Багато людей взагалі не піклуються про вічні справи. Вони приділяють більше уваги своїм кішкам або собакам, ніж власній душі. І якщо ми раптом починаємо думати про себе і виявляємо, як ми насправді ставимося до Бога і Вічності, то це – прояв великої милості Божої. Дуже часто це ознака прийдешньої благодаті. За своєю природою ми не схильні страшитися похмурого майбутнього нашої душі і тому за першої-ліпшої нагоди намагаємося сонно відмахнутися від цієї докучливої проблеми. Яке безумство! Ми наражаємося на величезну небезпеку: адже смерть така близька, і суд Божий такий невідворотній! Якщо Господь обрав нас для вічного життя, Він не дозволяє нам повернутися в колишній сонно-байдужий стан!
Якщо ми чесні перед самими собою, ми молимося про те, щоб Господь дав нам страх за майбутнє наших душ – страх опинитися поза дверима Вічності – до тих пір, поки не закінчиться наш земний шлях. Було б страшно сонним забрести в пекло і оглядітися навколо лише тоді, коли Небо буде відокремлене від пекла нездоланною прірвою. І якщо ми духовно пробудилися, щоб уникнути майбутнього гніву, то як страшно було б відмахнутися від попереджень і повернутися до минулої байдужості!
Я часто помічаю, що того, хто ігнорує докори власного сумління і продовжує грішити, наступного разу вже складно змусити замислитися про себе. Кожне пробудження, що так і не принесло плоду, примушує душу заснути ще міцніше, ніж раніше; тому з кожним відхиленням заклику до покаяння в душі все більше слабшає інтерес до духовних питань. Тому нас має страхати сама думка про можливість позбутися занепокоєння, що росте в душі, якимсь помилковим чином. Якщо хтось раптом почне лікувати свою хворобу болезаспокійливими пігулками, може виявитися, що болі дійсно зникнуть, але, замість позбавлення настане смерть. Це жахлива доля – захиститися від страху помилковою надією; ліки були б у цьому випадку більш небезпечні, ніж сама хвороба. Краще мати совість, що довгі роки уражалася страхом перед майбутнім, ніж позбутися чутливості душі і загинути через черствість свого серця!
У будь-якому випадку пробудження від духовного сну – не самоціль. Якщо я раптом прокинуся вночі і побачу, що мій будинок горить, я не сяду на ліжко і не скажу собі самому: «Я упевнений, що дійсно прокинувся. Так, я дуже радий, що не проспав весь цей час». Ні, я спробую уникнути загрозливої небезпеки, я побіжу до дверей або до вікна, щоб вискочити з будинку і не згоріти в ньому.
Сумнівний виграш – прокинутися і не спробувати уникнути небезпеки. Вчасно прокинутися ще не означає спасіння! Людина може знати, що вона загиблий грішник, та все ж ніколи не набути спасіння. Вона може глибоко замислюватися про свою долю і проте загинути в гріхах. Якщо ти виявиш, що збанкрутів, то тебе не врятує підрахунок боргів. Людина може цілий рік вивчати свою хворобу, але вона не вилікується через те, що терпить біль і знає кількість і особливості своїх ран. У цьому і полягає майстерний трюк диявола: людина бачить свої гріхи і задовольняється відчуттям провини. Це спритний відволікаючий маневр того ж обманщика: переконати грішника, що він лише тоді може довіряти Ісусу, коли зможе додати від себе щось до вже здійсненого Господом звільнення.
Наше пробудження нічого не може додати до справи Христової, воно тільки може допомогти нам прийти до Спасителя. Скільки помилок виникає від спроб вселити собі, що тяжке усвідомлення своєї провини може полегшити її! Це рівносильне тому, що я сказав би, що вода не зможе очистити моє обличчя, якщо я не продовжуватиму дивитися в дзеркало, рахуючи плями бруду на щоках. Відчуття потреби в звільненні від гріхів дуже корисне, але потрібно досить мудро поступити з цим відчуттям і не зробити з нього ідола з метою самовиправдання.
Багато людей, здається, прямо-таки закохані у свої сумніви, потреби і побоювання. Їх дійсно неможливо відвернути від цих думок. Кажуть, коли горить стайня, дуже складно вивести коней із стійл. Якби коні наслідували наказ свого хазяїна, вони могли б врятуватися, але вони, здається, паралізовані страхом перед вогнем. Так страх перед вогнем заважає їм уникнути цього вогню. Невже ми також дозволимо страху перед майбутнім покаранням уникнути його?
Один чоловік, якій довгі роки провів у в’язниці, був не в силах її покинути. Двері були відкриті, але він із сльозами просив дозволу залишитися на тому місці, до якого вже встиг звикнути. Він полюбив в’язницю! Проміняти свободу на залізні засуви і юшку! Цілком можливо, що за довгі роки ув’язнення цей нещасний збожеволів. Але ти, ти хочеш не спати і залишатися в тому ж стані, в якому і був, замість того, щоб отримати прощення? Якщо ти хочеш у страху і жаху чекати пришестя Христового, з тобою щось не гаразд. Якщо ти можеш набути миру, не шукай обхідних шляхів! Навіщо залишатися в темниці, угрузаючи ногами в нечистотах? Якщо є світло, дивовижне, небесне світло, навіщо животіти в пітьмі і помирати в страху? Ти не знаєш як близьке твоє спасіння. Якби ти знав про спасіння, ти, звичайно ж, прийняв би його – адже воно поруч, тільки простягни руку. Тобі треба лише прийняти його.
Тільки не надумайся переконувати себе в тому, що сумніви готують тебе до прийняття милості Божої! Коли Пілігрим з книги Джона Буньяна на шляху до Тісних Воріт ледь не зав’язнув у трясовині Драговини Смутку, хіба смердючий бруд, що прилипнув до його одягу, послужив йому рекомендацією, завдяки якій він отримав право входу наприкінці свого важкого шляху? Ні. Пілігрим так не вважав, і ти не маєш так вважати. Тебе врятує не те, що ти відчував, а те, що зробив для тебе Ісус.
Допустимо, один з друзів добрався залізницею, кінним возом або автобусом у Лондон, що кишить людьми, щоб відвідати нас. Раптом під час радісного вітання він блідне. На питання, що сталося, він відповідає: «Я втратив свою сумку, і в ній усі мої гроші». Він називає нам суму з точністю до шилінга, описує вигляд чеків, банкнотів і монет. Тоді ми кажемо, що для нього має бути великою розрадою те, що він так точно знає розмір завданого збитку. До нього не доходить сенс сказаного. Ми ще раз пояснюємо йому: він має бути вдячний, що так ясно відчуває свою втрату. Багато людей втрачають сумки і гаманці, навіть не пам’ятаючи точно їх вмісту. Але настрій нашого друга від цього не покращується. «Ні, – каже він, – те, що я точно знаю величину втраченої суми, не допомагає мені отримати її назад. Скажи, як мені знайти моє багатство – тоді ти дійсно зробиш для мене добру справу. Але одне лише усвідомлення втрати мене анітрохи не утішає!»
Так само абсолютно правильно вірити, що ти згрішив і тебе чекає Божий суд. Але це знання тебе не врятує. Спасіння приходить не через те, що ми усвідомлюємо свою приреченість, а завдяки тому, що в справі свого звільнення ми повністю покладаємося на Ісуса Христа. Той, хто не бажає поглянути на Ісуса Христа, наполегливо вивчаючи свої гріхи, схожий на хлопченя, що впустило на вулиці монету у водостічний люк і потім годинами стояло на тому місці, утішаючи себе: «Вона покотилася саме сюди… Так, саме між цими двома металевими прутами вона провалилася…» Бідолаха. Він довго згадував деталі цієї події. Але монета не викотиться з каналу назад, і він так і залишиться без булочки, яку збирався купити. Навчимося ж чинити розумніше, ніж цей малюк!
