Одна виснажена жінка, по лиці якої текли сльози, прийшла до мудрого царя Соломона. Впала до його ніг і сказала:
– Отче мій, царю! Хочу судитися з вітром.
Царя зворушив вигляд жінки та її слова, але водночас його дуже здивувало те, що вона сказала. Сповнений співчуття, він запитав:
– Я мушу… вирішити, хто з вас правий – ти чи вітер? І що ж він тобі такого зробив, доню моя? Розповідай, я слухаю.
У той час, коли страшенно дув вітер
Жінка, по обличчю якої рясно текли сльози, почала свою розповідь:
– Я – бідна вдова, у мене немає рідних. Мешкаю в напіврозваленій маленькій хатині на березі моря. У ній я знайшла притулок. Не маю нічого, крім оцих десяти худих пальців, завдяки яким можу утримати себе, плетучи сіті для рибалок. А кілька днів тому почалася страхітлива буря, і я втратила свій мізерний заробіток. Рибалки перестали випливати в море, закидати сіті й ніхто не потребує мого товару. Одного ранку я побачила, що в моєму горщику вже немає борошна, а море продовжує бушувати. Це мене зламало, примара голоду постала перед моїми очима й навіювала жах. Я приєдналася до жебраків і пішла разом із ними збирати колоски на стерні, що належала вельможному панові. Цілий день мандрувала тим полем, згорблена, із запорошеним обличчям. Сором переповнював моє серце, а сльози зрошували колоски. Ох, мій отче, царю! Я завжди була бідною, харчувалася чорним хлібом, але смаку жебрацького хліба до того часу я не знала…
Однак Бог побачив мій біль і поблагословив працю моїх рук, відтак того й наступного дня мій фартух наповнився колосками. Ба більше, Бог зробив так, що власник поля змилосердився наді мною й наказав своїм слугам докинути до тих колосків, які я зібрала, ще трохи. Ввечері я обмолотила колоски, змолола зерно й одержала аж пів мірки борошна. Загорнула його в хустку й вирушила додому. Коли я йшла, мене цілий час підштовхував сильний вітер, аж раптом я побачила якогось переляканого чоловіка. Я хотіла дати йому дорогу, але він ухопив мене за руку й закричав: «Допоможи, добра жінко, допоможи! Вогонь упав із неба, спалив ціле моє село, знищив усе, людей і речі, нічого не вдалося врятувати. Тільки я один утік із того вогненного пекла й уже три дні не мав і ріски в роті. Порятуй мене, бо вмираю з голоду!».
Було видно, що не брехав. Отож я дала йому третину борошна з мого вузлика. Чоловік пішов далі, а я подякувала в серці Господеві світу, що дав мені нагоду вчинити щось добре й урятувати людину від голодної смерти, як минулого дня це зробили для мене інші. Та щойно я зробила кілька кроків – а була ще далеко від свого дому – як побачила ще одного чоловіка, що сидів край дороги. Він був цілком виснажений. Я не встигла ще добре його роздивитися, як він зупинив мене, благаючи: «Хліба! Шматок хліба! Банда розбійників напала на мої намети й численні стада. Повбивали моїх людей і вкрали всіх тварин, лише я врятувався, й ось уже три дні мандрую без їжі. Я вже забув, який смак у хліба… Врятуй мене, добра жінко, врятуй мене!».
Очі цього чоловіка не брехали, отож я дала йому третину свого борошна, дякуючи Богові, що дав мені змогу зробити ще один добрий вчинок, урятувати нещасну людину від голодної смерти. Вітер тимчасом віяв щораз сильніше.
Я була вже за крок від дверей свого дому, моя рука вже торкалася клямки, як раптом сильний порив вітру кинув мене й оглушив. Поки я прийшла до тями, мого вузлика з рештками борошна вже не було. Якась невидима сила вирвала його мені з рук і віднесла в море. Лише на якусь мить я помітила, як вузлик летить, підхоплений вітром, наче пір’їна. Бігла за ним і кричала у відчаї… Але мій вузлик зник. Геть втомлена, я пішла додому. Та коли підійшла ближче, то побачила, що мій дім, мій єдиний притулок ущент зруйнований лежить біля моїх ніг. Вітер розніс мою хатину й перетворив її на купу сміття. І тепер, мій отче й мій царю, я прийшла сюди, ледве тримаючись на ногах, щоб розповісти тобі про нещастя, яке випало на мою долю. Розсуди нас, стань на мій бік!».
Жінка почала голосно плакати й заливатися сльозами. Всі присутні плакали разом із нею, бо її слова пробудили в їхніх серцях співчуття. Зворушений цар промовив до неї:
– Встань, доню моя, і йди до іншої зали. Я накажу, щоб тебе нагодували. Потім відпочинеш і прийдеш до тями. Коли заспокоїшся, прийму рішення у твоїй справі й винесу вирок.
Цар дав наказ слугам, і ті принесли жінці харчі й вино.
Розповідь багатих чужоземців
Тимчасом до двору Соломона прибули кілька чужоземців з трьома мулами. Кожен із них ніс ущерть наповнений мішок. Ці люди хотіли, щоб їх прийняв цар Ізраїлю. Чужоземців відвели до тронної зали, й цар запитав, що їх до нього привело. Вклонившись, вони почали розповідати:
– Ми – купці, прибули з різних країв і випадково зустрілися в одному порту. Там ми вирішили далі мандрувати разом і втрьох попливли звідти кораблем, завантаженим мішками з товаром. Це були золоті, срібні речі, вироби славетних майстрів. Не бракувало й коштовного каміння, діамантів, ювелірних виробів і парфумів. Коли ми пливли морем, почалася жахлива буря. Море бушувало, й корабель гойдався на хвилях, у нього зламалося стерно. Так ми блукали розбурханими водами впродовж довгого часу. Але одного вечора, коли вже минуло багато днів, у трюмі утворилася шпара завширшки у дві долоні, й вода почала затоплювати корабель. На наше нещастя, ми не мали нічого, чим можна було б заткати діру: ні глини, ні бавовни, ні тканини, жодного відповідного матеріалу. Ми намагалися заткати отвір одягом, який зняли зі себе, але намарно, воду годі було спинити, за хвилю вона знову все залила. Корабель почав тонути. Ще мить, і нас поглинули б хвилі. Ми впали в паніку, почали кричати, благаючи про порятунок. Але шторм заглушив наше волання. Небезпека була страшна: ми опинилися перед лицем смерті.
І саме в цю мить, коли всі вже стояли по пояс у воді, ми стали вголос благати Небо про допомогу. Кожен із нас просив свого Бога, але ми зверталися по допомогу й до богів інших народів і країн, про які знали, й тих, про які лише чули. Благали богів із Ханаану й фінікійських богів, богів Аммону й Моаву, а також Едому. Не забули про жодного бога й пообіцяли їм дуже багато. Та всі наші прохання були даремними. Буря не вщухала. Розгніване море не заспокоювалося. Вода доходила нам уже до шиї й тоді ми згадали про Бога Ізраїлю. Ми голосно звернулися до Нього й промовили таку клятву:
– Боже Ізраїлю, якщо сьогодні врятуєш нас, усе, що веземо в цих мішках, пожертвуємо Тобі як викуп за наше життя.
Коли ми промовили ці слова, вітер ударив так сильно, що наш корабель майже перевернувся.
Та в цей момент щось схоже на вузлик чи мішечок упало з неба просто на злощасну діру й заткало її. Буря раптово стихла, й море заспокоїлося. Ми були врятовані!
Тоді ми зрозуміли, що жоден із богів не вміє так рятувати людей, як Бог Ізраїлю. Тому, не зволікаючи, ми причалили до берегу й прибули до Єрусалиму, щоб віддати Господеві викуп за наші життя. Там, на подвір’ї, стоять нав’ючені мули, а ось – три мішки, наповнені нашими найліпшими товарами: золотими й срібними речами, коштовним камінням і дорогими парфумами.
Цар Соломон вислухав від початку до кінця розповідь своїх гостей і врешті запитав їх:
– Чи мали ви змогу подивитися, що було в тому мішечку, який заткав діру?
Чужоземці відповіли:
– Ми уважно оглянули мішечок, навіть розірвали його. Всередині було лише трохи борошна. Досі з подивом запитуємо себе: звідки він там узявся? Без сумніву, це рука великого й милосердного Бога скинула його, щоб урятувати нас від неминучої смерти. А ось той мішечок. Хочемо, щоб й ти, царю, побачив його. Ми вічно будемо берегти цей мішечок як пам’ятку.
І чужоземці поклали вузлик до ніг царя.
Цар покликав вдову й сказав:
– Поглянь, чи впізнаєш ось це? Ця річ належить тобі?
Жінка відповіла:
– Так, це мішечок, який вітер вирвав у мене з рук. І рештки мого борошна.
Великі завіси святині
У цю мить обличчя царя проясніло, а його очі засяяли. Він звернувся до купців:
– Мішки, які ви привезли, віддайте цій жінці. Вона заслужила їх своїм милосердям. Бо хоча це рука Бога врятувала вас, однак саме ця жінка була Його знаряддям.
А звертаючись до жінки, Соломон сказав:
– Візьми ці мішки, наповнені золотом і сріблом, вони належать тобі. Це Божа винагорода за твій мішечок борошна. І нехай Боже ім’я буде благословенне на віки віків. Бо Він однією рукою відбирає в бідної вдови єдиний жалюгідний мішечок борошна, кидає його в розбурхане море, а другою, натомість, віддає три мішки, повні золота й срібла, врятовані з морської безодні, щоб утішити цю вдову й висушити сльози, які течуть по її щоках. Нехай, отже, благословенне буде ім’я Боже на віки віків. Амінь.
Однак ця свята жінка відмовилася від срібла й золота, сказавши:
– Нехай небо захистить мене від того, щоб я взяла те, що належить Богові. Я – проста жінка, не шукаю розкоші й багатств, хочу лише жити з праці своїх рук. І якщо з ласки Бога я матиму працю, то своїми руками зароблю на життя. Нитки й голка, а також гачок для плетіння завжди давали мені змогу утримувати себе, і поки матиму їх, нічого мені не бракуватиме.
Так воно й сталося. Цар Соломон наказав, щоб жінці доручили зіткати великі завіси для Святині в Єрусалимі.
Суть оповідання
Хоча бідна жінка вважає себе дуже нещасною, вона стає знаряддям порятунку двох голодних людей і багатих чужоземців. Й урешті-решт отримує свою нагороду. Бог діє таємничим чином й іноді важко зрозуміти плани Його провидіння щодо світу й нашого життя. Але Бог ніколи не полишає Своїх створінь. Хто довіряє Його доброті, рятує себе й стає знаряддям для порятунку інших.
