Припустимо, що люди лихословлять нас, проклинають нас, протистоять нам і переслідують нас за віру в Христа. Припустимо, що вони поширюють умисну брехню про нас, використовують усілякі нечесні і незаконні засоби для того, щоб зробити нам зло. Чи маємо ми право відповісти прокляттям на прокляття? Відповідь Нового Завіту чітка – категоричне НІ!
У Посланні до Римлян 12:9-21 Павло перераховує різні принципи, якими має керуватися християнин у своїй поведінці. Усе починається з украй важливої мотивації, про яку говориться в 9-му вірші: «Любов нехай буде нелицемірна». Усі наступні настанови є лише різними способами вираження християнської любові.
У 14-му вірші Павло наставляє християн як відповідати тим, хто намагається завдати шкоди: «Благословляйте гонителів ваших; благословляйте, а не проклинайте».
У 21-му вірші він говорить про ширше застосування того ж самого принципу: «Не бувай переможений злом, а перемагай зло добром». Є лише одна досить велика сила, здатна перемогти зло, і ця сила – добро. Якого б виду зло не протистояло нам, ми завжди повинні відповідати добром, відповідного виду. Інакше, ми виявимо, що зло занадто сильне для нас.
У 1-м посланні Петра 3:8-9 дано схоже попередження проти неправильної реакції на зло: «І нарешті, будьте всі однодумні, милостиві, братолюбні, милосердні, дружелюбні, смиренномудрі; не платіть злом за зло або лихослів’ям за лихослів’я; а, навпаки, благословляйте, знаючи, що ви на це покликані, щоб успадкувати благословення».
Завдяки такому подоланню зла добром ми розділяємо тріумф Христовий над злом, як про це говориться в 2-му посланні до Коринф’ян 2:14-15: «Але дяка Богові, Який завжди дає нам торжествувати у Христі і пахощі пізнання про Себе розповсюджує через нас у всякому місці. Бо ми Христові пахощі Богові в тих, що спасаються‚ і в тих‚ що гинуть».
Як Марія з Вифанії, яка злила дороге миро на голову Ісуса, ми наповнюємо усе навколо нас солодкими пахощами. Навіть ті, хто виступає проти і критикує нас, проте, благословляються цими пахощами (Мк. 14:3-9).
У цьому основна відмінність між Старим і Новим Завітом. У Старому Завіті Бог часто використовував Свій народ як інструмент суду проти інших народів. Наприклад, вводячи Ізраїль у землю Ханаанську, Бог використовував Ісуса Навина і його армію як інструмент Його суду над хананеями, які до цього населяли цю землю. У Старому Завіті є багато інших прикладів, коли Божі служителі вимовляли прокляття на людей, які протистояли або були неслухняні Богові, і це мало такий результат, начебто Сам Бог вимовив їх. Наприклад, після того, як ізраїльтяни захопили і зруйнували Єрихон, Ісус Навин вимовив таке прокляття на кожного, хто колись згодом почне відновлювати місто в цьому місці: «Проклятий перед Господом той, хто відновить і побудує місто це Єрихон; на первістку своєму він покладе основу його і на молодшому своєму поставить ворота його». Ісуса Навина 6:25
Приблизно п’ять століть потому, під час царювання Ахава над Ізраїлем, це прокляття виконалося. Це описано в 3-ій книзі Царств 16:34: «В його (Ахава) дні Ахиїл вефилянин побудував Єрихон: на первістку своєму Авирамі він поклав підвалини його і на молодшому своєму сині Сегубі поставив ворота його, за словом Господа, яке Він прорік через Ісуса, сина Навина».
У сучасних перекладах ця фраза «на своєму сині» перекладена як «ціною життя свого сина».
Це яскравий приклад постійної дії невидимих сил у людській історії, яким, проте, так часто не надають значення. Чи багато сучасних істориків при описі цього факту, пов’язали б смерть цих двох людей із словами, вимовленими служителем Божим за п’ять сотень років до того?
Важливо відмітити, що в 3-ій книзі Царств 16:34 автор підкреслює, що прокляття виконалося «за словом Господа, яке Він прорік через Ісуса, сина Навина». Ісус Навин був каналом, через який прийшло прокляття, але Господь був його джерелом – так, і тільки так пояснюється його ефект.
Давид був іншим служителем Божим, який вимовляв прокляття, що виконалися багатьма поколіннями пізніше. У Псалмах 68:23-26 і 108:6-13 він прорік довгу серію проклять на певну неназвану особу (можливо, декілька осіб), відповідальну за зраду і віроломство стосовно праведної людини, несправедливо звинуваченої і засудженої. Понад тисячу років потому, після смерті і воскресіння Ісуса, апостоли визнали, що ці Давидові прокляття знайшли своє виконання в Іуді Іскаріоті, який зрадив Ісуса (Діян. 1:16-20).
Пророки, що були після Давида, також вимовляли прокляття, які вивільняли найрізноманітніший Божий суд. Наприклад, у 4-му Царств 1:9-12 Ілля звів вогонь з неба, що знищив, один за другим, два загони солдатів, посланих заарештувати його. У 4-му Царств 2:23,24 його правонаступник Єлисей прокляв групу підлітків, що висміяли його, внаслідок чого сорок два з них були розірвані ведмедями.
Пізніше Бог використовував Єлисея для дивовижного зцілення від прокази сирійського генерала Неємана, який у свою чергу запропонував Єлисею дорогоцінні подарунки. Проте Єлисей відмовився прийняти їх, показавши тим самим Неєману, що неможливо купити зцілення Боже. Після цього слуга Єлисеїв, Гиєзій, рухомий пожадливістю побіг за Неєманом і шляхом обману випросив у Неемана в подарунок срібло і одяг (4Цар. 5:1-27).
Коли Гиєзій повернувся, то Єлисей завдяки надприродному одкровенню викрив його в пожадливості і нечесності. Потім він вимовив Божий суд на нього: «Нехай же проказа Неєманова пристане до тебе і до потомства твого навік. І вийшов він від нього білий від прокази, як сніг». Результат прокляття був видимим і негайним. Гиєзій виявився ураженим проказою, яка була на тій же самій стадії, на якій Неєман щойно був зцілений. Більше того, та ж сама хвороба стала вражати усіх нащадків Гиєзія до останнього, хто залишився на землі.
Є одна важлива властивість, властива усім прокляттям, що прийшли згори, – будь вони вимовлені Ісусом Навином, Давидом, Іллею або Єлисеєм: кожне з них виражало суверенний суд Всемогутнього Бога. Вони не виходили з розуму або волі людини, яка вимовила їх. Вони не були просто вираженням людської злості або помсти. Бог Сам обирає людські канали, через кого Він творить Своє правосуддя. У Писанні немає і натяку на те, що Бог колись відрікся від Свого права робити це.
Проте, у Новому Завіті Бог вирішив використовувати Своїх служителів, в основному, як інструменти милості, а не суду. Відмінність між двома заповітами виявлена випадком, описаним в Євангелії від Луки 9:51-56. Ісус послав у самарянське село, через яке збирався пройти, вісників для того, щоб Йому була підготовлена зустріч. Але самаряни відмовили Йому в прийомі. У відповідь Яків і Іоанн запитали: «Господи, хочеш, ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба і спалив їх, як і Ілля вчинив?»
Ісус докорив їм за таке ставлення, кажучи: «Не знаєте, якого ви духу; бо Син Людський прийшов не губити душі людські, а спасати».
Ісус не заперечував, що Ілля звів вогонь, щоб знищити своїх ворогів. Він також не поставив під сумнів, що Яків і Іоанн здатні зробити те ж саме. Замість цього Він нагадав їм, що вони живуть у той час, коли Бог використовує Своїх служителів іншим чином. Вони швидше покликані стати інструментами Божої милості, ніж Його суду.
