Колись дуже давно на Святій Землі, у Палестині, у маленькому селі, вулиці якого були вкриті курявою, жив хлопець на ім’я Яків.
Це було тоді, коли Святою Землею подорожував Ісус і розповідав її мешканцям про Бога та зцілював недужих. Дуже багато людей пішли за Ним: одні через те, що любили Його, інші задля того, щоби навчив їх Божої мудрості, а ще інші тому, що вірили – Він зцілить їх. Окрім того, до них приєднувалися люди, яким просто було цікаво, а також утомлені життям і такі, що йшли за натовпом лише для того, аби за кимсь іти.
Яків чув розповіді своїх батьків і ближніх про Ісуса та Його чуда. Тож надіявся, що і йому одного дня вдасться Його побачити.
Одного ранку перед домівкою Якова зупинилася група людей на перепочинок.
Якась молода жінка лагідно сказала хлопцеві:
– Ісус з Назарету завітав у наші краї, йдемо до Нього. Хочеш піти разом з нами?
Яків з радістю зірвався на ноги. Це було саме те, про що він мріяв уже тривалий час: дуже хотів побачити пророка, про якого так багато чув.
– Почекайте! – вигукнув він і відразу ж побіг до матері, щоб запитати, чи може піти на зустріч з Ісусом. Мати всміхнулася до нього, ніжно погладила його по голові, а тоді вийняла з діжки кілька маленьких хлібин і дві печені рибини.
Загорнула все це в чисту ганчірку й дала згорток Якову, кажучи:
– Візьми ось це, синку, матимеш, як захочеться їсти. Будь обережний і повертайся швидко, – наказала хлопцеві.
Яків міцно поцілував маму в щоку й що було сили в ногах побіг назустріч тому, що здавалося йому чудовою пригодою.
Дорогою Яків зустрів повно людей. Вони надходили з усіх кінців краю. Деякі ішли від самого світанку, інші розпитували про новини, але всі розмовляли про Ісуса й усе те, що Він учинив. Яків сміливо просувався уперед. Він був такий схвильований, що навіть забув про голод і спрагу.
Мамин згорток
Уже здалека Яків побачив, що різнокольоровий натовп розмістився на схилі пагорба. До юрби продовжували приєднуватися нові групи людей, що пливли, наче струмки. Це нагадувало ріки, які впадали в море.
Яків протиснувся між людьми, що сиділи на траві, так, щоб якнайліпше бачити Ісуса, Який якраз починав говорити. Його слова були такі незвичайні й цікаві, що люди слухали їх у повній тиші. Ловили кожне Ісусове слово, забувши про втому, голод і час, що непомітно минав.
Коли настав вечір, Ісус турботливо глянув на них сповненими ніжності й доброти очима. Учні, що стояли поруч, сказали Йому:
– Вже пізно, а це місце доволі віддалене. Тож дозволь людям піти, щоб у поблизьких селах ще встигли купити собі якусь їжу.
Відповідь Ісуса дуже здивувала учнів:
– Їм не треба нікуди йти. Ви самі дайте їм їсти!
Апостоли захвилювалися:
– Як це? В нас немає грошей, щоб піти й купити їжу для такої великої кількості людей.
Почувши розмову про їжу, Яків згадав про згорток, який дала йому мати. Розгортаючи його, підняв очі й зрозумів, що один з учнів Ісуса запитує в людей, чи мають вони якусь їжу. Всі, однак, заперечували, сумно похитуючи головами.
Невже Яків був єдиною особою, яка мала трохи харчів? Що мав робити? Почати самому їсти хліб і рибу на очах у всіх людей? А може, відійти вбік і тишком все з’їсти? Адже йому дошкуляв сильний голод.
Яків ставив собі всі ці запитання, до нього підійшов один з учнів Ісуса і запитав, чи Яків часом не має якоїсь їжі, яку міг би віддати Ісусові. Яків відчув, що ще мить – і він заплаче. Був дуже голодний, хотів з’їсти свої харчі, але водночас прагнув поділитися ними з Ісусом.
Урешті, не промовивши жодного слова, хлопець дав згорток апостолові, після чого знову сів на землю.
Втішився, що вчинив так, як його вчила мати. За мить почув, як учні Ісуса почали просити людей поділитися на групи.
Коли всі сіли на землю, Яків побачив, що Ісус узяв до рук його маленькі хлібини й рибу, а потім благально звів очі до неба.
«Цікаво, що Він хоче зробити з моїм обідом?» Яків не міг відірвати очей від Ісуса. Почув, як Він промовляє молитву благословення, дуже схожу на ту, яку проказують його мама й тато.
Був такий щасливий, що віддав свої харчі, що навіть прошепотів комусь поблизу себе: «Це в Нього мій обід!». Раптом навіть відчув, що йому більше не докучає голод. «Цікаво, що буде далі?»
Пікнік на пагорбі
Ісус розламав хліби, розділив рибу й віддав усе це Своїм учням. І то не двом чи трьом, а всім! Апостоли почали роздавати хліб і рибу людям, і всім вистачило!
Яків не вірив власним очам, а його серце гупало, як молот. Він добре пам’ятав, що передав Ісусові лише п’ять золотистих хлібин і дві рибини, та й то зовсім невеликі. А їжі вистачило для всіх. Хлопець з великим апетитом з’їв свою порцію: це була найліпша трапеза, яку він споживав у своєму житті. Не міг дочекатися того моменту, коли про все розповість своїм батькам.
Коли люди наїлися досита, почали збирати залишені крихти хліба й рештки риби, щоб нічого не змарнувалося.
Тільки тепер Ісус попрощався з людьми й попросив їх розходитися по домівках. Прощався з ними так, ніби хотів сказати: «Я піду з вами».
Яків приєднався до гурту, який прямував у напрямку його селища. Тепер він уже не був тим самим хлопцем, який уранці вирушив у дорогу з цікавості.
Відчував, що всередині нього щось змінилося, що його охопила якась радість і сердечність Якову здавалося, що він летить, що його стопи ледь торкаються землі. Був упевнений, що ніколи не забуде цього дня. Однак найбільше хлопцеві врізалося в пам’ять те, що він дав Ісусові щось, що Йому було потрібне. Не міг надивуватися тому, як той його малий дар завдяки благословенню Ісуса чудесним чином помножився. Скромні харчі, які хлопцеві дала мама, допомогли нагодувати велику юрбу людей.
Дійшовши до села, Яків попрощався зі своїми новими друзями. Підійшовши до дому, побачив, що мама чекає на нього у дверях їхньої домівки.
Вона думала, що син буде дуже втомлений мандрівкою. Щиро його притулила й не могла надивуватися, що він такий щасливий. Яків випромінював радість, яка немовби освітлювала оселю.
Коли син розповів про все, що сталося, мама зрозуміла, чому він почувався таким щасливим: Яків узяв участь у чомусь великому.
Суть оповідання
Малий Яків відчув себе щасливим, подарувавши Ісусові свій хліб. І хоча спочатку йому здалося, що він утратив свої харчі, однак невдовзі Ісус перетворив цю втрату на великий дар. Таке чудо може трапитися і з сучасними людьми, які дуже часто відчувають у своїх серцях як матеріальний, так і духовний голод.
Хто дає Богові, той нічого не втрачає.
