“І сказали вони один до одного: “Ідіть, і киньмо жеребки, та й пізнаємо, через кого нам оце лихо ”. І кинули вони жеребки, – і впав жеребок на Йону” (Йон. 1:7).
Коли в нас усе гаразд, коли прекрасний спів тішить слух; чудові проповіді підбадьорюють душу, коли зал переповнений людьми, грішники каються, а молитви невичерпним потоком підносяться до небес, тоді не помічаються недоліки, ніхто не перевіряє міцності будови. Але ось насувається невелика хмарка неприємностей, за нею – величезна хмара бід, що закриває весь обрій, починає віяти холодний вітер несприятливих обставин, і здіймається життєва буря. На морі трапляються страшні бурі, але життєві бурі страшніші. Хто з нас не милувався морем у тиху безвітряну пору? Але страшним явищем є море під час бурі.
Ось так буває і в житті. Ті наші брати та сестри, які недавно були тихими, спокійними, врівноваженими, привітними і добрими, якими ми ще так недавно милувались, тепер піднімають із самісінького дна “каміння і багно” і жбурляють його в ближніх з такою силою, що стає страшно. Пригадується все погане, накопичене протягом багатьох років, і, подібно до мутної хвилі, яка трощить все на своєму шляху, рветься вперед з неймовірною люттю. Репліки, докори, образи дощем сиплються на голови ближніх, а вітри неправдивих вчень збивають з ніг слабких моряків. Дивишся – зірвало щоглу з усім знаряддям, тобто впав учитель чи благовісник. Вітер лжевчення скинув його з твердої основи – вчення Христового. Він впав, а разом із ним загинули і всі ті, хто тримався за нього, а не за Христа. Вони були міцно пов’язані один з одним дружніми зв’язками і сподіваннями. Вони більше надій покладали на людину, ніж на Христа. Впав їхній кумир, впали й вони. Так усі разом і звалились.
На жаль, у житті народу Божого багато подібних випадків. Або ще: зірвало кермо! Корабель залишився без управління, і вітер, наче тріску, кидає його з боку в бік. Як же це сталося? Хвилі зробили свою страшну справу. Так буває, коли пастор, який стоїть на чолі церкви, не встоїть. Пастор помісної церкви – те саме, що кермо на кораблі. Бог через нього здійснює управління громадою, але коли цей пастор не встояв, став відірваним від церкви і вже не може бути використаним для подальшого управління, що тоді? Він гине сам, а громада переносить крах, їй загрожує велика небезпека. Бог багато уваги приділяє Своїм служителям, але й церква повинна підкорятися їм і молитись за них.
Отож, коли здіймається буря в тій чи іншій громаді, тоді люди починають волати: “Через кого нам оце лихо?” Ми вже згадували про те, як ізраїльтяни пішли воювати проти міста Ай. Ісус спочатку послав туди з Єрихону людей, щоб вони оглянули це місто. Їм здалося, що супротивник нечисленний і слабкий, і, повернувшись, вони сказали: “Не труди всього народу туди, бо ті вороги нечисленні”. Але яким було їхнє розчарування і страх, коли вони зазнали такої ганебної поразку. Тоді “охляло серце народу, та й стало, як вода”, а Ісус Навин почав кликати до Бога: “Ах, Владико Господи, для чого Ти конче перепровадив цей народ через Йордан?” У цьому питанні відчувається розпач і нерозуміння: чому сталася ця поразка? Через кого ми переносимо це лихо?
І Господь показав, що причина полягає в них самих, що вони взяли піддане закляттю. Щоб перемогти, їм потрібно було покарати Ахана і позбутися заклятого. Бог, Який знав причину всіх нещасть, прямо вказав, через кого їх спіткало таке страшне лихо. Варто було одному або кільком представникам народу Божого допустити гріх, узяти закляте, і весь народ не тільки не міг перемогти, але не мав навіть права розраховувати на перемогу. Цей випадок дає змогу отримати відповідь на питання: “Чому і через кого?”. Апостол Павло, пояснюючи будову і структуру Церкви, порівнює її з тілом, Голова якого Христос. “І коли терпить один член, то всі члени з ним терплять; і коли один член пошанований, то всі члени з ним тішаться” (1Кор. 12:26).
Коли член церкви живе святим і богобійним життям, його слава поширюється на всю церкву. Люди, які нас оточують, бачать гарний приклад і говорять: “Дивіться, як вони поводяться! Це справді діти Божі!” Тим більше зростає авторитет Церкви, коли більшість її членів живуть святим життям, а ще краще, коли вся Церква відповідає цьому великому слову, тобто, коли все в ній святе і благословенне, і члени церкви провадять чисте життя. Коли в громаді з’являються люди, подібні Аханові, які ховають у своїх домівках “розчину злоби й лукавства” (1Кор. 5:8), тоді народ Божий втрачає силу для перемоги: Церква як тіло Христове починає хворіти, і там, де повинно бути молитовне благоговіння, починаються сильні бурі, які є неабиякою небезпекою для життя громади. Тоді під шум бурі і нарікань можна почути перелякані голоси: “Через кого нам оце лихо?”.
Люди починають молитись і просити допомоги; будять своїх заснулих братів і запитують: “Через кого спіткала нас ця буря?” Дехто, замість того, щоб “заглибитись у себе та вчення”, замість того, щоб “випробовувати самих себе”, висувають припущення, здогадки, нарікають один на одного, сперечаються і сваряться. Інші, замість того, щоб розібратися і з’ясувати причину всіх бід, щоб дізнатись напевне, у чому суть справи, готові проводити жеребкування. На їх думку, жеребкування – найкращі ліки від усіх бід. Але чи так це насправді? Чи справді повинні ми кидати жеребки, щоб дізнатись, через кого ми зазнаємо труднощів? У житті перших християн також виникали бурі і біди. Що в таких випадках робили вони? Чи бачимо ми у Святому Письмі, щоб апостоли і пастори використовували жеребкування при вирішенні складних питань? – Ні.
З часів П’ятидесятниці, коли Церква була хрищена Духом Святим, ні апостоли, ні пресвітери, ні рядові християни не вирішували подібних питань, кидаючи жеребки. Ізраїлю в деяких випадках дозволялось кидати жеребок, але тільки не в питанні виявлення гріха. Коли Ахан згрішив, Бог не сказав: “Киньте жеребок і дізнаєтесь, хто винен”. Увесь народ повинен був очиститись і освятитись, а Бог вказав винного. У той час Бог дав відповідь Своєму народові через урім і туммім (Чис. 27:21; 1Сам. 28:6). Тепер Він говорить через Духа Святого (Дії 8:29; 10-19; 11:12; 13:2; 20:23). Коли б подібні питання вирішувались через жеребкування, то апостолам не потрібно було б скликати собор, не потрібно було довго радитись (Дії 15:6,22). Вони б просто помолились, кинули жеребок – і справа вирішена. Але вони робили не так. Їх приклад показує нам, як ми повинні вирішувати спірні питання, що потрібно робити, щоб виявити гріх. Ми маємо чіткі вказівки: “Коли буде знайдений серед тебе… чоловік або жінка, що зробить зле в очах Господа… і буде сповіщено тобі, і ти почуєш, і будеш добре допитуватися, а ото – воно правда…” (Повт. Зак. 17:2-4), тоді ця людина повинна бути покараною. Причому, щоб уникнути помилки, ми можемо звинуватити людину лише при наявності двох або трьох свідків, які своїми очима бачили гріх.
Але, коли навіть церква виявила гріх у тому чи іншому із своїх членів, чи означає це, що винуватцем бурі є саме ця людина? Далеко не завжди. Чи можна було звинуватити Ананія і Сапфіру в тому, що через їхній гріх єрусалимська церква була переслідувана і гнана? Звичайно, ні. Щоправда, церква має право і навіть зобов’язана засудити відкритий гріх, але таємні справи людей буде судити Бог (Рим. 2:16), і нам не потрібно гадати, хто винен у проблемах громади. Набагато корисніше пам’ятати слова зі Святого Письма: “Нехай же людина випробовує себе” (1Кор. 11:28). Коли кожен буде випробовувати себе, перевіряючи, чи не винен він, чи чистий він, коли кожен буде освячуватись і очищатись, тоді на таку громаду Господь зішле Своє благословення.
Існує два способи встановлення чистоти в церкві: одні починають це освячення із себе та своєї сім’ї, а інші вимагають святості від інших, шукають недоліки і гріхи в братах та сестрах, не вважаючи за потрібне перевірити себе. При такому підході замість покаяння і впокорення, замість миру і любові виникає відчуження, замкнутість, образи, сварки, а іноді й поділ. Як можемо ми вимагати святості від інших, спочатку не освятившись самі? Більше того, коли ми будемо закликати свого ближнього до покаяння наказовим тоном, словами докору і вчительських настанов, ми не торкнемося його серця, наша розмова буде даремною. Щоб досягнути серця грішника, незалежно від того, віруючий він чи ні, необхідно підійти до нього з любов’ю, з материнською ніжністю, з оливою, а не нагайкою.
А такому Йоні, через якого буря приходить у сім’ю, а то і в цілу громаду, хочеться сказати: “Друже, пам’ятай: буде виявлений твій гріх чи він так і залишиться таємним – немає значення. Бог знає його, і коли ти не покаєшся в ньому, коли ти не повернешся до Бога (а гріх зробив поміж тобою і Богом велику прірву), ти накличеш на себе і на інших багато лиха, і в кінцевому результаті загинеш. Для чого тобі втікати від лиця Господнього? Навіщо дратувати Господа гріхом і непослухом? Повернись до Бога, покайся і проси в Нього прощення – так ти врятуєшся сам і відвернеш нещастя від своїх ближніх».
