. 2:26 нн.). Петро цитує цей текст Псалма за редакцією грецької Біблії, яка відмінна від єврейського тексту, в якому читаємо: «Бо не покинеш душі моєї в Шеолі і не даси твоєму побожному уздріти зітління. Ти мені стежку життя покажеш» (Пс. 16:10 н.). Згідно з цією редакцією молільник з певністю говорить, що Бог захистить його і в небезпечній ситуації, в якій він, очевидно, перебуває, і вбереже від смерті; тому він житиме в безпеці: не побачить гробу. Інакше звучить редакція, що наводить Петро: молільник не залишиться в аду, він не побачить зітління.

Цим первісним молільником Псалма Петро вважає Давида й у змозі лише констатувати, що ці його сподівання не сповнились: Він «помер і був похований, і гріб його у нас по цей день» (Ді. 2:29). Гріб з тілом є свідченням невоскреслого стану. Проте слова Псалму таки правдиві: вони стосуються і Давида; більше того, тут вказано на Ісуса як справжнього Давида, в Якому сповнились слова обітниці: «Не даси Твоєму святому бачити зітління».

Питання, чи ці слова належать Петрові, чи хтось інший редагував їх, і де та коли саме вони виникли, не потребує обговорення. У будь-якому разі, тут ідеться про давній тип оповіщення Воскресіння, що відзначався великим авторитетом у ранній Церкві тому, що був приписаний св. Петрові та вважається первісним оповіщенням Воскресіння.

Коли у первісному визнанні Єрусалима, яке передав Павло, сказано, що Ісус воскрес згідно з Писанням, то, безперечно, Псалом (16) є вирішальним свідченням для Церкви, яка зароджувалася. Тут, зокрема, чітко сказано, що Христос, останній Давид, не побачить зітління: Він насправді мусить воскреснути.

«Не даси… бачити зітління» – це є визначенням Воскресіння. Щойно зітління вважалося остаточною смертю. З розкладанням тіла на елементи, що розчиняє людину і повертає її космосу, смерть перемагає. Тоді людини як людини вже немає – лише тінь могла залишитись в аді. Зважаючи на це, для ранньої Церкви було основоположним, що тіло Ісуса нетлінне. Тільки тоді виявилося слушним, що Він не залишився у тенетах смерті, що в Ньому життя перемогло смерть.

Те, що рання Церква прочитала з редакції Септуаґінти (Пс. 16:10), визначило також і цілу добу Отців Церкви. Для Воскресіння важливим є те, що тіло Ісуса не підпало зітлінню. Отож порожній гріб як частина проповідування Воскресіння є фактом, що строго відповідає Писанню. Богословські спекуляції, згідно з якими зітління і Воскресіння Ісуса є сумісними, належать до сучасних ідей і перебувають у яскравому протиріччі до біблійного бачення. Також з цієї позиції маємо підтвердження, що проповідування Воскресіння було б неможливим, якби тіло Ісуса лежало у гробі.

Третій день

Повернемося знову до нашого визнання. Наступний вислів звучить: «Воскрес третього дня за Писанням» (1 Кор. 15:4). «За Писанням» стосується речення як цілості, тільки включаючи третій день. Суть полягає в тому, що саме Воскресіння відповідає Писанню, що воно загалом належить обітниці, яка в Ісусі зі слова стала реальністю. Тож основою можна вважати Псалом (16:10), але звичайно і головні тексти обітниці в Ісаї (53). Щодо третього дня прямого свідчення Писання не існує.

Теза про те, що третій день, можливо, «виприснув» з Осії (6:1 н.), є – як Ганс Ґонцельман чи Мартін Генґель і Анна Марія Швемер це показали – нетривка. Текст звучить так: «Уперед! Повернімось до ЯГВЕ, бо Він розірвав нас і зцілить… Він оживить нас через два дні, третього дня Він воскресить нас, і ми житимемо перед Ним». Цей текст є покаянною молитвою грішного Ізраїлю. Про справжнє воскресіння з мертвих мова не йде. Текст не цитували в Новому Завіті і ще протягом другого століття ми його ніде не зустрічаємо (Пор. Генґель/Швемер, Ісус і юдейство, С. 631). Попереднім вказуванням на Воскресіння третього дня він став щойно тоді, коли подія в неділю після Розп’яття Господа надала цьому дневі особливого значення.

Третій день не є жодною «богословською» датою, а днем події, яка стала для учнів вирішальним поворотом після драми Хреста. Йозеф Блянк сформулював це так: «Третього дня – це дата, подана відповідно до первісного християнського передання у Євангеліях і стосується віднайдення порожнього гробу» (Павло та Ісус, Є. 156).

Я додав би: це стосується першої зустрічі з Воскреслим Господом. Перший день тижня – третій після п’ятниці – вже раніше засвідчений у Новому Завіті як день сходження і Богослужіння християнської громади (Пор. 1 Кор. 16:2; Ді. 20:7; Од. 1:10). Іґнатій Антіохійський (кін. І – початок II ст.) визначив для нас неділю, як ми вже бачили, новим видом культури християн на противагу юдейській культурі суботи: «Коли ті, хто жив за старими звичаями, тепер осягнули нову надію і більше не дотримувалися суботи, а жили за Днем Господнім, в який розпочалося і наше життя, через Нього і Його смерть…» (Аd. Magn. 9. 1).

Якщо застановитись над тим, наскільки важливою є субота в старозавітному переданні на основі повідомлення про сотворення світу та Декалога, тоді очевидно, що тільки потужний процес нестримної сили міг спричинити відмову від суботи та її заміну першим днем тижня. Лише подія, яка так міцно вкарбувалася у душах, була у змозі спричинити переміну у релігійній культурі тижня, охоплюючи центральний момент. Для цього не достатньо богословських спекуляцій. Для мене святкування головного Господнього Дня, яке від самого початку вирізняє християнську громаду, є одне з найяскравіших свідчень, що цього дня відбулося щось Надзвичайне – віднайдення порожнього гробу і зустріч із Воскреслим Господом.

Свідки

Коли вірш 4 нашого віровизнання висвітлив факт Воскресіння, то у вірші 5 розпочинається перелік свідків. «З’явився Кифі, тоді дванадцятьом», звучить надто лаконічно. Якщо ми вважатимемо цей вірш останнім у старій Єрусалимській формулі, то це матиме особливе богословське значення: він розкриє фундамент віри Церкви.

З одного боку, «Дванадцятеро» є наріжним каменем Церкви, на який вона постійно опирається. З іншого боку, наголошено на особливому дорученні Петра, яке він отримав спершу у Филиповій Кесарії і яке було підтверджене на Тайній Вечері (Лк. 22:32), що, відповідно, ввело Петра у євхаристійну структуру Церкви. Тепер, після Воскресіння, Господь спочатку являється йому, першому з Дванадцятьох, і цим ще раз відновлює його своєрідне посланництво.

Бути християнином означає, загалом, вірити у Воскреслого, тоді особливе свідчення Петра є підтвердженням доручення бути скелею, на якій збудована Церква. Йоан у своїй історії про трикратне запитання Воскреслого, адресоване Петрові – «Чи любиш Мене?» – і Його трикратне доручення пасти вівці Христові знову чітко наголосив на цьому тривалому посланництві Петра для віри цілої Церкви (Йо. 21:15-17). Тож повідомлення про Воскресіння само собою переходить в еклезіологію: зустріч з Воскреслим Господом є посланництвом і надає Церкві, яка зароджувалася, форми.

Попередній запис

ДВА РІЗНІ ТИПИ СВІДЧЕННЯ ВОСКРЕСІННЯ - ТРАДИЦІЯ ВИЗНАННЯ

Дорога в Еммаус, Роберт Цюнд Звернемося тепер до конкретних свідчень про Воскресіння у Новому Завіті. При ... Читати далі

Наступний запис

ТРАДИЦІЯ РОЗПОВІДІ

Навернення Савла на шляху в Дамаск, Ганс Спекарт Перейдемо тепер – після цих розважань про найважливішу ... Читати далі