Двоє хлопців стояли пліч-о-пліч на березі струмка.
– Кидаю тобі виклик, – сказав Вільям своєму другові.
Джон поглянув на стрімку воду. Потім озирнувся назад, щоб подивитись, чи вдасться добре розігнатися.
– Гаразд, – відповів Джон. – Але я також кидаю тобі виклик.
Востаннє поглянувши на струмок, щоб знайти твердий край берега, з якого стрибати, Джон відійшов назад, подолавши невелику височину, вкриту травою.
– Готовий? – запитав Вільям.
Джон кивнув.
– Уперед!
Джон Оуен помчав схилом до струмка. Точно розрахувавши свої кроки, він відштовхнувся від краю берега лівою ногою, перелетів через потік та, щойно йому вдалося ступити на твердий ґрунт правою ногою, кинувся вперед і приземлився, упавши на траву. Він лежав там, усміхаючись від вуха до вуха, не повертаючись, щоб побачити неминуче, просто насолоджуючись уявленням про це. Він міг чути, як його друг тупотів зарослим травою берегом. Джон насолоджувався секундами тиші, поки той був у повітрі, в очікуванні могутнього сплеску, що мав почутися далі. І він не залишився розчарованим.
– З тобою все гаразд? – запитав він, перевертаючись на спину, щоб краще бачити, як Вільям вилазитиме зі струмка, мокрий як хлющ.
– Ти тренувався! – гнівався промоклий хлопець.
Піднімаючись на ноги, Джон стягнув із себе куртку та кинув її другові.
– Пробач, – сказав він, – але я не зміг стриматися, коли ти кинув мені виклик.
Поки хлопці йшла до селища Стедхем, вони знову були найкращими друзями.
* * *
Попрощавшись із товаришем, Джон побіг через селище до свого будинку.
– Де тато? – вигукнув він, щойно переступивши поріг.
Його мати підвела очі від шиття.
– Він у своєму кабінеті працює над недільною проповіддю, – відповіла вона. – Краще не турбуй його.
Джон похнюпився та сів до столу.
– Ти закінчив роботу, яку тато тобі дав? – запитала мати.
З почуттям провини хлопчик визнав, що не закінчив.
Його мати намагалася бути серйозною.
– Раджу тобі витягнути свої книжки та зробити це до того, як вийде твій батько. Можливо, він і твій добрий служитель, але він також і твій шкільний учитель.
Діставши з полиці на стіні книжки, Джон сів за стіл та почав виконувати математику. Не те щоб він не любив працювати, навіть навпаки. Але сьогодні був славний день, такий день, що просто благав його бігати, стрибати та розважатися з друзями.
* * *
– Мені справді потрібно їхати до школи в Оксфорді? – запитав Джон свого батька пізніше того ж дня. – Є ще так багато речей, яких я міг би навчитись у тебе.
Його батько, служитель у маленькому селищі Стедхем, пояснив, що вчитель в Оксфорді, містер Сільвестр, зможе навчити його значно більше.
Втративши цей аргумент, Джон спробував інший.
– Оксфорд так далеко звідси, – промовив він. – І я нікого там не знаю.
Містер Оуен усміхнувся. Джон насправді перебільшував! Оксфорд був лише за шість миль звідси. Його син зробив останню спробу.
– Мені не буде чим зайнятися в Оксфорді, – сказав він, хоч десь у глибині душі вже відчував захват від нового випробування.
Широко всміхаючись, містер Оуен запевнив свого сина, що в Оксфорді його чекає багато різноманітних занять. Там буде математика, латина, грецька мова, історія, англійська граматика та багато іншого.
– А ще там є річка Темза, – додав батько Джона. – Можливо, в Оксфорді вона не така могутня, як та її частина, що тече через Лондон, та все ж вона достатньо глибока, щоб змусити твоїх друзів намокнути.
Джонова шия почервоніла, потім рум’янець перебрався на його обличчя, і тоді він не міг не посміхнутись.
– Ти чув про Вільяма?
Батько всміхнувся у відповідь.
– Так, я чув про Вільяма!
Отож, молодий Джон Оуен вирушив із дому до Оксфорда в школу містера Сільвестра, де він старанно працював і досяг справді хороших результатів.
У листопаді 1631 року, коли Джонові було лише п’ятнадцять років, він став студентом Коледжу королеви в Оксфорді.
«Навчання викликає в мене задоволення, – писав він додому батькам ближче до закінчення першого курсу. – Але потрібно надзвичайно тяжко працювати. Я дозволяю собі спати лише чотири години на добу. Але якщо ви думаєте, що життя вашого сина складається лише з роботи й жодної розваги, то це не так. Іноді я виділяю час, щоб практикувати мої навички в стрибках, метанні списа та грі на дзвонах. Звичайно, я регулярно відвідую уроки музики, що допомагає мені відірватися від книжок. До речі, я розповідав вам, що мій учитель музики навчав гри на флейті короля?»
* * *
Усе, що Джон дізнався вдома про Господа Ісуса, протягом його студентських років стало для нього реальним, і він знав, що Ісус був його Спасителем. У той самий час в університеті відбувалися зміни, погоджуватися з якими він не міг.
«Як може ректор робити такі речі? – запитував він себе. – Це протестантський університет, а він впроваджує стільки католицьких обрядів. Минулої неділі служба в каплиці була месою!»
Джона це непокоїло, і він обговорював це зі своїми друзями.
– Оуене, я хочу поговорити з тобою, – покликав його одного дня товариш-студент.
Двоє юнаків ішли вздовж берега Темзи.
– Ти знаєш новини? – запитав Джона друг, а тоді поспішив розповісти йому про все, що він чув. – Кожного, хто не погоджуватиметься з цими інноваціями, які запроваджує ректор, будуть відраховувати з університету!
Підозрюючи, що таке може трапитися, Джон уже повністю продумав це питання.
– У такому разі краще мені спакувати речі та їхати додому, – відповів він. – Бо те, що запроваджує ректор, суперечить тому, чого навчає Біблія, і я не готовий це прийняти.
Залишивши Оксфорд, Джон Оуен став приватним капеланом на період, що передував його переїзду до Лондона. Він також почав писати.
* * *
– Оце так рік видався! – сказав він другові в грудні 1643. – Лише в липні я переїхав сюди, у Фордхем, що в Ессексі, і вже через кілька місяців познайомився з Мері, і ми побралися. Думаю, переїзд до Фордхема був вдалим кроком!
Джон добре вивчив місцевість навколо Фордхема, оскільки він відвідував своїх парафіян удома. Він ходив від будинку до будинку в селищах свого приходу, від селища Зеленої Троянди до Зеленої Шибениці, а звідти – до вигадливо названого селища Семи Зелених Зірок, а далі на схід до Восьми Зелених Ясенів. Іноді, коли він перетинав річку Колн, яка протікала через його парафію, у Джона виринала усмішка від спогадів про їхні з Вільямом подвиги вдома в Стедхемі.
– Ось іде служитель навчати нас катехизи, – кликали діти своїх батьків, коли помічали наближення Джона.
Батьки разом зі своїми дітьми заходили до будинків та слухали те, чого навчав їх Джон Оуен, а потім відповідали на запитання, які він ставив їм стосовно християнської віри.
* * *
– Мене попросили виголосити проповідь перед парламентом, – сказав Джон своїй дружині весною 1646 року.
– Така нагода може бути раз у житті! – відповіла Мері, радіючи від думки про те, що запропонували зробити її чоловікові.
Проте за кілька місяців мешканці Фордхема попрощалися зі своїм служителем, оскільки він переїхав за п’ять миль звідти до Коггельшаля. І вже незабаром приблизно 2 тисячі людей збиралися в торговому місті, щоб почути його проповіді.
В Англії настали неспокійні часи, і Джон опинився в центрі проблем. Короля Карла І звинуватили в зраді, тиранії та вбивствах. Під час допиту перед Високим судом юстиції його визнали винним та засудили до страти. 31 січня 1649 року королю стяли голову. Наступного дня Джон проповідував перед парламентом. Через три місяці він знову був там. Того разу його проповідь почув Олівер Кромвель. Ніхто не заступив Карла І на престолі, й Олівер Кромвель став військовим керівником країни. Попри те, що Кромвель припустився кількох серйозних помилок, він був християнином і йому подобалися проповіді Оуена. Наступного дня після того, як Кромвель почув проповідь Джона, двоє чоловіків зустрілися знову.
– Сер, – сказав Кромвель, – ви – людина, з якою я хотів би познайомитися ближче.
– Від цього користі більше буде мені, аніж вам, – відповів Оуен.
Узявши Джона під руку, Кромвель заговорив тихо та поквапливо.
– Незабаром я вирушаю з військами до Ірландії і хочу, щоб ви поїхали зі мною як капелан.
* * *
…Пливучи кораблем до Ірландії, Джон Оуен обговорював події попереднього дня з одним із солдатів.
– Я ніколи не бачив нічого подібного, – сказав солдат. – Дванадцять тисяч солдатів провели цілісінький день у молитві, пості та читанні своїх Біблій, а до того ж вони ще й прослухали три проповіді.
– Це пам’ятний день, – промовив Оуен. – Ніколи раніше такого не було.
Війська Кромвеля виконали своє завдання в Ірландії та повернулися додому. Наступного року вони були знову мобілізовані та вирушили на північ до Шотландії. Джонові Оуену наказали, щоб він супроводжував Кромвеля цього разу не лише як капелан, але і як радник. Воюючи та здобувши перемогу в битві під Данбаром, англійські війська штурмували Единбург, і Кромвель поставив своїх проповідників у церквах міста. Джон Оуен проводив служіння в Сент-Джайлзі.
– Як сміє Кромвель ставити свою людину за нашу кафедру! – обурився один зі старійшин, увійшовши до церкви першої неділі.
«Подяка Богові, що це – містер Оуен, а не якась інша людина Кромвеля, – подумав він наступної неділі».
А ще через тиждень, займаючи своє місце в церкві, старійшина з нетерпінням чекав, про що говоритиме Джон Оуен.
– Можливо, він і капелан Кромвеля, – сказав він своїй дружині, коли вони поверталися додому після служіння, – але він проповідує про Господа Ісуса Христа й робить це так, що мені хочеться його слухати.
* * *
Олівер Кромвель викорінив усі практики католицької церкви в Оксфордському університеті, і він був настільки задоволений роботою Джона Оуена, що призначив його заступником ректора університету та деканом Церкви Христа в Оксфорді. Кромвель був розумним чоловіком; він розумів, що університет було майже зруйновано й що його друг знову наведе там лад. Утілити цей задум у життя допоміг саме новий заступник ректора.
– Що ти думаєш про містера Оуена? – запитав один студент у свого товариша, коли однієї суботи вони рибалили на Темзі.
– Він – хороший чоловік. Він не лише проповідує Біблію, він насправді живе хорошим християнським життям.
– Чому ти так кажеш?
Перш ніж відповісти, його друг витягнув вудку і закинув її знову, давши можливість поплавку осісти у воду.
– Мій батько помер незабаром після того, як я приїхав в Оксфорд, – сказав він. – Доки мій дядько не надіслав мені грошей, у мене зовсім не було за що жити. Якось містер Оуен дізнався про це й дав мені достатньо грошей, щоб пережити цю скруту.
* * *
Хоч Оуен був дуже зайнятий на роботі, це не заважало йому писати. Він написав багато книжок, які були популярними в його дні і які читають досі. Джонові було важко висловлюватися лаконічно, тому його книжки складні для читання. Хтось припустив, що їх легше розуміти, якщо читати вголос, бо тоді це звучить так, ніби говорить сам Джон Оуен.
1657 року більшість членів Парламенту проголосувала за те, щоб коронувати Кромвеля.
«Це неправильно, – подумав Джон. – Він – хороший воєначальник, але не король. Сподіваюсь, у нього вистачить глузду зрозуміти це».
Але Кромвель думав інакше і йому була не до вподоби позиція Джона. Оуен та кілька інших впливових осіб висунули петицію проти постанови Парламенту, і Кромвелю довелося відступити. Натомість під час надзвичайно пишної церемонії його проголосили лордом-протектором. Джона на церемонію навіть не запросили. Три роки потому, коли королем став Карл II, Оуен був змушений звільнитися зі своєї посади та залишити Оксфорд. І хоч офіційно йому не було дозволено проповідувати, він продовжував це робити за будь-якої нагоди. Звісно ж, жоден закон не міг перешкодити йому писати книжки.
У середині 1660-х років Лондон переживав жахливі часи. По місту вдарила чума (яку згодом назвали Велика Лондонська чума), і в найгірший період епідемії у вересні 1665 року понад 8 тисяч людей помирало щотижня. Після цього вулицями Лондона пронеслась Велика пожежа. У той час, коли багато призначених королем служителів утікали з міста, охоплені жахом, Джон Оуен та його однодумці (їх називали пуританами) безстрашно проповідували в місті Добру Звістку про те, що Ісус спасає.
* * *
Хоча Джон Оуен був одним із найрозумніших людей свого часу, не всі його друзі були знатними людьми. Один із них, Джон Буньян, був лудильником, якого ув’язнили за його віру.
– Я чув, що ти написав книжку у в’язниці. Про що вона? – запитав Оуен свого друга.
– Це алегорична історія про християнське життя, – пояснив Буньян.
– Дозволиш мені прочитати? – поцікавився Джон.
Буньян дав своєму другові «Подорож Пілігрима», і Джон Оуен був настільки вражений нею, що попросив свого видавця надрукувати цю книжку. Це виявилося мудрим рішенням, оскільки «Подорож Пілігрима» стала, напевне, найбільш відомою християнською книжкою всіх часів. Джон Оуен знав, що Бог може використовувати лудильників так само, як і професорів, для того щоб навчати людей про Господа Ісуса Христа.
Цікаві факти
Батьки-пілігрими. Джон Оуен був пуританином, і були часи, коли уряд робив життя пуритан надзвичайно складним. 1620 року дехто з них вирішив вирушити до Америки кораблем, що називався «Мейфлавер». Вони висадилися на узбережжі Массачусетс й оселились у місці, яке назвали Плімут.
Подорож та перша зима виявилися дуже складними, і до весни 1621 року половина з тих, хто вирушив у ці мандри, загинула. Однак жодна людина не хотіла повертатися до Англії. З часом їхнє життя покращилося. В Америці й досі є люди, чий рід походить від цих «батьків-пілігримів».
Примітка. Хоча Кромвель і був хоробрим та успішним солдатом, Джон Оуен не боявся вказати йому на його помилки. Важливо мати гарні стосунки зі своїми друзями, але необхідно пам’ятати, що справжні друзі готові вказувати на наші помилки та приймати критику, коли вони чинять неправильно.
Утім нам треба бути обережними й правильно вказувати на помилки інших. Навіть коли ми робитимемо так, як робив Джон, наші друзі можуть засмутитись. Але важливо все одно сказати їм правду. Важливо також правильно приймати критику. Коли хтось укаже тобі, що ти припустився помилки чи чиниш неправильно, ти маєш подякувати за те, що тобі про це сказали.
Поміркуй. Те, чого Джон навчився від батька та від містера Сільвестра, допомогло йому пізніше в житті робити великі справи для Бога. Попри те, що Джон спочатку не хотів їхати до Оксфорда, він отримав багато користі від свого навчання, як і казав йому батько. Подумай про ті ситуації, коли тобі казали робити те, чого ти не хотів робити, але пізніше виявлялося, що тобі це було корисним. Пам’ятай про це, а також про приклад Джона, коли на вулиці сонячно, а тобі потрібно прибрати в кімнаті чи виконати якусь іншу роботу.
Молитва. Дякую тобі, Господи Ісусе, за тих, хто мене навчає, а особливо за тих, хто навчає мене про Тебе. Будь ласка, допоможи мені слухати їх уважно й використовувати вивчене, щоб радувати Тебе. Будь ласка, допоможи тим дітям, які не мають нікого, хто міг би їм розповісти про Тебе. Амінь.
