Брати Муді поспіхом обходили невелике фермерське господарство в Нортфілді, ховаючи всі цінні речі, які тільки бачили.
– Поклади татові інструменти в кущі! – вигукнув один із них.
Інший побіг у хлів до корів.
– Я відведу новонароджене теля в ліс і прив’яжу його там до дерева.
Дуайтові, якому було лише чотири роки, дали кілька маленьких предметів, щоб він заховав їх поміж своїх дерев’яних цеглин.
– Нікому не кажи, що вони тут, – попередили його.
Хлопчик навіть не уявляв, що відбувалося навколо, але почувався важливим, адже йому довірили зробити щось особливе.
Почувся гуркіт екіпажу, що їхав дорогою.
– А тепер жоден із вас не каже ані слова, – місіс Муді дала вказівку своїм дітям. – Говоритиму я.
Кінь та екіпаж зупинилися навпроти маленького будинку.
– Ви знаєте, за чим я приїхав, – сказав відвідувач, зістрибнувши з екіпажу.
– Дуже добре знаю, – відповіла місіс Муді, – але не вірю, що у вас немає серця, щоб забрати коня та коляску мого чоловіка, а також його корів, адже пройшло лише чотири дні, відколи він помер.
Чоловік уникав дивитися місіс Муді в очі.
– Я приїхав також і за меблями, – сказав він.
Очі жінки наповнилися слізьми, але вона була сповнена рішучості не дозволити йому їх побачити. Узявши на руки Дуайта, вона увійшла до будинку.
– Припускаю, я маю бути вдячною, що закон штату Массачусетс не дозволяє вам забрати також і будинок, – промовила вона, не обертаючись.
Заходячи до будинку та піднімаючи два стільці одночасно, чоловік повернувся та подивився на вдову.
– Припускаю, що так, – відповів він та продовжив робити свою справу.
Пізніше того ж дня діти Муді спостерігали, як рушав з місця навантажений доверху їхніми речами екіпаж.
– Я повернуся за конем та коляскою, – вигукнув чоловік на ходу.
Місіс Муді зібрала навколо себе дітей.
– Речі, які я заховав серед моїх цеглинок, у безпеці, – сказав Дуайт.
Мати обійняла його.
– Звичайно. І в нас усе ще є татові інструменти та теля. Ми прорвемось. Побачите, що так і буде.
Через місяць з’явилась ще двійня Муді, про яку потрібно було піклуватись. Вони ніколи не знали свого батька.
* * *
1843 року, через два роки після того, як помер його батько, Дуайтові потрібно було працювати, адже дехто з його старших братів уже не жив удома.
– Я радий, що ми тебе залишили, – промовив хлопчик до своєї улюбленої корови. Це була саме та корова, яку телям заховали в лісі. – І тепер ти подарувала нам чудове теля, а також галони[1] молока, щоб пити. Мама каже, що з твого молока виходить найкраще масло та сир у всьому штаті.
Місіс Муді вдалося придбати ще кілька корів, відколи помер її чоловік, і догляд за ними став роботою Дуайта.
– Ходіть, – сказав він тваринам. – Якщо ви хочете свіжої зеленої трави, то вам потрібно до неї дістатись.
Ступаючи попереду корів і показуючи шлях, Дуайт тримав курс на долину. Коли корови зупинились, щоб попити, він виліз на міцну загорожу, чекаючи на них. Узявши довгу травину між великі пальці, хлопчик хотів подивитися, наскільки голосно він зможе свиснути. Раптом паркан під ним рухнув, і він упав на землю. Найближча опора загорожі змістилась, упала поверх хлопчика й притисла його до землі.
– Допоможіть! – закричав він, коли до нього повернулося дихання. – Допоможіть!
Однак він розумів, що як би він не кричав, поблизу немає нікого, хто міг би його почути. З усієї сили він штовхав опору загорожі, але не міг зрушити її з місця. Проблемою було те, що його важкі черевики зачепилися за пруття і хлопчику не вдавалося звільнити ноги, щоб упертися й зрушити стовп зі своєї спини. Дуайт був у відчаї.
– Боже! – вигукував він. – Допоможи мені підняти ці важкі жердини.
Щойно він помолився тією молитвою, як йому вдалося вивільнитися. Тривалий час після цього випадку він часто молився, але згодом почав втрачати цю звичку.
* * *
Одинадцятьма роками пізніше, вирішивши до того часу, що релігія – нудна справа, що пасує лише старим людям, Дуайт вирушив потягом у місто Бостон.
«Я сумуватиму за мамою, – подумав він, коли потяг рушив, – але я не сумуватиму за роботою на фермі. Я зроблю так, щоб мама пишалася мною. Одного дня я повернуся додому з грішми в кишені, яких буде достатньо, щоб забезпечити їй легке життя. Дуайт Лайман Муді прославить своє ім’я в Бостоні».
Раптом Дуайта осяяла широка усмішка. Він пригадав, що при народженні йому дали ім’я Дуайт Лайман Рітер Муді. Рітер – це було ім’я лікаря з Нортфілда. Але коли лікар не подарував немовляті Дуайтові вівцю (таким був звичай, коли немовля називали на чиюсь честь), Рітер вилучили з його імені!
* * *
Прибувши до Бостона, Дуайт вирушив до взуттєвої крамниці, власником якої був його дядько, та запитав про роботу.
– Якщо ти працюватимеш на мене, то робитимеш це на моїх умовах, – сказав йому дядько, погодившись зрештою взяти племінника на роботу. – Й однією з цих умов буде те, що ти маєш щотижня ходити до церкви та до недільної школи.
– Без проблем! – відповів хлопець, намагаючись приховати те, як його це розважило та роздратувало водночас. – Ви побачите, що я вмію старанно працювати, – додав він, значно більше зацікавлений у тому, щоб заробити грошей, аніж у вірі.
На здивування Дуайта, церква виявилася не такою нудною, як він очікував. Він почав замислюватися над тим, що, можливо, щось все-таки є в християнській вірі. Ця думка хвилювала його місяцями тоді, коли він не був зайнятий роботою чи розвагами.
1855 року, через рік після того як Дуайт приїхав до Бостона, у його церкві проводили особливі служіння. Учитель недільної школи Дуайта вирішив поговорити зі всіма своїми учнями про Господа. Прибувши до взуттєвої крамниці та помітивши свого учня в підсобному приміщенні, учитель пройшов туди, щоб побачитися з ним. Поклавши руку на Дуайтове плече, він запросив його увірувати в Христа, Який любив його настільки, що помер за нього на хресті. Прямо там, посеред стосів взуття, шнурків та коробок, молодий чоловік із Нортфілда увірував у Господа Ісуса і став християнином. Йому було дев’ятнадцять років. І вже незабаром він переїхав до Чикаго. Та хоч Дуайт і був тепер християнином, основне своє завдання, як і раніше, він убачав у тому, щоб заробити грошей.
* * *
– Чому б тобі не вийти на алеї та вулиці, щоб подивитись, кого з хлопців ти міг би привести? – запитав служитель, відповідальний за місіонерську церкву, яку відвідував Дуайт.
Це було випробуванням, а Муді випробування були до вподоби. Пам’ятаючи про те, наскільки бідним він був у дитинстві, Дуайт не соромився, коли його бачили разом із бідними дітьми Чикаго. Назад до місії він повернувся в супроводі вісімнадцяти босоногих та обідраних хлопців, що тягнулися слідом за ним.
– Ви прийдете наступного тижня? – запитав Муді свого наймолодшого товариша після закінчення недільної школи.
– Лише якщо ти теж прийдеш, – відповів найстарший.
Дуайт зморщив обличчя.
– Я буду тут наступного разу, – запевнив він їх, а потім додав, – але через роботу я часто буваю відсутній. Ви ж можете приходити й тоді, коли мене немає.
З виразу їхніх облич він зрозумів, що вони відвідуватимуть недільну школу лише в тому разі, якщо він буде їх туди приводити.
* * *
Був 1858 рік, Дуайт та його друг палко дискутували.
– Ти думаєш, нам потрібно дістати що? – здивовано запитав його друг.
Муді усміхнувся.
– Я думаю, нам потрібно дістати старий залізничний вагон і використовувати його для нашої власної місіонерської недільної школи.
Через те що Дуайт умів домовлятися зі своїми друзями, до наступної неділі вагон був на місці, і сповнений ентузіазму гурт хлопців не міг дочекатися, щоб дослідити його.
– Заходьте всередину, – намагався перекричати їх Дуайт. – І наступного разу приводьте своїх друзів.
Вони так і зробили, і вже незабаром від кількості хлопчиків вагон тріщав по швах. Один чоловік почув про це й пожертвував їм на заміну вагона будівлю.
– Я ходив подивитися на нову недільну школу, – сказав хтось незабаром. – У будинку не було світла, і Муді намагався освітити його пів дюжиною свічок. Я застав його зі свічками в одній руці, Біблією в іншій та з дитиною на колінах, яку він намагався навчити. Там було близько тридцяти хлопчиків, усі вони з тих бідних дітей, яких так багато нині в Чикаго.
Незабаром також почали приходити дівчатка. Кількість дітей зростала і зростала, і зрештою стала завеликою навіть для їхньої нової будівлі. Тому їм довелося знову переїжджати.
– Скільки дітей у тебе в недільній школі? – запитали Дуайта, коли школі було два роки.
Муді усміхнувся.
– Складно порахувати, коли діти рояться як бджоли, але за останніми підрахунками було шістсот!
* * *
Зрештою, Дуайт зрозумів, що він не може поєднувати свою роботу з дитячим служінням, яке дуже любив. Залишаючи роботу, він вирішив жити на збереження, маючи віру в те, що, коли його гроші закінчаться, Бог забезпечить його всім необхідним. «А якщо цього не трапиться, – казав він своїм друзям, – я сприйму це як знак того, що мені потрібно повертатися на роботу».
Але так не сталося. З 1860 року до кінця свого життя Муді ніколи більше не мав оплачуваної роботи.
* * *
У листопаді того ж року до Чикаго прибув новобраний президент Авраам Лінкольн. Він прийняв запрошення відвідати школу Дуайта.
– Колись я був таким самим бідним, як будь-який хлопчик у цій школі, – звернувся Лінкольн до дітей, – а тепер я – Президент Сполучених Штатів. Тому якщо ви прислухатиметеся до того, чого вас тут навчають, один із вас, можливо, у майбутньому стане президентом.
Візит Авраама Лінкольна припав на складний час, адже Громадянська війна в США була в розпалі. Дуайт уважав, не завжди справедливо, що більшість жителів Півдня були рабовласниками, а він виступав проти рабства. Також він був пацифістом; він не вірив у те, що військові дії були правильним способом владнання суперечностей. Але це не відбивало в нього бажання допомагати солдатам, які боролися за скасування рабства. Він намагався зробити для них усе, що міг.
У листі до свого брата Дуайт описував роботу, яку виконував:
«Я маю близько восьмисот людей, які залежать від мене в щоденному харчуванні, і нові люди прибувають щодня. Я тримаю коня осідланим, щоб об’їжджати місцевість у пошуках бідних людей, а в мене в офісі є чоловік, який чекає на людей, що приходять туди. Я якраз зібрав достатньо грошей, щоб збудувати в таборі за три милі від міста каплицю для солдатів. Кожного дня я проводжу там зустріч, а ще одну – у місті, отже, ти бачиш, я щодня маю по три зустрічі, крім того, що відвідую хворих. І це ще не все. Мені потрібно приблизно щотижня їздити в сільську місцевість, щоб купити дрова та провізію для бідних, а також вугілля, пшеничне борошно та кукурудзу».
Хоч Дуайт і був надзвичайно зайнятим, усе ж він знайшов час, щоб закохатись. Вони з Еммою одружилися 1860 року.
* * *
Після закінчення Громадянської війни Муді став добре відомим проповідником, і не лише в околицях Чикаго. Він подорожував навіть до Сполученого Королівства, де послухати його збиралися величезні натовпи. Зрештою, він об’єднав зусилля з Айрою Сенкі, який був християнським співаком та автором пісень. Його спів часто зворушував людей до сліз. Імена Муді та Сенкі в 1870-х роках стали настільки ж популярними, як імена телевізійних зірок сьогодні.
– Ви чули, як проповідує містер Муді? – запитували люди по обидва боки Атлантики. – У нього слабенька освіта, але він насправді здатен справити враження своєю проповіддю.
– А пісні містера Сенкі так легко запам’ятовуються! Я часто ловлю себе на тому, що наспівую їх під час роботи, – казали інші.
Дует служителів відвідував одне місто за іншим, проповідуючи та співаючи в залах, переповнених людьми. Пісні Сенкі були такими популярними, що їх друкували та продавали мільйонними тиражами. Якби в 1870-х роках були золоті диски, стіни будинку Айра Сенкі були б вкриті ними.
Хоча Дуайт і став відомим, ніде він не почувався щасливішим, аніж повернувшись до Нортфілда, у штат Массачусетс. Частково тому, що він був удома, але також тому, що там він побудував дві школи: одну – для дівчаток, а іншу – для хлопчиків. Він ніколи не забував, як воно – бути бідною дитиною, і завжди усвідомлював брак власної освіти. Перед смертю він також заснував у Чикаго коледж для підготовки християнських працівників.
Дуайт Муді був чудовим чоловіком, але він не був досконалим. Напевне, його діти знали про це краще, аніж будь-хто інший. Ставши дорослим, один із його синів сказав, що інколи батько втрачав самовладання. «Потім, коли ми вже піднімалися нагору та лягали спати, ми чули його важкі кроки, він заходив до нашої кімнати і, поклавши важку руку на наші голови, казав: “Я хочу, щоб ви пробачили мені; це не той шлях, якого навчав Христос”». Лише видатні чоловіки здатні просити пробачення у своїх дітей.
Цікаві факти
Громадянська війна в США. Муді приймав Авраама Лінкольна під час Громадянської війни в США. Війна розпочалася 1861 року, невдовзі після того, як Лінкольна обрали президентом.
Між північними та південними штатами існувало багато суперечностей щодо того, скільки влади має мати центральний уряд, та щодо рабства.
Війна тривала до 1865 року та забрала життя понад 600 000 людей. Північні штати здобули перемогу у війні та їм вдалося відвернути Південь від створення власної конфедерації. Незабаром після закінчення війни рабство було скасовано.
Примітка. Любов Муді до маленьких дітей можна побачити з кількості відвідувачів недільних шкіл, в яких він був задіяний.
Ісус також любив дітей та наказував Своїм учням дозволяти маленьким дітям приходити до Нього. З цього бачимо, що ми ніколи не є занадто малими для того, щоб починати вивчати про Бога та про всі ті неймовірні речі, які Він зробив для нас. Частково це слугувало причиною, чому Муді з таким ентузіазмом збирав дітей до своєї недільної школи.
Поміркуй. Коли Муді був хлопчиком, він думав, що релігія була нудною, і не бажав бути в недільній школі. Але, відвідуючи недільну школу в Бостоні, йому сподобалося бути там більше, ніж він сам того очікував.
Подумай про ті можливості, які в тебе є, щоб дізнаватись про Бога. Чи відвідуєш ти церкву та недільну школу, щоразу очікуючи вивчити нові та захопливі речі? Діти, що оточували Муді, чекали саме цього.
Молитва. Господи Ісусе, дякую Тобі за тих, хто навчає мене про Тебе та про все те, що Ти зробив. Дякую за всі ті захопливі речі, про які можна дізнатися з Біблії. Будь ласка, допоможи мені уважно слухати та засвоювати почуте якомога краще. Амінь.
[1] Галон – одиниця вимірювання об’єму рідин і сипких тіл, дорівнює 4,546 л.
