Ніч була темною, яскраво горів лише вогонь, на якому сироп перетворювався на цукор, і малий Біллі Сандей почувався щасливим.
– Я так люблю цукрові вечори[1], – сказав він своєму дідові.
Старий чоловік усміхнувся.
– Я теж, сину, – промовив він, – особливо після того, як я сам збудував цей млин для переробки цукрової тростини.
– Дуже розумно придумано, – сказав Біллі. – Я люблю спостерігати за тим, як коні ходять колами по рингу та приводять у дію млин, що роздавлює цукрову тростину, аж доки не виділяється в’язка густа рідина. Але найбільше мені подобається, коли сік вариться та випаровується, і нам потрібно підтримувати вогнище доти, доки процес варіння не буде завершено.
– Ти – чудовий помічник, – сказав дідусь, – особливо, коли підтримуєш вогонь, щоб сік кипів. До цієї пізньої години, після цілого дня, проведеного в млині, мої бідні старі кості болять так, що я вельми вдячний за твою допомогу.
– Я багато чого навчився від тебе, – сказав Біллі дідусеві. – Ти навчив мене рубати дрова, будувати паркани, доглядати коней та доїти корів. І я можу також допомагати із зерновими.
Містер Сандей поглянув на восьмирічного хлопчика.
– Я мав навчити тебе, сину, – промовив він, – адже твій бідний тато помер якраз перед тим, як ти народився. Твоя мати не могла навчити тебе чоловічих справ.
Біллі набундючився від гордості при думці про те, що він був чоловіком.
* * *
– Розкажи мені про мого тата, – попросив він, удивляючись кілька хвилин у вогнище.
Дідусь посмутнішав.
– Було літо 1862 року, за чотири місяці до твого народження. Твій батько під звуки труб та барабанів помарширував до армії. І він так ніколи й не повернувся.
– Але ж його не вбили на полі бою? – допитувався хлопчик.
– Ні, він помер від хвороби ще до того, як міг загинути в битві.
– Я б дуже хотів мати тата, – сказав малий Біллі.
Дідусь Сандей кивнув.
– І я б хотів мати сина. Але ти та твої брати стали для мене синами, а я став єдиним батьком, який у вас будь-коли був. Але досить про це; у вогнище потрібно додати дров, а я занадто закляк, щоб підвестися.
Біллі скочив на ноги та підсунув свіжих дров під чан із сиропом.
* * *
Два роки по тому життя Біллі в селі несподівано закінчилося.
– Сини, я маю вам дещо сказати, – промовила місіс Сандей одного дня до Біллі та його брата Едварда.
Тон її голосу змусив хлопчиків перезирнутися.
– Я маю намір відправити вас до солдатського притулку в Гленвуді. Усе, чого ви могли навчитися тут, ви вже вивчили.
– Але як ми туди потрапимо? – запитав Едвард. – І як часто ми приїздитимемо додому?
Едвард, якому було дванадцять років, знав краще за Біллі, якої величезної зміни мало зазнати тепер їхнє життя.
О першій годині ночі хлопців посадили на потяг на місцевій станції Еймс.
– Прощавай, – сказав Едвард, обіймаючи свою заплакану матір.
Тоді була черга Біллі. Вимовивши «Прощавай», він усвідомив, що ніколи раніше не прощався з матір’ю. Коли потяг рушав від станції Еймс, хлопці не могли бачити своєї матері через темряву. Минуло довгих чотири роки, поки вони побачилися знову; чотири довгих роки, поки вони знову опинились у ніжних обіймах своєї матері.
Життя далеко від дому та сім’ї було дуже складним, але таки настав день, коли Едвард та Біллі нарешті повернулися додому. Однак і тоді ситуація не стала простішою, оскільки їм обом потрібно було шукати роботу.
* * *
Біллі виконував багато різних робіт до того, як поїхати працювати в Неваду до полковника Джона Скотта, який свого часу був лейтенант-губернатором Айови. Біллі отримав цю роботу тому, що вмів начищати сходи так, що вони аж світилися від чистоти. Працюючи на сім’ю Скоттів, Біллі відвідував старшу школу, де став добре відомим бігуном. Через якийсь час він зайнявся бейсболом, і відразу, з найпершої гри було зрозуміло, що він буде переможцем.
– Ти – Біллі Сандей? – запитали його після бейсбольної гри.
– Так, це я, – відповів він. – А ви хто?
– Мене звати Енсон і мені сказали, що в тебе є майбутнє в бейсболі.
Біллі усміхнувся.
– Я точно вмію грати в цю гру, – погодився він.
Енсон потиснув руку Біллі.
– Мені сказали, що ти здатен на більше. Насправді я тут для того, щоб переконати тебе поїхати до Чикаго та грати за «Байт Стокінгс»[2].
Молодий Біллі Сандей не міг повірити своїм вухам. «Байт Стокінгс»! Вони були в Національній лізі! Недовго думаючи, він погодився переїхати в Чикаго.
* * *
Невдовзі після переїзду, коли Біллі прогулювався містом разом зі своїми друзями-бейсболістами, вони наткнулись на чоловіка, який проповідував просто неба. Вони посідали на траву, щоб послухати, про що він розповідав. Біллі настільки зацікавився, що відтоді раз за разом приходив послухати проповідника. Те, що він почув про Бога там, не відрізнялося від того, чого він навчився від своєї матері, але в дивний спосіб раптово він побачив сенс у почутому. Біллі попросив Господа Ісуса бути його Спасителем і пообіцяв служити Йому все своє життя.
«Здогадуюсь, що хлопці в команді тепер сміятимуться з мене, – подумав він. – Але я не приховуватиму, що я – християнин».
Незабаром Біллі зрозумів, що його товариші не лише не насміхаються з нього, але й ставляться до нього зі справжньою повагою.
* * *
У команді «Байт Стокінгс», без сумніву, поважали гру Біллі в бейсбол.
– Розкажи мені про свій знаменитий сейв, – попросив товариш, що пропустив пам’ятну гру пополудні.
Біллі усміхнувся.
– Добре, – сказав він, – ось як це сталось. Я бачив, як Чарлі сильно вдарив, і чув, як ляснула бита, зустрівшись із м’ячем. Спостерігаючи за тим, як м’яч підіймався в повітрі, я розумів, що він пролетить прямо над моєю головою в натовп, що виходив за межі на саме поле. Я міг передбачити з точністю до десяти футів, де приземлиться м’яч, тому я повернувся до нього спиною й почав бігти. І коли я біг, то кричав: «Утікайте з дороги!» Натовп розступився, як Червоне море перед жезлом Мойсея. І коли я летів через багнюку, то просив Бога допомогти мені.
Перестрибнувши через лавку, я зупинився там, де, за моїми підрахунками, мав упасти м’яч. Озирнувшись назад, я побачив, що він летить над моєю головою. Я підстрибнув та простягнув ліву руку. М’яч ударився в неї і застряг! Я біг настільки швидко, що, здавалося, мене несуть коні. Але м’яча я не випускав. Якби ти тільки чув, як волав натовп!
Друг Біллі голосно сміявся.
– Я собі уявляю! Оце-то кетч!
* * *
– Біллі Сандей виступатиме в Асоціації молодих християн, – сказав один хлопець іншому. – Ти хотів би піти?
Його друг мав здивований вигляд.
– Ти маєш на увазі, той Біллі Сандей, бейсболіст?
– Саме він! То ти йдеш?
– Спробуй мене зупинити!
Від самого початку, коли Біллі став християнином, він прагнув розповідати іншим людям про Господа. Він розповідав про Христа з таким самим ентузіазмом, з яким грав у бейсбол. Не пройшло багато часу, як він став також і відомим проповідником.
Весною 1888 року «Байт Стокінгс» продала Біллі команді Пітсбурга. Це було чудовою зміною для бейсболу, але це означало, що йому доведеться розлучитись, хоч і ненадовго, зі своєю дівчиною. Вони одружились у вересні того ж року й жили в Пітсбурзі два з половиною роки, доки Біллі вирішив залишити бейсбол і стати проповідником.
– Дивно, – сказав Біллі одного дня своїй дружині. – Я думав, що проповідники лише проповідують. Я й гадки не мав, що проводитиму час, складаючи намети, організовуючи чудові хори співаків та відвідуючи крамниці, офіси та фабрики!
Дружина усміхнулась.
– Це тому, що ти – особливий проповідник, – відповіла вона. – Звичайні проповідники стоять за однією й тією ж кафедрою щотижня, а ти переміщуєшся з місця на місце й перевозиш за собою свій намет!
– Ісус наказав паралізованому чоловікові взяти свою постіль та піти, – відповів на це Біллі. – Схоже, мені Він наказує взяти свій намет і проповідувати.
Разом з іншим відомим проповідником Біллі здійснив турне кількома штатами Америки.
* * *
– Розкажи мені про свого батька, – одного дня, кількома роками пізніше, попросила Хелен свого тата.
Хелен була єдиною дочкою Біллі. Вона мала двох братів – Джорджа та маленького Біллі-молодшого, і сім’я очікувала на ще одне немовля.
– Я ніколи не знав свого тата, – пояснив Біллі. – Він помер всього лиш за кілька місяців до мого народження.
– Напевне, це дуже сумно – не мати тата, – сказала Хелен.
– Я не знав, як може бути інакше, – пояснив їй батько. – І мій дідусь добре ставився до мене.
– Через те що в тебе самого не було батька, ти намагаєшся так багато чого робити разом із нами?
Біллі з полегшенням видихнув і пригорнув свою темноволосу доньку. Йому було приємно почути те, що вона сказала, адже він так багато часу проводив поза домом, що могло скластися враження, ніби він нехтує власними дітьми. Але принаймні Хелен, здавалося, так не думала.
– Хочете зіграти в м’яч? – запитав він.
Хелен та Джордж миттю були готові!
* * *
– Невже на зустрічі й справді було десять тисяч людей? – запитав Джордж свого батька, почувши новину.
– Справді було, – сміявся Біллі. – А ще були люди, що стояли зовні, бо їм не вдалося зайти всередину.
– Й у вас справді було електричне світло? – допитувався хлопчик.
– Так, було! Місце було освітленим, як сонячного літнього дня, світло було таким яскравим, що майже засліплювало мене, коли я проповідував!
– Я б так хотів побачити електричне світло, – мрійливо промовив Джордж.
– Справді? – запитав Біллі. – Тоді поклич свою сестру та брата, і я покажу вам його.
Біллі привів дітей до будівлі, в якій він проповідував, і попросив наглядача увімкнути світло.
– Як це сталося? – роззявив рота Джордж. – Ніхто ж нічого не робив!
Біллі пояснив, що електричне світло працює від вимикача, і він навіть дозволив дітям увімкнути та вимкнути його.
– Ти – такий чудовий батько, – сказала Хелен, стиснувши батькову руку.
Біллі повернувся думками у своє дитинство і до своїх довгих чотирьох років в інтернаті, і стиснув руку Хелен у відповідь із величезною любов’ю. Коли вони поверталися додому, Джордж запитав батька, де той проповідуватиме наступного разу. Біллі розповів йому і додав, що їхатиме туди потягом.
– Я дуже люблю подорожувати потягом, – сказав Джордж.
Біллі згадав свою першу подорож потягом багато років тому й розповів своїм дітям про те, як його відправили до школи і він не бачив своєї матері цілих чотири роки.
– То, напевне, була жахлива подорож потягом, – поспівчувала Хелен.
– Так і було, – погодився Біллі, – але я компенсував її вже давно багатьма щасливими поїздками. Думаю, це був початок моїх мандрів.
* * *
Біллі Сандей провів життя, подорожуючи з місця на місце та проводячи християнські кампанії. Зустрічі, на яких він виступав, кількісно зростали доти, поки середня відвідуваність не почала складати понад 20 000 осіб. За всі роки у своїх проповідях він звернувся до кількох мільйонів людей. Але не всі вони приходили для того, щоб почути Добру Звістку про Ісуса. На одній зустрічі в місті Спрінгфілд, що в штаті Іллінойс, із натовпу вистрибнув чоловік, розмахуючи величезним батогом, яким він хльоснув Біллі Сандея по колінах. Але бідолаха забув про те, наскільки фізично сильним був проповідник, тож яким було його здивування, коли Біллі зістрибнув із платформи прямо на нього ще до того, як він зміг ляснути батогом когось іще. Наступні кілька тижнів Біллі довелося проповідувати, спираючись на милиці: не через поранення батогом, а тому що він вивихнув ногу, приземляючись на свого нападника!
– Ти чув, що сказав Біллі Сандей? – одного дня Джон запитав свого друга.
– Що саме? – перепитав Том.
– Він сказав, що якщо ми неправильно живемо, то й померти правильно теж не зможемо.
– Що ж, це досить слушно, – відповів Том. – Він справді вміє висловитись.
Збентежений виразом обличчя свого друга, Джон запитав Тома, чи той колись чув, як проповідує Біллі Сандей.
– Звісно, чув, – відповів його друг. – Бо якби не чув, то ти мене тут сьогодні не побачив би.
– Це чому?
– Я розповім тобі чому, – сказав Том, сідаючи на паркан обабіч дороги. – Ти знаєш мене як поважного бізнесмена, це так. Але коли я вперше пішов послухати Біллі Сандея, я був затятим п’яницею. І якщо і є щось, чого той чоловік не терпить, то це випивка.
– Я знаю, – відказав Джон. – Я чув, як він проповідував на цю тему.
– Я теж чув, – сказав Том своєму другові. – І відтоді моє життя вже ніколи не було таким, як раніше. Тієї ночі я попросив Господа Ісуса простити всі мої гріхи. Саме так Він і зробив. У наступні місяці Ісус допоміг мені покинути пити та знову відбудувати мій бізнес. Я вдячний Богові за Біллі Сандея, і я кожного дня мого життя дякую Господу Ісусові за те, що Він зробив для мене!
* * *
1935 року, коли американський бейсболіст і проповідник помер, чоловіки та жінки, хлопчики та дівчатка по всій країні дякували Богові за Біллі Сандея та за послання Христової любові та спасіння, яке він їм передав.
Цікаві факти
Бейсбол. Біллі Сандей грав у бейсбол за «Чикаго Байт Стокінгс» – одну з найвідоміших бейсбольних команд в Америці. (Сьогодні її зазвичай називають «Чикаго Байт Сокс».)
В Америці в бейсбол грають із 1839 року, а найперший організований клуб було засновано 1845 року. Сьогодні в цю гру грають багато професійних клубів по всій Америці, а також чимало аматорських клубів як в Америці, так і поза її межами. Хоч Біллі платили за те, що він грав за «Байт Стокінгс», у наш час гравці отримують значно більше грошей, ніж у минулому. Бейсбол – це потужний бізнес в Америці.
Примітка. Біллі побоювався, що гравці його команди глузуватимуть з нього через те, що він став християнином, але він вирішив все одно їм про це сказати. Утім, виявилося, що вони насправді поважали його, замість того щоб насміхатися.
Не завжди буває легко повідомити іншим людям, що ми віримо в Ісуса Христа. Але Ісус так сильно страждав за нас, Він помер на хресті за нас, тож ми не маємо права соромитися Його.
Поміркуй. Біллі неодноразово чув Євангелію від своєї матері й раніше, але Добра Звістка торкнулася його серця, коли він почув проповідника на зустрічі просто неба. Це свідчить про те, що ми маємо слухати пояснення того, що зробив Бог, навіть тоді, коли ми не зрозуміли послання в минулому. Подумай про ті частини Біблії, які тобі важко розуміти. Хто міг би тобі їх ще раз пояснити?
Молитва. Господи Ісусе, дякую Тобі за те, що Ти використовуєш для Свого Царства різних людей. Допоможи мені пам’ятати, яким великим Ти є, і не соромитись розповідати моїм друзям, що я вірю в Тебе. Дякую за всіх тих різних людей, які проповідують Твою Добру Звістку. Будь ласка, допоможи мені уважно слухати Тебе. Амінь.
[1] Варіння кленового цукру на фермі.
[2] «Chicago White Stockings» – професійна бейсбольна команда з міста Чикаго, штат Іллінойс, США.
