З усіх людей, виведених з Єгипту, Мойсей був найбільш навченим його шляхам. Він виріс у домі фараона, навчався єгипетської мудрості. Усі його друзі були єгиптянами. Інші люди, принаймні, жили своїм товариством в Єгипті. Єгипетське товариство погано з ними поводилося. Але усі скарби і мудрість єгипетська були біля ніг Мойсеєвих. Вони значно менше за Мойсея були залучені у світську систему. Тому якщо кому і було важко позбутися бажання Єгипту, так це Мойсеєві. Проте він абсолютно не бажав єгипетського, тоді як діти Ізраїлеві постійно до нього тягнулися.
Сьогодні ми часто пом’якшуємо сенс хреста для тих, хто увірував з Голівуду, для професійних спортсменів, для громадських діячів або людей, які в минулому були активно залучені у світську систему. Для них ми робимо поступки і прощаємо їх світські вчинки і думки. Це служить їм не на благо, а на зло. Проповідуючи їм «пом’якшене» Євангеліє, ми тим самим перекриваємо їм доступ на гору Божу. Вони починають свій шлях з радістю, але зрештою повертаються у світ. А якщо вони і не повертаються у світ, то роблять собі «Ісуса», нічим не схожого на того, Хто сидить праворуч Бога. Вони можуть сповідувати спасіння і бажання пізнати Господа, але усе це не узгоджується з їх справжніми бажаннями. Насправді вони тягнуться до світської системи. Це номінальні вірні, які уподібнюються світу.
Ізраїль сповідував бажання знати Бога і жити з Ним. Як ви пам’ятаєте з попередніх розділів, до того, як Господь явив Свою славу народу на горі, Він наказав Мойсеєві сповістити, що Він Сам вивів їх з Єгипту. Якщо вони послухають Його голосу і перебуватимуть у Його завіті, то вони будуть царственим священством. Мойсей спустився з гори, щоб сповістити народу Божі умови. От як вони відреагували: «І весь народ відповідав одностайно, говорячи: усе, що сказав Господь, виконаємо. І доніс Мойсей слова народу Господу» (Вих. 19:7,8).
Їх відповідь була щирою, але ми також знаємо, що сталося далі. Вони відступили, і слава Божа змінилася в їх серцях і умах. Вони висловили свої наміри, а не бажання. Стався розрив між їх словами і справжнім бажанням – бажанням Єгипту, що утримувало їх від наближення до Бога.
Прообраз двох категорій людей у церкві
Чому народ Ізраїлів, менше за Мойсея навчений шляхам єгипетським, більше притягувався до них, хоча сам Мойсей не хотів мати нічого спільного з ними? Чому той, хто найбільше пізнав світ, найменше виявляв цікавість до його шляхів?
Дослідивши цих людей, ми зрозуміємо різницю. У нас буде дуже ясне уявлення про дві різні групи людей, що становлять сучасну церкву. Мойсей – це перша група людей, а діти Ізраїлеві – друга. Ми дізнаємося, чому багато хто в церкві уподібнюється світу, тоді як інші люди не відчувають анінайменшого бажання повернутися у світ, хоча, можливо, вони вийшли з жахливого рабства.
Віками діти Ізраїлеві благали і волали про звільнення від єгипетського рабства. Вони жадали повернутися в обітовану землю. Бог послав рятівника – Мойсея, сказавши йому: «І йду визволити його від руки єгиптян і вивести його з землі цієї [і ввести його] у землю добру і простору, де тече молоко і мед, у землю хананеїв, хеттеїв, аморреїв, ферезеїв, [гергесеїв,] евеїв та ієвусеїв» (Вих. 3:8). Господь вклав у нього Свої слова і знамення, щоб він наказав фараонові відпустити народ Божий. Уперше за сорок років Мойсей повернувся в Єгипет, щоб переказати Божі слова фараонові. Проте спершу він пішов до народу Ізраїлевого і передав їм Боже послання свободи. Коли вони почули цю звістку, Писання каже: «І повірив народ; і почули, що Господь відвідав синів Ізраїлевих і побачив страждання їх, і схилилися вони і поклонилися» (Вих. 4:31).
Чи можете ви уявити собі атмосферу тієї зустрічі? Усе життя вони були рабами. Їх батьки, діди і прадіди теж були рабами. Чотириста років вони мріяли про обіцянку позбавлення і про власну землю. І ось, вони бачать свого рятівника.
Люди переживали величезну радість. Вони бачили знамення, що здійснюються Мойсеєм, і з готовністю повірили його слову. Я можу уявити собі, як вони плачуть, кричать і проголошують: «Яка дивовижна новина! Нарешті відбулося! Бог прийшов звільнити нас!» Їх хвала і дяка призвели до поклоніння Богові.
Залишивши їх, Мойсей пішов до фараона і сповістив йому те ж послання від Господа. Він наказав фараонові: «Відпусти народ мій». Але фараоновою відповіддю послужило лише посилення режиму. Ізраїлю вже не давали соломи для виготовлення незліченної цегли, яку вони мали виготовляти щодня. Вдень їм треба було збирати солому, а вночі – працювати. Соломи не давали, але не знижували кількості цегли, що виготовлялася. Боже Слово про свободу тільки збільшило їх страждання і труднощі.
І ставлення ізраїльтян почало змінюватися. Вони скаржилися і казали Мойсею: «Залиш нас у спокої і перестань проповідувати фараонові. Ти тільки погіршуєш умови нашого життя». Це були ті самі люди, які поклонялися Богу лише кілька днів тому, коли Мойсей приніс добру звістку.
Коли, нарешті, Бог вивів їх з Єгипту, серце фараонове знову стало жорстоким і він навіть у пустелі переслідував Ізраїль на своїх кращих колісницях. Побачивши, що Єгипет ополчився на них, і що шлях їм перегородило Червоне море, євреї знову почали скаржитися: «Чи не це саме говорили ми тобі в Єгипті, сказавши: залиш нас, нехай ми будемо працювати на єгиптян? Тому що краще бути нам у рабстві в єгиптян, ніж померти в пустелі» (Вих. 14:12).
«Тому що краще бути нам…» – по суті, вони казали: «Навіщо нам робити сказане Богом, якщо наше життя стає від цього тільки гіршим? Усе стало гірше, а не краще». Відразу ж вони порівняли своє колишнє життя зі становищем, що створилося. Щойно старе життя здавалося для них краще, вони хотіли повернутися. Свої інтереси і вигоду вони ставили вище за здійснення волі Божої. О, як бракувало в них любові до себе, любові до Бога!
Бог розділив море, і Ізраїль пройшов по сухому. Вони бачили як потонули їх вороги. Вони вірили Богу, святкували Його добрість, танцюючи і хвалячи Його: «І взяла Маріам пророчиця, сестра Ааронова, у руку свою тимпан, і вийшли за нею всі жінки з тимпанами і радістю» (Вих. 15:20). Чи можете ви уявити, як мільйон жінок танцюють і грають на тимпанах? Ось це служіння прославляння!
Це були утверджені вірні, і ніщо не могло їх похитнути. Вони були упевнені, що ніколи більше не засумніваються в Його добрості! Але вони не знали власних сердець. Знали свої наміри, але не бажання. Наступне ж випробування виявило їх невірність. Вже через три дні вони скаржилися, що не хочуть пити гіркої води, а хочуть солодку (Вих. 15:20-25). Думки їх зверталися до того, що було в Єгипті, і чого бракувало в Божій пустелі.
Минуло ще декілька днів, і Ізраїльтяни почали скаржитися на брак їжі: «І стала ремствувати вся громада синів Ізраїлевих на Мойсея й Аарона в пустелі, і сказали їм сини Ізраїлеві: о, якби ми померли від руки Господньої у землі Єгипетській, коли ми сиділи біля казанів з м’ясом, коли ми їли хліб досита! бо вивели ви нас у цю пустелю, щоб усе це зібрання виморити голодом» (Вих. 16:2,3).
Вони залучили Бога у свої скарги проти Його волі. Це так релігійно. Розумієте, наскільки вони лицемірні?
Така поведінка тривала, поки Бог не привів їх у пустелю Фаран. Там Господь повелів Мойсеєві послати дванадцять старійшин по одному з кожного коліна для дослідження обітованої землі. Старійшини пішли в Ханаан і пробули там сорок днів. Десять з них принесли дуже негативний звіт: «Але Халев заспокоював народ перед Мойсеєм, говорячи: підемо і заволодіємо нею, тому що ми можемо подолати її» (Чис. 13:31).
Хоча один старійшина на ім’я Халев суперечив іншим (і Ісус Навин приєднався до нього), усе товариство повірило негативному звіту і проплакало всю ніч: «І підняла вся громада крик, і плакав народ в усю ту ніч; і нарікали на Мойсея та Аарона всі сини Ізраїлеві, і вся громада сказала їм: о, якби ми померли в землі Єгипетській, або померли б у пустелі цій! і для чого Господь веде нас у землю цю, щоб ми впали від меча? дружини наші і діти наші дістануться у здобич ворогам; чи не краще нам повернутися в Єгипет?» (Чис. 14:1-3).
Вони скаржилися щоразу, зустрічаючись із ситуацією, що не подобалася їм. Доки було благо, вони дотримували Слово Боже і бажали Його. Але якщо послух вимагав піти в напрямі, що не догоджав їх плоті, діти Ізраїлеві скаржилися. «Чи не краще нам…?» – ці слова дають нам чітке уявлення про їх серця. «Поріддя єхиднове, як можете добре говорити, злими будучи? Від повноти бо серця говорять уста» (Мф. 12:34). Спрямованість їх життів виявлялася під тиском. Вони жили для себе. Власні життя, а не серце Боже, були для них найважливішим.
