Втратити надію – це трагедія. Мені доводилося спілкуватися з людьми, які втратили надію на власне одужання, на одужання коханої людини, на повернення чоловіка або дружини[1]. Я бачив їх опущені плечі, сумні обличчя, згаслі очі. Коли надія – єдине, що нами рухає, думка про те, що «немає надії» (Іов. 6:11; суч. пер.), стає нестерпною.
Колись Павло сподівався потрапити в Рим (Діян. 19:21; Рим. 15:22-29), проте ця надія рухнула. Через декілька днів після прибуття в Єрусалим на нього напали, а потім заарештували. І ось він сидить у в’язниці, а юдеї змовляються убити його. Ситуація здається безнадійною: якщо його залишать у в’язниці, він не зможе продовжити своє служіння; якщо його звільнять, на нього чекає неминуча смерть. Надія потрапити в Рим майже згасла.
Це розмова про відродження Павлової надії, а також про те, як можна відродити наші з вами згаслі надії[2].
БОЖА ОБІЦЯНКА (23:11)
У 23:10 говориться про спасіння Павла від розправи синедріону: «Та як розлад збільшився, тисяцький, боячись, щоб вони не розтерзали Павла, звелів воїнам зійти, взяти його з-поміж них і відвести у фортецю».
Цей розділ починається з опису Павла в тюремній камері. Було темно, але сон не йшов. Дж. Кемпбел Морган назвав цю ніч «однією з найтемніших… у Павловому житті». Побиття синедріоні роз’ятрили рани, нанесені йому натовпом, і додали новий біль. Проте найбільше в нього боліла душа[3].
Лука нічого не говорить про духовний стан Павла, але здогадатися не важко[4]: він, мабуть, зневірився; його заповітні плани покращити стосунки між християнами рухнули. Поза сумнівом, він був розчарований; він сподівався, що його побратими юдеї слухатимуть його, але вони відмовилися. Він був повний сумнівів; здавалося, що потрапити в Рим не було жодної можливості. Надія згасла в його душі.
Проте Господь відроджує надію, як ніхто інший. З’явившись Павлу дорогою в Дамаск, Він пообіцяв, що час від часу являтиметься йому (26:16). Принаймні, вже двічі Господь дотримався Своєї обіцянки, коли Павло перебував у душевному замішанні, а небезпека була поруч (22:17-21; 18:9,10). Тепер Господь знову прийшов до нього: «Наступної ночі [після виступу Павла перед синедріоном] Господь, з’явившись йому[5], сказав: “Дерзай, Павле[6]; бо як ти свідчив про Мене в Єрусалимі[7], так належить тобі свідчити і в Римі”»[8] (23:11).
Господь співчував Павлу (Євр. 4:15) і потурбувався про те, щоб залікувати тілесні і душевні його рани. Павло зневірився, побачивши як склалася ситуація, і тоді Ісус прийшов до нього і підняв його дух, сказавши: «Мужайся» (суч. пер.). Ворен Вірсбі пише: «Ісус часто вимовляв ці слова під час Свого земного служіння. Він говорив їх розслабленому (Мф. 9:2) і жінці, що страждала на кровотечу (Мф. 9:22). Він прокричав їх учням у бурю (Мф. 14:27) і повторив їх у світлиці (Ін. 16:33). Ми Божі люди, і для нас завжди буде джерелом мужності те, що Господь завжди з нами і проведе нас через усі знегоди».
Павло був розчарований, оскільки гадав, що йому не вдалося переконати своїх юдейських братів, і тому Ісус похвалив його: «Ти свідчив про Мене в Єрусалимі». Його завданням було не навертати, а проповідувати. Він зробив це, і Господь оцінив його зусилля. Господа радує не лише наш очевидний «успіх». Ми вже тим доставляємо радість Господу, що чесно виконуємо своє доручення.
Павло сумнівався у своєму майбутньому, і тому Ісус вселив у нього упевненість: «Так належить тобі свідчити і в Римі»[9]. Уперше Павло знав напевно, що дістанеться до Рима. Дух повідомив йому, що в Єрусалимі на нього чекають «кайдани і скорботи» (20:22,23), але більше Дух нічого не сказав. Тепер, коли здавалося, що дорога в Рим Павлу закрита, Господь відкрив йому прямий шлях прямо до столиці!
Господь не обіцяв спокою, свободи і успіху. Він обіцяв тільки, що Павло дістанеться до Рима, але це усе, що було потрібно апостолу. Коли видіння зникло, Павлове тіло продовжувало боліти, і він як і раніше перебував у тюрмі. Він як і раніше гадки не мав, як дістанеться до Рима, але усе це вже не мало значення. Тепер у нього була обіцянка Господня! Він підтримав згасаючий вогонь Павлової надії, і полум’я з новою силою запалало в його грудях.
Коли ніч особливо темна, і надія майже згасла, Господь може відродити нашу надію. Ні, Господь не з’явиться до нас з обіцянкою того, що усі наші мрії виконаються. Проте Він хвалить нас і повертає нам мужність і упевненість. Так Він зміцнює нашу мужність: «Надійся ж на Господа і будь мужнім. Нехай кріпиться серце твоє…». (Пс. 26:14); так хвалить: «Гаразд, добрий і вірний рабе!» (Мф. 25:21); а ось так надає упевненості: «І ось яке дерзновення ми маємо до Нього, що, коли просимо чого згідно волі Його, Він слухає нас» (1Ін. 5:14). Можливо, не усе в нашому житті правильно, але поза сумнівом наступне: Бог любить нас, піклується про нас і робить так, щоб «тим, які люблять Бога, покликаним з Його волі, усе сприяє для добра» (Рим. 8:28)!
Наша розповідь ще не закінчена. Обіцянка Господня зазнала суворе випробування.
[1] Тут можна навести конкретні приклади про втрату надії відповідно до аудиторії і місцевості.
[2] «Надія» – ключове слово в завершальних розділах Діянь (23:6; 24:15; 26:6,7; 28:20).
[3] Оскільки Лука, як завжди, дає скорочений опис, то ми повинні з великою обережністю звинувачувати в чомусь єрусалимську церкву, але, виходячи з оповідання, під час випробувань в Єрусалимі він не отримав ні допомоги, ні підтримки з боку місцевої громади. Хотілося б мені прочитати, що «тим часом церква ревно молилася за нього Боговi», як це було в історії з Петром, але на жаль…
[4] Ми можемо відтворити думки Павла, порівнявши його плани і те, що з ним сталося, із словами Ісуса, які явно за свою мету мали утішити Павла відносно того, за що він хвилювався найбільше.
[5] Слово «з’явившись» можна трактувати як у прямому, так і у переносному розумінні, вказуючи на те, що Господь не залишив його. У 2Тим. 4:16,17 Павло писав: «При першій моїй відповіді нікого не було зі мною, але всі мене залишили. …Господь же став переді мною і зміцнив мене».
[6] У грецькому тексті дослівно сказано: «Будь мужнім» (пор. суч. пер.: «мужайся»).
[7] Теоретично Павло захищав себе; практично ж він свідчив у справі Господній.
[8] Висловлюється припущення, що слова «так належить тобі свідчити і в Римі» могли б послужити заголовком останньої третини книги Діянь. Починаючи з шістнадцятого розділу, центральною темою стає просування Павла на захід – до Рима.
[9] Як сказав Рік Етчлі, Господь фактично казав Павлу: «І квитки вже куплені!»
