ДВА РІЗНІ ТИПИ СВІДЧЕННЯ ВОСКРЕСІННЯ – ТРАДИЦІЯ ВИЗНАННЯ

Дорога в Еммаус, Роберт Цюнд

Звернемося тепер до конкретних свідчень про Воскресіння у Новому Завіті. При їхньому формуванні спершу треба констатувати наявність двох різних типів свідчень, які ми можемо позначити як традицію визнання і традицію розповіді.

ТРАДИЦІЯ ВИЗНАННЯ

Традиція визнання кристалізує основне у коротких формулах, які прагнуть зберегти ядро того, що відбулося. Вони є відображенням християнської ідентичності, а саме «визнанням», за яким впізнаємо один одного, дозволяємо розпізнати нас перед Богом та людьми. Я хотів би навести три приклади.

Історія з учнями, які прямують в Емаус, завершується тим, що обоє знаходять одинадцять учнів, які зібралися в Єрусалимі й вітають їх словами: «Христос справді воскрес і з’явився Симонові» (Лк. 24:34). Щодо контексту, то це – насамперед коротка розповідь, яка уже має мету: стати закликом і визнанням, де висловлено істотне начало: саму подію та свідка, який гарантує засвідчене.

Поєднання двох формулювань знаходимо у 10-му розділі Послання до Римлян: «Бо коли ти твоїми устами визнаватимеш Господа Ісуса і віруватимеш у твоїм серці, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся» (в. 9). Це твердження містить – як і в розповіді про Петрове визнання в околиці Филипової Кесарії (Мт. 16:13 нн.) – дві частини: вказується на те, що Ісус є «Господь», вживаючи старозавітне значення слова «Господь» для визначення Його Божества. Сюди долучається згодом і визнання головної історичної події: Бог воскресив Його з мертвих. Тут виражено також суть того, яке значення має визнання для християн: воно вершить спасіння. Воно ставить нас перед істиною, якою є спасіння. Тут уміщено попередню форму визнання при хрещенні, в якій істина, що Христос є Господь, поєднана з історією Його життя, Його страждань і Його Воскресіння. У хрещенні людина підпорядковується і переходить у нове існування Воскреслого. Визнання стає життям.

Набагато важливіше серед Пасхальних визнань знаходимо в 15-му розділі Першого Послання до Коринтян. Як у повідомленнях про Тайну Вечерю (1 Кор. 11:23-26), Павло наголошує тут, що він промовляє не від себе самого: «Я бо вам передав найперше те, що й сам прийняв був» (15:3). Павло свідомо вводить себе як окрему часточку в ланцюговий процес прийняття і передавання. Якщо зважати на головне, насамперед потрібна правдивість. І Павло, який завжди зі силою наголошує на власному свідченні Воскреслого і на безпосередньо від Господа отриманому апостоляті, наполягає на достовірності та правдивості у передаванні отриманого, на загальному Переданні Церкви від самих початків.

«Євангелія», про яку тут говорить Павло, як він каже, є підвалиною, «яку я вам проповідував, яку ви і прийняли, в якій і стоїте. Нею ви також спасаєтеся, коли держите її такою, як я вам проповідував» (15:1 н.). У цьому центральному посланні важливим є не лише зміст, а й послідовність слів, яку не можна порушувати. Завдяки цьому зв’язку з традицією від самого початку одночасно закладена універсальна пов’язаність і своєрідність віри. «Чи то я, отже, чи то вони так ми проповідуємо, і так ви увірували» (15:11). У своїй серцевині віра достовірна і завжди однакова – вона поєднує всіх християн.

У цьому місці дослідники доповнюють свій запит: від кого конкретно і коли Павло отримав це визнання, як і передання Тайної Вечері? У будь-якому разі, це належить до першої катехизи, яку він, як навернутий, отримав ще в Дамаску, але яка, безсумнівно, походить ще з Єрусалима, отож відповідно час їх виникнення сягає 30-х років, і є справжнім свідченням витоків.

Текст, переданий у редакції Першого Послання до Коринтян, Павло розширив, зокрема долучив сюди і свою особисту зустріч із Воскреслим. Для самоусвідомлення св. Павла і віри Церкви, яка зароджувалася, мені видається важливим те, що Павло почував себе уповноваженим долучити уділене йому з’явлення Воскреслого і пов’язане з ним апостольське посланництво до початкового визнання як однаковою мірою зобов’язуюче. Очевидно він був переконаний, що таке об’явлення йому Воскреслого ще входитиме до контексту визнання, воно належатиме вірі універсальної Церкви як суттєвий, призначений усім, визначальний елемент.

Послухаймо, як звучить цілий текст у Павла:

«Христос умер за наші гріхи згідно з Писанням;

що був похований, що воскрес третього дня за Писанням;

що з’явився Кифі, потім дванадцятьом;

опісля ж з’явився він більш, як п’ятистам братів разом,

більшість яких живе й досі, деякі ж померли.

Опісля з’явився Якову, згодом усім апостолам.

А наостанку всіх, немов якомусь недоносові, з’явивсь і мені»

(1 Кор. 15:3-8).

На думку більшості тлумачів первісне визнання завершується віршем 5, тобто з’явленням Кифі та Дванадцятьом. З інших пере- дань Павло долучив сюди Якова, п’ятсот братів та «усіх» апостолів, зокрема він, очевидно, використовує поняття апостол у ширшому значенні, що виходить за межі кола Дванадцятьох. Особистість Якова важлива, бо з ним у спільноту вірних входить родина Ісуса, яка раніше перебувала осторонь (Пор. Мк. 3:20 н. 31-35; Йо. 7:5), бо він є той, хто згодом після втечі Петра з Єрусалима перейняв на себе керівництво Матірною Церквою у Святому місті.

Смерть Ісуса

Повернемося тепер до правдивого визнання, яке вимагає глибокого осмислення. Воно розпочинається реченням: «Христос умер за наші гріхи згідно з Писанням». Факт смерті підтверджують два доповнення: «за наші гріхи», «згідно з Писанням».

Розпочнемо з другого висловлювання. Воно важливе для висвітлення того, як Церква, яка зароджувалася, поступала з фактами із життя Ісуса. Те, чого Воскреслий навчав учнів у дорозі до Емауса, стає головним методом для розуміння постаті Ісуса: все, що відбулося з Ним, – це сповнення «Писання». Узагалі тільки через призму «Писання», Старого Завіту, можна Його розуміти. Стосовно смерті Ісуса на Хресті це означає: ця смерть не випадковість. Вона входить у контекст історії Бога та Його народу, який набуває логічності і значення. Це подія, в якій сповнюються слова Писання, – подія, яка містить у собі Логос, логіку, подія, яка виходить зі Слова і входить у Слово, розкриває його і втілює.

На конкретне розуміння нам вказує друге доповнення: це було помирання «за наші гріхи». Через те, що ця смерть пов’язана з Божим Словом, то також і з нами, тому і є помиранням «за». У розділі про смерть Ісуса на Хресті ми зауважили, який могутній потік свідчень Писання, серед них найважливіший – четверта пісня Господнього слуги (Іс. 53). Коли смерть Ісуса поміщено в цьому контексті слова і любові Божої, то її вийнято з горнила смерті від первородного гріха людини як наслідку зухвальства – самій стати, як Бог, що мусило завершитись падінням у провалля власної жалюгідності, приреченої на смерть.

Смерть Ісуса інша. Її спричинили не гординя та зухвальство людини, а покора Богові. Це не обов’язковий результат спотвореного гибрісу, а звершення любові, в якій Сам Бог сходить до людини, щоб знову притягнути її до Себе. Смерть Ісуса не зупинилась на виголошенні присуду під час вигнання з раю, а знайшла продовження у піснях Господнього слуги. Тож це смерть у контексті спокутування – смерть, яка примирює і стає світлом для народів. Це подвійне тлумачення, яке визнання віри, передане Павлом, долучає до слів «Він помер», яке розкриває Хрест у контексті Воскресіння.

Попередній запис

ПРО ЩО ЙДЕТЬСЯ У ВОСКРЕСІННІ ІСУСА

Воскресіння Христове, Гельмут Фрельке «А коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й ... Читати далі

Наступний запис

ТРАДИЦІЯ ВИЗНАННЯ (Закінчення)

Питання про порожній гріб Наступною у віровизнанні знаходимо сувору сентенцію без коментарів: «І був похований». Тут сказано про справжнє буття ... Читати далі