Леле й Пепе були нерозлучними друзями. Вони жили в саванні. Леле – це лагідне й радісне слоненя, а Пепе – весела і жартівлива мавпочка.
Мавпочка маніпулювала слоненям, використовуючи його наївність, унаслідок чого в нього постійно виникали клопоти. Чого вони тільки не робили разом! Якось, наприклад, прив’язали хвіст старого удава до бамбукового дерева, а іншого разу – поклали великий кокосовий горіх у роззявлену пащеку бегемота, що спав. Після цього бегемот з великою підозрою поглядав у бік двох бешкетних друзів, коли вони проходили повз нього.
Вони ж звичайно вдавали, що вони тут не при чому. Одним словом, друзі вигадували найрізноманітніші витівки, знущаючись із малих і великих тварин, які жили в джунглях.
Одного дня Пепе впродовж цілого дня не могла знайти Леле. Відшукала його тільки ввечері. Слоник якраз тягнув велику колоду.
– Нарешті! Ми ж мали йти на ріку дразнити алігаторів, – сказала обурена мавпочка.
– Не можу. Ной попросив мене допомогти йому, – відповіло слоненя.
– Ной? А це що за один? – запитала здивована мавпочка.
– Це дуже добрий чоловік. Ми будуємо величезний ковчег, бо невдовзі має початися сильний дощ, і тільки ті тварини, які сядуть на нього, врятуються.
Мавпочка розсміялася:
– Дощ? Та вже кілька місяців не впало й краплини! Кидай ту колоду й ходи зі мною!
– Ні. Це дуже важлива справа: всіх тварин запрошено на ковчег, але наразі Ной потребує допомоги! – рішуче відповіло слоненя, після чого додало:
– Ходи й ти, Пепе. Це насправді важлива справа!
Однак мавпа почала кпити зі слоника. Зрештою, вона насміхалася не лише з нього, а й з Ноя, який будував величезний ковчег. Окрім Пепе було ще також чимало людей, які глузували з цього чоловіка.
– Та він уже зовсім з глузду з’їхав! Надто праведне життя призвело до того, що його мозок розм’як!
Упродовж наступних днів слоненя продовжувало переносити колоди, а також запрошувало до співпраці тих тварин, яких зустрічало по дорозі, казало їм, щоби прийшли до ковчега і урятували своє життя. Злісна Пепе глузувала з нього й кидалася гнилими плодами. Здавалося, що навіть безкрає блакитне небо насміхалося з Ноя та його друзів.
Однак тільки-но роботу над величезним ковчегом було закінчено, на горизонті з’явилися важкі чорні хмари. Ной зі своїми друзями, які серйозно сприйняли його слова, сховалися в ковчега.
І Бог зачинив за ними двері ковчега. А ще за хвилину до того, як було зачинено двері, слоненя гукнуло до своєї подруги:
– Пепе, ходи всередину! – але мавпочка лише робила дурнуваті міни.
Почався сильний дощ, дороги й стежки стали бурхливими ріками, а долини – озерами. Ковчег спочатку захитався з боку на бік, а потім вода підхопила його, й він поплив.
Щойно тоді перелякана мавпа стрибнула на колоду, що пропливала біля берега, й стала кричати в бік ковчега, який виглядав, мов непереможна фортеця. Здавалося, що грізні хвилі от-от змиють мавпочку з колоди, аж раптом з маленького віконечка на кормі потужного судна з’явився довгий хобот, підхопив тваринку й затягнув її досередини. Двоє друзів радісно обнялися, решта тварин, дивлячись на них, дуже зраділа, а Ной щиро розсміявся. Лише бегемот, який ніяк не міг забути про те, як, колись ці двоє запхали йому в пащу кокосовий горіх, спостерігав за цією сценою мовчки.
Життя на ковчезі минало спокійно. Ной і його друзі мали глибоке переконання, що їхня пригода невдовзі щасливо закінчиться.
– Найважливіше – залишатися разом і допомагати одне одному, – пояснювали всім Леле й Пепе.
Мавпа зауважила, що кожна з тварин виконує якийсь обов’язок: одні готували їжу, інші накривали на стіл, ще інші мили посуд, а ще інші доглядали за дітьми… А що могла робити мавпа?
Одного вечора зрозуміла це сама. Тоді якраз по даху ковчега тарабанила злива, повітря було важке. Зебра з косулею страшенно сварилися, а всі решта нудьгували. Пепе взяла капелюха Ноєвої дружини, вистрибнула на спину терплячого слоненяти й, наче на сцені, почала вигинатися, робити сальто, а потім стала розповідати всім надзвичайно смішні історії про левів. Усі сміялися аж до сліз, навіть таргани…
Отож мавпа також знайшла собі заняття на ковчезі, й завдяки їй усі почувалися дуже щасливими.
Одного дня дощ припинився, й ковчег сів на мілину. Блакитне небо прояснилося. Здавалося, що земля народилася наново, так само, як наново народилися преображені спільною мандрівкою серця всіх тварин. Урятовані виходили назовні з дверей і зі всіх щілин, а попереду всіх ішли Леле й Пепе. Усіх переповнювала радість, адже вони отримали благословення Господа Неба й Землі.
