Місіс Вайтфільд дивилася на свого чотирирічного сина й запитувала себе, чи переживе він цю ніч. Його тіло було вкрите плямами кору, а лице було червоним від лихоманки. Вона ніжно обтирала його, намагаючись збити температуру, але лихоманка лютувала всю ніч.
– Джордж помре? – запитав старший брат.
Мати похитала головою.
– Не кажи такого. Іди й молись, щоб йому полегшало.
Але в серці вона й сама вже майже зневірилася. Хлопчикові не стало краще й наступного дня, тому до їхнього дому прийшла жінка, щоб допомогти доглядати за ним.
– У тебе шестеро інших дітей, про яких також потрібно подбати, – сказала вона місіс Вайтфільд. – Приглянь за ними, а я зроблю для цього бідолахи все, що зможу.
Джорджеві було важко говорити, і доглядальниця нахилилася до нього, щоб почути, що він каже.
– Він хоче води, – звернулася вона до сестри Джорджа. – Принеси мені кружку води для хлопчика.
* * *
Місіс Вайтфільд зробила так, як їй сказали. Вона не спала цілу ніч, тому була занадто втомленою, щоби сперечатись. Увесь день вона була зайнята зі своїми шістьма старшими дітьми: п’ятьма хлопчиками та однією дівчинкою. Кожного разу, коли в неї з’являлась вільна хвилина, вона підбігала поглянути, чи Джордж ще живий.
– Чи це мені здається, чи все-таки його жар помаленьку спадає? – дивувалася вона після полудня.
До вечора стало зрозуміло, що хлопчикові трохи краще, а наступний ранок остаточно довів це.
– Я хочу пити! – роздратовано вигукнув Джордж зі свого ліжка. – Я страшенно хочу пити!
Його мати майже заплакала від щастя, що її наймолодший син житиме. Але щось у ньому змінилось, і вона не могла зрозуміти, що саме.
– У Джорджа смішні очі, – сказала його сестра тижнем чи двома пізніше. – Вони не дивляться в одному напрямку.
Поки хлопчик одужував від кору, у нього розвинулась косоокість. Й оскільки його очі були дуже темними, косоокість була помітна кожному.
Два чи три роки потому, коли малий Джордж грався на вулиці зі своїми друзями, вони помітили незнайомого чоловіка, що наближався до них верхи на коні.
– Нумо вдамо із себе розбійників і влаштуємо на нього засідку, – запропонував Джордж. – Біжімо на дорогу й наберемо повні жмені каміння.
Джордж був визнаним ватажком, і його друзі в точності виконували те, що їм було сказано.
– Гаманець або життя! – заволав Джордж Вайтфільд, коли ватага почала кидати в незнайомця маленькими камінцями.
Чоловік притримав коня й зупинився.
– Зухвалі негідники! – вигукнув вершник, миттю зіскочивши на землю.
Перш ніж Джордж зрозумів, що трапилося, його вже міцно тримали за вухо.
– Відведи мене до твого батька, – вимагав чоловік.
– У мене його немає, – промимрив Джордж.
Це було вже занадто для розгніваного чоловіка.
– Що значить немає батька? У кожної людини є батько!
– Будь ласка, сер, – промовив один із хлопців. – Батько Джорджа помер, коли той був ще немовлям, і він його не пам’ятає.
Незнайомець виявився добрішим, аніж хлопці на те заслуговували. Відчувши співчуття до хлопчика, який ріс без батька, він наказав їм добре поводитись у майбутньому, інакше вони погано закінчать, а тоді скочив на коня й поскакав далі.
Але Джордж не скористався порадою подорожнього й не виправив своєї поведінки. Його вчинки ставали дедалі гіршими, і він настільки часто потрапляв у неприємності, що його мати була у відчаї. Попри те що вона дуже любила Джорджа, він навіть крав із її гаманця, коли хотів грати в карти на гроші. І таким збитошником він був не лише вдома, усе місто знало його як баламута й розбишаку.
* * *
– А слабо тобі «зробити» молитовний дім! – сказав один із Джорджевих друзів у неділю, коли вони мали би бути на богослужінні, але їх там не було.
Джордж добре знав, що означало «зробити молитовний дім», і це звучало як непогана розвага.
– Ходімо, друже! – відповів він. – І побачиш, чи можу я кричати гучніше, аніж старий Коул.
Вони бігли вулицею, доки дісталися молитовного дому, де містер Коул виголошував проповідь.
Джордж зайшов усередину й попрямував проходом між рядами, щосили вигукуючи: «Старий Коул! Старий Коул! Старий Коул!»
Служитель намагався проповідувати, незважаючи на шум, однак Джордж перекрикував його, тому проповідь довелося зупинити. Старий чоловік нахилив голову й молився за хлопця. Думаючи, що він виграв змагання, Джордж утратив інтерес до гри та, вийшовши з молитовного будинку, пішов далі шукати неприємностей на свою голову.
* * *
Сім років потому, 1732 року, він був уже зовсім іншим Джорджем Вайтфільдом. Його мати знову вийшла заміж, але невдало. І хоч Джордж закінчив школу в п’ятнадцять років, тепер він мав стати студентом Оксфордського університету. Але оскільки він був бідним, йому потрібно було також працювати там служником. Протягом року він став членом Святого клубу, де познайомився з християнами, які справили на нього величезний вплив. Двоє з них,
Джон та Чарльз Веслі, були відомими проповідниками. Саме в Оксфорді 1735 року Джордж приніс усі свої гріхи до ніг Ісуса, зокрема й ті, коли він кидався камінням та переривав служіння в молитовному будинку, і попросив прощення в Господа. Бог відповів на його молитву, і Джордж почав нове життя як християнин. Менше ніж через чотири роки він став служителем.
* * *
Повертаючись до Лондона, Джордж сподівався, що він зможе проповідувати в якихось церквах міста. Але оскільки він дружив із братами Веслі, які не належали до англіканської церкви, у багатьох церквах Джорджа не допускали до кафедри!
– Я чув, що є уельсець, який проповідує натовпам на відкритому повітрі, – розповідав Вайтфільд братам Веслі. – Думаєте, мені варто робити так само?
І вже незабаром Джордж уперше проповідував просто неба. Незважаючи на холодний лютневий день, понад 200 людей зібралося, щоб послухати його. Уже зовсім скоро натовп, що приходив послухати нового проповідника, зріс до 35000 і його спів було чути за дві милі звідти!
– Ну й у халепу ж ти втрапив, – сказав друг Джорджа, зустрівшись із ним відразу після того, як той проповідував величезному натовпу в Мурфілді, недалеко від Лондона.
Його друг усміхнувся.
– Мене удостоїли честі бути закиданим камінням, брудом, затхлими яйцями та шматками мертвого кота.
– Звучить не дуже почесно, – прокоментував його друг. – Я вважав, що люди, які прийдуть на служіння просто неба, не вдаватимуться до такого.
Хитаючи головою, Джордж запевнив друга, що той помилявся, адже деякі люди йшли туди саме для того, щоб зробити шкоду. Глибоко у своєму серці він знав, що якби зібрання надворі відбувались у Глостері, коли він був хлопчиком, він був би в самому їх центрі, намагаючись створити якомога більше неприємностей.
* * *
Ідучи дорогою, друг Джорджа продовжував розпитувати його про те, що трапилось на його зібраннях.
Джордж усміхався.
– Знаєш, дехто каже, що мені варто було стати не проповідником, а актором!
– Непогана ідея!
– Можливо, ти і правий! – засміявся проповідник. – Одного дня я проповідував про Ісуса, Який заспокоював шторм на морі. Я настільки живо змалював картину, наскільки міг, і майже відчув солоний бриз на своєму обличчі. І, очевидно, я був не один, хто так захопився розповіддю, бо щойно я досягнув кульмінації, як старий моряк у натовпі скочив на ноги та закричав: «До рятувальних човнів, люди! До рятувальних човнів!»
Друг Вайтфільда щиро посміявся і сказав, що напевне йому все-таки треба було стати актором!
* * *
1 серпня 1739 року єпископ Лондонський засудив молодого проповідника та заборонив йому вхід у будь-яке приміщення англіканської церкви. Через два тижні Джордж був на шляху до Америки. Брати Веслі були вже там і надсилали йому запрошення приєднатися до них. Джордж уже відвідував Америку торік і заснував там дитячий притулок та школу для бідних дітей. На час його повернення наступного року, він зібрав велику суму грошей для сиріт.
– Чому ви так переймаєтесь цими дітьми? – якось запитала його одна американка.
Джордж припинив робити те, що він робив у ту мить, і подивився їй прямо у вічі.
– Я сам був бідним дитям без батька, – промовив він. – Я бігав, як дикий, і міг стати найгіршим розбійником Глостера. Якби мене не врятував Бог, я не був би тут, в Америці, проповідником Євангелії. Натомість сидів би в темній в’язничній камері в Англії.
Надзвичайно присоромлена, жінка порилась у своїй сумочці й вийняла гроші, які пожертвувала на притулок.
– Дякую, місіс, – промовив Джордж. – І хто знає, можливо, Бог виховає кількох проповідників серед цих дорогих мені сиріт.
У березні 1740 року було закладено фундамент дому Бетесда[1] – основної частини його притулку для сиріт у Саванні.
* * *
Життя Джорджа Вайтфільда було мандрівним. У нього не було постійного місця служіння, і проповідував він там, куди його запрошували. У ті дні, коли подорожі давались нелегко й поїздки могли займати багато місяців, він уздовж і впоперек об’їздив Англію, а також Шотландію, Ірландію, Уельс, Гібралтар, Бермуди та Америку.
– Якою була ваша найчисленніша авдиторія на відкритому повітрі? – запитали його одного дня.
– Я можу лише здогадуватися щодо кількості, – відповів Джордж, – але мені здається, було більш як сорок тисяч людей.
– А найменша?
Джордж усміхнувся.
– Найменшу я добре пам’ятаю. Я плив через Атлантичний океан, і наш корабель так потерпав від шторму, що вітрила порвало, а механізми вийшли з ладу. Моєю кафедрою стала палуба, що хиталася від шторму, а громада складалася лише з тридцяти осіб, деяким було зле від морської хвороби. Пам’ятаю, у тій подорожі моєю ковдрою була шкура буйвола й попри те, що моя каюта знаходилась у найсухішому місці судна, були ночі, коли я промокав до нитки.
– Я не знаю, навіщо ти подорожуєш туди-сюди через Атлантику, – сказав його друг, почувши цю історію.
– Я роблю це тому, – відповів Вайтфільд, – що люди просять мене проповідувати Добру Звістку про Ісуса. Але, окрім того, є ще й інша причина.
– О, – зацікавився чоловік, – і яка ж?
Погляд Джорджа пом’якшав, коли він подумав про Саванну.
– У нас із дружиною була лише одна дитина, син, і він помер. А в Саванні в мене дім, повен дітей-сиріт, яких я вважаю своїми. Багато з них ніколи не знали своїх батьків, так само як і я ніколи не знав свого батька. І я з радістю перепливаю Атлантичний океан для того, щоб побачити усмішки на їхніх обличчях, коли я приїжджаю.
– Можливо, це й варте того, щоб наражати своє життя на небезпеку, – сказав його співрозмовник, хоча сам він і не був у цьому переконаним.
* * *
Джордж Вайтфільд мало не загинув, і то не під час морського шторму, а в Ірландії.
Якось 1756 року Джордж проповідував на природі недалеко від Дубліна. Серед людей, які зібралися його послухати, виділилася група невдоволених, що почали кидати в проповідника грудками землі та камінням. Коли натовп розійшовся, група збільшилась і погрожувала життю проповідника. Щоб дістатися безпечного місця, йому довелось іти пів милі під постійним обстрілом камінням з усіх боків. Зовсім скоро сутичка вийшла з-під контролю, а з голови Джорджа хлинула кров. Зрештою, хитаючись, він таки дійшов до дверей дому іншого служителя, й озвірілий натовп розійшовся. Служитель знайшов на порозі свого дому Вайтфільда майже без свідомості. Піднявши його, він допоміг йому зайти в дім і попіклувався про нього.
– Тепер я розумію, як почувалися Божі апостоли, коли їх закидав камінням розлючений натовп, – трохи оговтавшись, сказав Джордж своєму другові.
Джордж Вайтфільд продовжував своє мандрівне служіння, проповідуючи все більшим і більшим зібранням людей із обох боків Атлантичного океану, аж доки у вересні 1769 року він вирушив до Америки востаннє. Він їхав для того, щоб удосконалити свій притулок, перетворивши його на Коледж Бетесда, і щоб зустрітися там з іншими англійцями, які були для нього особливими людьми. Річ у тім, що п’ятнадцять років тому Вайтфільд відвіз до Америки двадцять двох хлопчиків-сиріт і йому було цікаво подивитися, якими молодими людьми вони стали. Провівши зиму в Бетесді, він поїхав на північ проповідувати. Величезна кількість людей збиралася, щоб послухати його, і він проповідував зі щирого серця.
Через рік після прибуття Джорджа в Америку, він зупинився в домі свого друга, і велика група людей прийшла, щоб зустрітися з ним. Вони розмовляли до пізньої ночі. Джордж, що був хворим і втомленим, побажав усім доброї ночі й збирався вже йти спати, коли один із відвідувачів попросив його виголосити коротку промову. У той час Вайтфільд стояв на сходах зі свічкою в руках! Він повернувся і проповідував, поки горіла свічка, а тоді стомлено піднявся сходами й ліг на ліжко. Це була його остання проповідь, він помер, так і не вставши з цього ліжка. Але це не стало кінцем його справи: його робота продовжувалась у Бетесді, а багато з тих, хто чув його проповіді, самі стали проповідниками й продовжували розповідати людям Добру Звістку про те, що Ісус Христос є Спасителем для всіх, хто повірить у Нього, навіть для таких пройдисвітів і негідників, яким і був Джордж Вайтфільд у свої молоді роки.
Цікаві факти
Трансатлантична подорож. Перетинати Атлантику кораблем Джорджеві Вайтфільду було надзвичайно небезпечно, але на той час це був єдиний спосіб потрапити з Європи до Америки. Багато людей не виживали в таких подорожах. Навіть через сто років після Вайтфільда люди, що залишали Британію та пливли до Америки, знали, що вони можуть ніколи не повернутися додому. У наш час, правда, стало набагато простіше подорожувати. З Європи до Америки літаком можна долетіти менше, ніж за сім годин.
Примітка. Джордж Вайлфілд подорожував світом, інколи дуже сильно ризикуючи, для того щоб проповідувати про Ісуса. Чи можна було очікувати цього від хлопчика, який перекрикував проповідника в молитовному домі? Бог здатен змінювати всяких людей і перетворювати їх на Своїх слуг.
У Книзі Дії святих апостолів ми читаємо про чоловіка на ймення Савл, який ненавидів християн і завдавав їм багато лиха. Але Бог промовив до нього й перетворив його на одного з найвидатніших місіонерів.
Поміркуй. Джордж не лише проповідував, але й піклувався про багатьох сиріт. Він робив це тому, що Бог опікувався ним, хоч у нього самого не було батька.
Подумай про ті хороші речі, які Господь зробив для тебе. Як ти можеш наслідувати приклад Джорджа й виявляти вдячність за це та допомагати іншим? Пам’ятай, що Бог любить нас і запрошує нас прийти до Нього, як діти приходять до свого батька.
Молитва. Господи Ісусе, дякую Тобі за те, що Ти такий добрий та уважний до нас. Дякую, що дозволяєш нам називати Тебе Батьком. Будь ласка, допоможи нам любити Тебе як належить, та намагатися робити все, що можливо, задля допомоги іншим. Прошу, піклуйся про всіх дітей, чиї мами й тати померли, і допоможи їм пізнати Тебе як їхнього Небесного Отця. Амінь.
[1] Бетесда (Віфезда) – «дім милосердя», «місце благодаті»; згадується в Євангелії від Івана 5:1-15, уздоровлення Ісусом хворого.
