У заможному рибацькому селищі Капернаум, що лежить на березі Тиверіядського озера, мав свою майстерню добрий швець Захарія.
Усі, хто жив над берегом озера, добре знали, що сандалії, які робив Захарія, були найміцнішими й найзручнішими в усій Галілеї.
Одного дня він виготовив пару чудових сандалій, які пахли свіжою шкірою. Сандалії навіть мали імена: одна називалася Права, а друга – Ліва.
Більше того, вони були настільки схожими, що коли дивилися одна на одну, їм здавалося, що вони – одне ціле, одна сандалія.
– Ми – чудові! – казали вони одна одній. – У цілій Римській імперії з нами не може зрівнятися жодна пара.
– Мені здається, люба Ліва, що ми можемо бути впевнені в тому, що нас чекає незвичайна й чудова кар’єра, – сказала Права.
– Безперечно. М’якенькі килими, блискучі мармурові підлоги… Це – наше призначення! – повторила, як відлуння, Ліва.
– А передусім – пахучі й тендітні ноги.
– Звичайно: ми створені для якогось видатного письменника, багатого купця, заможного й впливового громадянина, може, навіть для віце-короля, – говорили сандалії.
Одного дня добрий Захарія, побачивши клієнта, що наближався, зняв сандалії з полиці, на якій вони собі спокійно стояли:
– Ура! Вирушаємо в дорогу! – радісно крикнула одна з них.
– Світе, вже біжимо до тебе! М’якенькі килими й блискучі підлоги, – ось і ми! – додала друга.
Однак виявилося, що сандалії придбав чоловік з великими стопами, з твердими, наче камінці, мозолями, від яких ішов запах води, водоростей, риби й вологи.
– Ні, тільки не рибалка! – верескнула Права.
– Ненавиджу рибу! – підтримала її Ліва.
У ту ж мить сандалії виразно побачили своє майбутнє. Воно постало перед ними зовсім не в рожевих кольорах. Невже на них чекає постійне перебування у воді, серед смердючої риби та сітей з водоростями?
Права намагалася втішити сестру:
– Ніколи нічого не відомо наперед, – сказала вона. – Часто те, що сьогодні видається поганим, завтра може виявитися добрим.
– Мені буде важко звикнути до всіх тих жахливих, гидких речей… – продовжувала скаржитися Права.
Новий власник сандалій називався Симон.
Він був чесною та великодушною людиною, але мав важкий характер. Це проявлялося в тому, що коли стояв на барці або на кам’янистому березі озера, постійно репетував.
То кричав, то сварився, внаслідок чого обидві сандалії невдовзі почали страждати від сильної депресії. Вони стали такими ж імпульсивними, як їхній власник, постійно заклопотаними й утомленими, як його ноги.
Людина, яка навчила пісок співати
Однак обидві сандалії ретельно виконували своє завдання, сумлінно й відповідально оберігаючи великі стопи Симона. Щоправда, ці стопи поволі переставали бути стопами рибалки й щораз швидше ставали стопами мандрівника. Тож тепер сандалії ступали не по рибі, а по дорогах і піску, долаючи шлях разом зі своїм власником – таємничою й цікавою людиною, яка стала їхнім господарем. Він змінив навіть своє ім’я й більше не називався Симон. Тепер його звали Петро. А слово «Петро», грецькою мовою означає «камінь».
– Це ім’я йому дуже пасує. Адже його голова теж тверда, як камінь! – пояснювала Права іншим сандаліям, узутим на ноги людей, які гуртувалися навколо незвичайної людини, яку звали Ісус.
Життя з Ісусом складалося з постійних несподіванок. Якось сандалії на ногах Петра цілий вечір бігали серед великого натовпу людей, які ні на мить не зводили очей з Ісуса. Петро та його друзі були глибоко вражені подіями цього дня.
Сандалії не могли зрозуміти, що сталося. Вони бігали туди-сюди, роздаючи хліб і рибу, які, як їм здавалося, самі постійно з’являлися в кошиках. Сандалії були впевнені, що сталося якесь чудо.
Коли Петро та його друзі обговорювали це й інші незвичайні вчинки Ісуса, обидві сандалії уважно ловили кожне слово і дуже старалися нічого зі сказаного не проґавити.
– Ти думаєш, що Ісус має рацію? – запитала одного разу свою сестру Права.
– Так. Те, про що Він розповідає, прекрасне, ніхто не говорить так гарно, як Він, – відповіла Ліва.
– Це неймовірно, як багато ми мусимо через Нього ходити. Ісус бігає й бігає без перепочинку. Йде туди, потім одразу в інше місце. Складається враження, що хтось не дозволяє Йому відпочивати.
– А ми завжди позаду Нього!
– А піщинки, які здіймаються з-під Його ніг, коли Він іде, співають.
– Так, і лише ми це чуємо.
Дивна мандрівка
Того дня, який настав після чуда з хлібами й рибами, сандалії нарешті змогли відпочити. Вони більше не страждали через постійну біганину, бо опинилися на барці, по якій багато не походиш. Петро та його друзі, виснажившись, лежали на нижній палубі. Тільки Іван, наймолодший з-поміж них, стояв за стерном.
Людини, яка здійснювала незвичайні вчинки, – Ісуса – не було. Після того, як усі люди розійшлися, Він сказав їм, що хотів би якийсь час побути на самоті й пішов на гору молитися.
Обом сандаліям було дуже цікаво, що означали ці Його усамітнення: можливо, Він просто був утомлений, а може, пішов на зустріч з Кимсь. Після цих зустрічей Він завжди повертався, випромінюючи радість, ще щасливіший, аніж завжди.
Настала ніч. Ісус перебував далеко від них, на самоті. Барку тим часом віднесло далеко від берега. Вона марно намагалася протистояти сильним вітрам, які здіймали хвилі й гнали її на середину озера.
Раптом з подивом помітили людську постать, що наближалася до них. Як таке могло статися? Навколо ж лише вода.
Усі, хто був на барці, перелякалися. Їх охопила така велика тривога, що вони почали кричати зі страху:
– То якийсь дух!
За мить, однак, почули дуже знайомий голос, який лагідно промовив:
– Заспокойтеся, це Я! Не страхайтеся!
То був Ісус, Який спокійно йшов до них поверхнею води.
Коли всі трохи отямилися, Петро вигукнув:
– Господи, коли це Ти, повели мені підійти водою до Тебе.
– Мабуть, він зовсім з глузду з’їхав! – пробурчала Ліва.
– Напевне, хоче нас утопити! – відповіла їй, як відлуння, Права.
А Ісус промовив:
– Підійди!
Петро вийшов з барки й попрямував по воді до Ісуса.
У цей момент обидві сандалії усвідомили, що з ними відбувається. Зрозуміли, що беруть участь у якійсь незвичайній події.
Вони радісно глянули одна на одну.
– Ідемо по воді!
– Я казала тобі, що Ісус – незвичайна Людина!
Ця незвичайна Людина зробила так, що вони стали схожими на Неї, сильнішими від будь-якої сили природи і невтомними. Відчули, що вони – найнеймовірніші сандалії у світ!
Та коли Петро усвідомив, з якою великою силою дме вітер, то тієї ж миті злякався й почав топитися, волаючи:
– Господи! Рятуй мене!
– Ех, він усе зіпсував, – пробелькотіла Права.
– Ото боягуз! – зітхнула Ліва.
Ісус ухопив Петра, кажучи:
– Маловіре, чого засумнівався?
– Але ми ні! – одночасно прокричали Права й Ліва. – Ми не засумнівалися!
Сандалії визулися з ніг Петра й, самі собі дивуючись, весело закрокували по воді, навсібіч розбризкуючи її. А Ісус тим часом витягав Петра на барку.
Суть оповідання
Люди, які зустрічали Ісуса й ішли за Ним, були такими ж людьми, як ми. Мали свої вади, чесноти, а також слабкості, схожі на ті, що притаманні й нам, і тим людям, яких зустрічаємо щодня. Дві скромні сандалії набагато ліпше, ніж їхній власник, зрозуміли силу й винятковість Ісуса.
Джерелом віри завжди є покора. Але передусім віра – це дар Святого Духа.
