Джонатан непорушно лежав на траві, затамувавши подих. Прямо перед ним було те, що він і сподівався побачити. Малесенький павучок підіймався вгору на гілочку на низькорослому кущі, потім він зупинився і, здавалося, почав терти всіма своїми ніжками одночасно. Уже через секунду він перебрався на іншу гілку, і хлопчик зміг побачити лише слабкий відблиск сонячного проміння на найпершій нитці павутини.
Він був у захваті. Не стежачи за часом, Джонатан продовжував лежати, спостерігаючи за павуком, що рухався назад і вперед, догори й донизу, а потім навколо своєї павутини, аж доки роботу було завершено. Хоча тіло Джонатана затерпло, він не поворушив жодним м’язом, поки павук працював.
«Як павук виробляє нитки для створення павутини? – дивувався він. – Як йому вдається пересуватись у повітрі вгору з такою ж легкістю, як і донизу? І як нитки павутини тримаються разом?»
Пізніше, повертаючись до свого додому в Новій Англії, Джонатан намагався в цьому розібратися.
«Думаю, коли павук тер ніжками одна об одну, він виробляв якусь речовину, і ця речовина не висихає відразу, щойно павук розтягає її ниткою між гілками. Якби вона висихала негайно, павутина не трималася б разом, а кожна її нитка висіла б окремо».
* * *
– Де ти був? – запитав один із двоюрідних братів Джонатана, коли той повернувся додому.
– Як завжди, спостерігав за павуками, – відповів хлопець.
– Знову! – вигукнули в один голос його двоюрідні брати та сестри.
– Можна мені піти з тобою наступного разу? – запитала Джонатана його молодша сестричка.
Він подивився на неї й засумнівався, чи вдасться їй нерухомо чекати, щоб хоч щось побачити.
– Так, – відповів хлопчик, – ти можеш піти зі мною завтра з самого ранку перед школою. Я побачив чудову павутину, сплетену сьогодні. Подивимось, чи до ранку в неї щось потрапить.
Сестричка зраділа.
– Але тобі доведеться поводитися тихо й не рухатися, – застеріг її брат.
* * *
Наступного дня рано-вранці Джонатан і його сестричка пішли до куща з павутиною. Усе було вкрито важкою росою, а сонце лише починало світити.
– Ш-ш-ш, – сказав він своїй маленькій сестричці. – Іди за мною й не шуми.
Спочатку вона навіть не помітила павутини. Але коли брат указав на неї, дівчинка подумала, що нічого красивішого у своєму житті не бачила. Роса звисала з ниток павутини як краплі діамантів, кожен із яких відбивав світло ранкового сонця.
– А де павук? – запитала дівчинка.
– Я не знаю, – відповів Джонатан. – Але ми його побачимо, якщо повернемося сюди пізніше, і в павутини буде час підсохнути.
Дорогою додому мозок Джонатана напружено працював.
«Вода – важка, – роздумував він. – Цікаво, скільки важать усі краплі роси на павутині. Вона, напевне, дуже міцна, якщо не рветься під їх вагою».
– Нам варто поквапитись, інакше ми запізнимося до школи, – промовила дівчинка, коли вони йшли через ліс.
Двійко дітей кинулись бігти й прибули якраз вчасно.
* * *
Забігши до кухні, щоб помити руки, Джонатан та його сестричка увійшли до класної кімнати червонолиці та захекані, їхній батько, що був також і їхнім учителем, усміхнувся.
– Я чув, що ви ходили дивитися на павуків, – промовив він, щойно вони зайняли свої місця на лавах.
Заняття проводили в кімнаті в домі Джонатана. Його батько, Тімоті Едвардс, був служителем та вчителем. А учні були переважно з їхньої родини: Джонатан та шестеро його сестер, семеро їхніх двоюрідних та кілька хлопчиків із селища. Того дня після уроків містер Едвардс вирушив на прогулянку зі своїм шваґром капітаном Томасом Стотоном.
– Дякую, що показав мені есе, яке Джонатан написав про павуків, – сказав капітан Томас. – У цього хлопця видатний розум.
Містер Едвардс кивнув.
– Схоже, що він сам здатен знайти відповідь на питання, замість того щоб просто приймати на віру те, що кажуть інші.
– Згоден, – промовив капітан. – Але це не все. Він також може пояснити свої думки іншим людям.
* * *
– Я хотів би в тебе дещо запитати, тату, – промовив Джонатан одного вечора після чаю.
Містер Едвардс похитав головою.
– У тебе завжди є про що запитати. Я ніколи не зустрічав хлопчика, в якого в голові було б так багато «чому».
Проте чоловік знайшов час для розмови, адже він бачив, що щось непокоїло його сина. Джонатан хотів зрозуміти не лише павуків, він хотів збагнути життя. Також він хотів осягнути Біблію, а не лише прийняти на віру те, чого навчав та про що проповідував його батько. Того вечора вони обговорювали дуже складні питання, і розум хлопчика прокручував їх знову і знову, коли той намагався заснути.
«Невже кожне слово в Біблії – правдиве? – запитував він себе. – Невже це справді Боже Слово, що промовляє до нас?»
Він збив свою подушку, щоб було зручніше.
«А Ісус, Він – справді Син Божий?»
Коли Джонатан прокинувся наступного ранку, у його голові з’явилося навіть більше запитань, аніж було там напередодні увечері.
Ще до того, як 1710 року в тринадцять років Джонатан залишив батьківський дім і вирушив до коледжу, він усвідомив, що все, чого його навчали, було правдою, і він довірив своє життя Господу Ісусові як своєму Спасителю. Після цього він сприймав спостереження за павуками як дослідження чудового світу природи, який створив Бог.
* * *
Єльський коледж, де Джонатан навчався чотири роки, щоб стати служителем (тепер всесвітньо відомий, але на той час це був новий коледж), усього на два роки старший за Джонатана Едвардса. Хлопчик із Нової Англії переживав багато труднощів, навчаючись там. Так само як і зараз, існувало багато суперечок щодо того, у що вірили люди. Гострий розум Джонатана допомагав йому зрозуміти, чого насправді вчить Біблія. І це не додало йому популярності серед студентів та викладачів Єлю, хоч він і закінчив університет із двома дипломами, у 1720 та 1723 роках.
* * *
– Я думаю, тобі варто прийняти пропозицію служити разом із дідусем Стоддардом, – сказав Тімоті Едвардс своєму синові чотири роки потому. – А коли він уже не зможе працювати, швидше за все, ти станеш служителем церкви в Нортгемптоні.
Юнак похитав головою.
– Я не впевнений, – відповів він, згадавши свого дідуся, батька своєї матері. – Він чудова людина, але я погоджуюсь не з усім, що він каже.
– Менше з тим, ти все одно міг би працювати з ним, – наполягав батько. – Крім того, Нортгемптон – чудове місце, щоб розпочати сімейне життя з Сарою.
Джонатан подумав про свою молоду дружину та молився про те, як йому вчинити. Зрештою, він вирішив, що переїзд до Нортгемптона – правильний крок. Двома роками пізніше дідусь Стоддарт помер, і Джонатан узяв на себе відповідальність за його велику церкву.
* * *
– Розкажи мені, як минає твій день, – запитав Джонатана Едвардса його гість після того, як той прожив у Нортгемптоні кілька років.
– Я прокидаюсь о четвертій годині ранку, – відповів Джонатан, – і проводжу тринадцять годин на добу навчаючись. Після полудня я виконую фізичну роботу: рубаю дрова, ремонтую паркан чи роблю щось по господарству. Якщо погода хороша, то часто їду верхи до місця, де я можу спокійно навчатися. Після чаю я проводжу годину з Сарою та дітьми, а тоді беру свою свічку й знову повертаюся до роботи.
– Скільки у вас зараз дітей? – запитав його друг.
Думка про сім’ю викликала усмішку на обличчі Джонатана.
– Зараз у нас п’ятеро, і чекаємо ще одну.
Усього Джонатан і Сара мали одинадцять дітей: вісім дівчаток і трьох хлопчиків.
* * *
Служіння Джонатана не завжди було легким, оскільки він не погоджувався з деякими речами, яких навчав його дід. Одного дня 1734 року місто Нортгемптон гуло новиною про те, що відбувалось у церкві.
– Ти чув, що молодий злодій навернувся до Бога? Минулого тижня він лихословив, проходячи вулицею, а цього тижня він співає гімни! – розповідала одна сусідка іншій.
– Й Абігайль Хатчінсон також, хоч вона така хвороблива дівчина, а змінилася цілковито! Тепер вона сповнена радості, – відповідала її подруга.
Чоловік, що проходив дорогою, почув розмову жінок.
– Найбільш неймовірна історія навернення, яку я будь-коли чув, – це історія Феб Бартлет.
– Феб? – перепитала одна з жінок. – Але ж вона ще немовля.
– Не зовсім немовля, – виправив її чоловік. – їй чотири роки, і вона стала християнкою.
Дві жінки йшли далі вулицею.
– Це містер Бейкер? – запитала одна з них, приглядаючись.
Чоловік почув своє ім’я й усміхнувся.
– Це таки він, – відповів чоловік, – хоч ви ніколи раніше не бачили мене тверезим. Але тепер я – християнин і відмовився від випивки задля кращих речей.
Вища з двох жінок штовхнула ліктем свою подругу.
– Перейдімо дорогу, – прошепотіла вона самими кутиками рота. – Гретта-пліткарка наближається до нас.
Але перейти вони не встигли, бо Гретта була вже поруч із ними.
– Хочу попросити у вас пробачення за всі ті роки, коли я розповсюджувала плітки, – промовила стара жінка. – Я була нестерпною, але відтепер ви не почуєте від мене жодного непотрібного слова. А якщо раптом почуєте, то скажіть, щоб я припинила говорити про людей, а натомість говорила про Ісуса.
Не встигли жінки придумати, що на це відповісти, як Гретта помітила когось ще, у кого вона хотіла попросити пробачення, і прудко пішла в той бік.
Минали місяці, а новини про людей, які ставали християнами, поширювалася так стрімко, що і люди з інших місць почали відвідувати Нортгемптон, щоб на власні очі побачити, що ж там відбувається. Багато з них поверталися додому інакшими людьми. Відтак переміни, що відбувались у церкві Джонатана, почали траплятися також у багатьох інших місцях. Період із 1734 по 1736 роки став особливим для сім’ї Едвардсів. А 1740 року, коли Джонатан запросив відомого проповідника Джорджа Вайтфільда проповідувати в Нортгемптоні, такі ж чудові речі почали відбуватися знову і знову.
Десятьма роками пізніше Джонатан і Сара сиділи по обидва боки каміну у своїй невеликій вітальні. Було темно, свічки майже догоріли. Усі діти, які ще жили вдома, уже спали.
– Лише десять років тому, – промовив Джонатан, – люди наверталися до Бога, церква зростала настільки, що була б повною, навіть якби ми проводили богослужіння кожного вечора.
Сара всміхнулась.
– Я це добре пам’ятаю, – відповіла вона. – Чудові були дні.
– А сьогодні церква проголосувала за те, щоб я залишив Нортгемптон, – сумно додав її чоловік. – Хоч я не здивований, адже це рішення назрівало вже давно.
– Ти вчинив правильно, – запевнила Джонатана Сара. – Бо те, чого навчав дідусь Стоддард, дещо відрізнялося від Біблії. У тебе не було вибору – ти мав сказати людям правду. Твій батько якось сказав мені, що ти був таким із дитинства. Ти старанно самостійно обмірковував речі, а потім пояснював свою думку іншим людям.
Джонатан усміхнувся вперше за той день.
– Я міг годинами спостерігати за павуками, – сказав він. – Потім я здогадався, як вони плели свою павутину, і пояснював це іншим у школі. Думаю, саме це він мав на увазі.
– Справді це, – засміялася Сара. – Він розповідав мені про павуків!
* * *
Минуло кілька місяців, поки Джонатан знайшов іншу роботу, а коли знайшов, виявилося, що вона в місці, переповненому павуками! Він став служителем «річковим індіанцям», або хусатонікам, у віддаленому маленькому містечку Стокбрідж, розташованому приблизно в шістдесяти милях від Нортгемптона. Він також працював з індіанцями могавк та ірокезами.
За роки служіння в Нортгемптоні Джонатан Едвардс написав багато книжок, і він продовжував писати в Стокбріджі. До того часу він став досить відомим, і люди долали неблизький шлях до його нового дому, щоб поспілкуватися з ним.
– Це тут ви пишете свої книжки? – запитав один із відвідувачів, коли вони сиділи у вітальні.
– Ні, – відповів Джонатан, – удома все ще забагато дітей для того, щоб було достатньо спокійно писати у вітальні!
– Можна побачити ваш кабінет? – дещо нахабно поцікавився відвідувач.
Служитель усміхнувся.
– Лише в тому разі, якщо ви страждаєте на короткозорість, – пожартував він, – бо стіни будуть дуже близько до вашого носа з усіх чотирьох сторін. Ходімо, побачите самі!
Джонатан відчинив двері свого кабінету.
– Не загубіться тут, – засміявся він.
Зайшовши у двері, його гість опинився в кімнаті розміром із шафу. Кабінет, в якому писав відомий автор, був лише сім футів завдовжки та три з половиною фути завширшки!
– Тут і правда ви можете працювати спокійно, – сказав чоловік. – Для компанії тут просто немає місця.
– Ось тут ви помиляєтесь, – відповів йому Джонатан. – Якщо ви поглянете на кутки під стелею, то зрозумієте, що компанію мені складають милі павуки!
Джонатан вивчав мову індіанців, хоч його діти засвоїли її значно швидше, ніж він. Протягом семи років він працював з індіанцями хусатонік та іншими народностями, і багато з них стали християнами. Він також допоміг зберегти мир, коли місцевості навколо Стокбріджа загрожувала війна. Наприкінці 1752 року Джонатанові запропонували стати директором коледжу, що тепер є знаменитою Принстонською теологічною семінарією. Лише через три місяці після переїзду, навіть раніше, ніж Сарі вдалося приєднатися до свого чоловіка на новому місці, Джонатан Едвардс захворів і помер. Неймовірно, але деякі з його книжок, що були написані в 1700-х роках, ніколи не переставали перевидавати, відколи їх надрукували вперше!
Цікаві факти
Павуки. Джонатан уважно спостерігав за павуками, йому було надзвичайно цікаво, як вони плетуть свою павутину. Павутина робиться з шовку, який виділяється з гланд павука. При контакті з повітрям, шовк стає липким. Павуки використовують свій шовк для багатьох цілей – навіть для виготовлення ниток, на яких вони висять, – але найпоширенішим використанням є плетіння павутин для того, щоб упіймати комах.
Примітка. Джонатан розумів важливість детального вивчення Біблії та насправді шукав те, чого вона навчала. Проповідуючи людям, він старанно стежив за тим, щоб не відступати від вивчення Біблії. Тепер так само важливо, щоб ми спиралися на Біблію в наших намаганнях пізнати Бога. Для цього нам необхідно добре знати Біблію. Пам’ятай про ентузіазм Джонатана у вивченні Біблії, коли слухатимеш, як читають та пояснюють Біблію, або коли читатимеш її сам.
Поміркуй. Коли в Джонатана виникали запитання з приводу частин Біблії, які він не розумів, він запитував про них свого батька. Джонатан усвідомлював, що він не може з’ясувати все сам. Кожен із нас у своїх спробах зрозуміти Біблію може навчатись від інших людей. Подумай, до кого ти міг би звернутись із запитаннями щодо Біблії. Також уважно роздумуй про те, що ти вивчаєш у Біблії, так, як розмірковував про це Джонатан.
Молитва. Господи Ісусе, дякую Тобі за всі неймовірні речі, які Ти створив. Дякую за павуків, пташок, комах та інших тварин. Дякую Тобі за Твоє Слово, Біблію, і за все те, чого воно навчає нас про Тебе. Будь ласка, допоможи мені уважно його вивчати, щоб я міг знати Тебе краще й любити Тебе більше. Дякую Тобі за тих людей, які можуть пояснити мені Біблію. Амінь.
