Самуель стояв під високим муром і роздивлявся сліди від пожежі на ньому.
– Абатство Джедбурґ було спалено армією графа Суррея приблизно дев’яносто років тому, – розповідав хлопцям їхній учитель, – 1523 року, якщо бути точним. Відтоді воно кілька разів зазнавало окупації. Дивлячись на його залишки зараз, важко навіть уявити, наскільки розкішним абатство було колись.
– Сер, – запитав Самуель. – А дах церкви раніше був значно вищим? Якщо порівняти з іншими частинами будівлі, він здається занадто низьким.
– Ти добре мислиш, – відповів учитель. – До великої пожежі дах був дуже високим. Але замість того щоб замінити його після пожежі, його зробили нижчим, а ще побудували внутрішні стіни, щоб зменшити розмір церкви. Звичайно ж, Латинська алея, де розташована тепер школа, раніше була всередині великого абатства.
Учитель вирішив опитати своїх учнів.
– Завдяки чому, – звернувся він до наймолодшого хлопчика, – Латинська алея отримала свою назву?
Учень спершу збентежився, а потім відповів:
– Через те, що тут ми вивчаємо латину?
– Правильно, – усміхнувся вчитель, – і саме цим ми зараз і займемось.
Озираючись навколо себе, Самуель намагався уявити, який вигляд мало Абатство Джедбурґ до того, як армія графа Суррея вчинила таке зло.
* * *
Після полудня, крокуючи зі школи додому, до селища Нізбет, Самуель та його брати обговорювали почуте.
– Підемо дорогою чи вздовж Води Джеда[1]? – запитав Джеймс.
– Ходімо берегом річки, – запропонував Джордж.
Троє братів зійшли з дороги та повернули праворуч у напрямку річки.
– Мені подобається історія, – промовив Самуель. – Вона пояснює багато речей.
– А уявімо, що ми – шотландська армія, яка шпигує за військами графа Суррея, – сказав Джордж. – Я переконаний, ми зможемо дістатись аж до хутора Бонджедвард непоміченими з дороги, якщо триматимемося ближче до кущів.
Його брати сприйняли цю пропозицію як цілком слушну й погодилися в такий незвичний спосіб повернутися додому після навчання в школі. Більше ніж милю вони пробирались, ховаючись від куща до куща, від скелі до скелі. Хоча вони й бачили людей, які прямували головною дорогою та іншим берегом Води Джеда, ніхто не озвав їх і не привітався з ними. Хлопці були надзвичайно задоволені собою, дарма що трохи забруднилися пилюкою та травою.
* * *
– Залишилося лише чверть милі, – прошепотів Джеймс, коли вони наближалися до Бонджедварда.
– Що ти сказав? – пролунав голос із дальнього краю переліску, де вони ховались.
Хлопці почувалися, як здуті повітряні кулі. Вони так пишалися своїми шпигунськими діями, а тут, коли вони вже майже дісталися до села, їх розсекретили. Через підлісок, де присіли хлопці, до них наближався старий чоловік.
– Ховаєтесь? – запитав він.
Самуель вирішив, що треба пояснити, у що вони грали, аби їх не зрозуміли неправильно. Старий містер Кер усміхнувся, почувши їхню історію.
– Я йду додому в Бонджедвард, – повідомив він хлопцям, – і якщо ви підете зі мною, я розповім вам більше історії про цю місцевість. Кожна частина цієї історії така ж захоплива, як і атака абатства графом Сурреєм, адже я бачив усе на власні очі.
Хлопці негайно скочили на ноги й пішли зі старим містером уздовж берега.
– Коли я був хлопчиком, – почав той, – лише за чотири милі звідси, в Анкрумі, відбувалась велика битва. У той час мені було шість років, а зараз мені сімдесят шість, але я пам’ятаю все так, ніби це сталось учора. Король Генріх VIII відправив армію, яка висадилась у порту Лейт перед входом в Единбург, де він підпалив місто. Казали, що вогонь не вдавалося загасити протягом чотирьох днів.
Очі хлопчиків світилися від збудження.
– Його солдати маршували на південь, а дорогою до них приєднувалися шотландські родини.
– А чому вони це робили? – запитав Джордж.
– Я думаю, перед ними стояв вибір: приєднатися до них або ж бути вбитими ними, – пояснив містер Кер. – До лютого 1545 року величезна армія наблизилася до Анкрума Маврі та стала табором. Ви знаєте, де було поле битви?
– Так, – відповів Джеймс. – Воно лише за три милі звідси, якщо йти дорогою вгору.
Приємно вражений тим, що хлопці знали місцезнаходження поля битви, містер Кер продовжив розповідь.
– Розлетілася звістка про те, що англійська армія підпалила вежу Брумхіл і заживо спалила стару жінку, її родину та її прислугу, замкнутих усередині. Тому шотландські війська були налаштовані войовничо. Не всі чоловіки були підготовленими воїнами, але гнів змушував їх іти вперед.
З вигуками «Пам’ятай Брумхаус!» вони кинулись на англійців. Вони дуже розумно визначили час початку битви: було вже пізно пополудні й сонце, що сідало, засліплювало очі їхнім ворогам. Шотландці воювали, переповнені люттю, і розігнали свого противника, чи, правильніше сказати, що від нього залишилось, адже вісімсот англійських солдатів полягло на Анкрум Маврі.
Помітивши, що його слухачів полонила ця історія, містер Кер шукав ідеальну фразу для завершення.
– Це були мої найперші спогади, – сказав він, – крики «Пам’ятай Брумхаус!» та брязкіт мечів. Я впевнений, що ваші перші спогади були спокійнішими.
Джеймс та Джордж зиркнули на свого брата, роздумуючи, чи розкаже він містерові Керу свою історію.
– Чи хотіли б ви почути мої найперші спогади? – запитав Самуель.
– Звичайно, – відповів чоловік.
– У селищі Нізбет є криниця, – сказав хлопець. – Води там приблизно на три фути[2] глибиною. Одного дня я грався там зі своїми друзями, сів на край криниці й упав у неї звідти. Друзі побігли кликати на допомогу, адже розуміли, що я втоплюсь, якщо не виберусь із неї. Та поки їх не було, добрий чоловік, одягнений у все біле, прийшов та витягнув мене з криниці. Коли мої друзі прибули з підмогою, я вже був у безпеці на траві поруч із криницею.
– Добрий чоловік, одягнений у все біле, – повторив містер Кер. – І хто ж він був?
– Я його не знав, – сказав Самуель.
– Він був ангелом?
Самуель похитав головою й усміхнувся.
– Я його не знав, – повторив він, – але це мої найперші спогади.
Поки хлопчик розповідав свою історію, вони вчотирьох наблизились до селища Бонджедвард. Хлопці залишили там містера Кера, а самі здолали решту шляху вздовж Води Джеда до того місця, де вона впадала в річку Тевіот. Тоді повернули на схід і йшли ще милю[3] вздовж вкритого травою берега до свого дому, минувши на своєму шляху криницю.
* * *
До того часу, коли Самуелю виповнилося сімнадцять років, він був студентом в Единбурзі. Невдовзі після випуску, 1621 року, його призначили викладачем. Однак уже через чотири роки він звільнився й розпочав вивчення теології. 1627 року він переїхав до приходу Анвот і став там служителем. Нам невідомо, коли Самуель став християнином, однак до того часу, коли він виріс, його серце було сповнене любові до Господа Ісуса.
– Що ти думаєш про узбережжя Солвей? – запитав один із членів його церкви невдовзі після того, як Самуель прибув до тих країв.
– Це чудова частина Шотландії, – відповів він. – І церква розташована в гарній місцевості: поруч неї – пагорб, навкруги – дерева, і море – на відстані недовгої пішої прогулянки. Я вже полюбив це місце, і моя любов до місцевих людей також зростає.
Чоловік збирався ще щось сказати, але Самуель попросив у нього вибачення, бо мав відлучитися.
– Ось там два хлопці пасуть овець. Я хотів би порозмовляти з ними.
І Самуель вирушив знайомитися з молоддю зі своєї громади.
Чоловік спостерігав за тим, як він віддалявся.
«Рутерфорд такий непоказний, – роздумував він, – невисокий світловолосий чоловік. Але є в ньому щось, що мені до вподоби».
– Привіт, – звернувся Самуель до хлопців. – Я – новий служитель. Як вас звати?
– Я – Томас, – відповів один із хлопців.
– А я – Арчі, – сказав інший.
– Що ж, Томасе та Арчі, – усміхнувся Рутерфорд, – я маю для вас новину.
Хлопці зацікавилися.
– Сам Господь Ісус знав про те, як пасти овець, – сказав Самуель. – Він – найкращий Пастир зі всіх, і Він любить обох вас більше, ніж ви можете собі уявити.
Хлопцям одразу сподобався їхній новий служитель.
– До побачення, хлопці, – промовив він. – Був радий із вами познайомитись.
* * *
– Містер Рутерфорд відрізняється від багатьох служителів, – сказав місцевий селянин.
– Чим саме? – запитав селянина його брат, що приїхав до нього в гості.
– Більшість служителів проповідують про пекельний вогонь і намагаються залякати нас, щоб ми стали християнами.
– Вони справді так роблять, і в цьому немає нічого неправильного.
Чоловік проігнорував це зауваження.
– Містер Рутерфорд проповідує про Божу любов, а не про пекельний вогонь. Він показує, що Божа любов – вона така… така… така чудова!
– Чудова! – сердито вигукнув його брат. – Таким посланням неможливо вплинути на людей. З кафедри потрібно волати про пекло – лише тоді люди слухатимуть.
– Ми слухаємо містера Рутерфорда, – заперечив братові фермер. – Він проповідує так, ніби прагне закохати нас у Господа Ісуса.
– Я ніколи не чув нічого більш чудернацького у своєму житті!
Але фермер знав, що його любов до Ісуса зросла і його життя повністю змінилось.
* * *
Самуель ревно служив в Анвоті, попри те що йому було дуже непросто. Після року хвороби його молода дружина померла, і двоє його дітей також померли там. 1636 року він опублікував книжку, в якій показав, що ми спасенні через Божу милість та особливе вибрання. На жаль, церковній владі це було зовсім не до вподоби й Самуеля викликали до суду, який вислав його до Абердина.
«Я бажаю бути в Анвоті, – думав Самуель, споглядаючи сірі гранітні будівлі Абердина. – Я прагну побачити дорогих мені людей та розповісти їм про Ісусову любов».
Він сів за стіл і почав писати листа до своєї громади. Це був перший із багатьох листів, які він відправив із Абердина до Анвота. Його листи були сповненими любові, тому люди зберегли їх та зібрали в книжку, яку читають і донині, понад три з половиною століття потому, як вони були написані!
* * *
У 1630-х роках Шотландія перебувала у величезному сум’ятті. Король намагався перетворити шотландську церкву на таку ж, яка була з південного боку кордону, і це не всім подобалось. 1638 року відбулося так багато подій, що Самуелеві вдалося вислизнути з Абердина й вирушити назад в Анвот.
«Кожна миля наближає мене до Анвота, – думав він, подорожуючи з північного сходу Шотландії на південний захід. – Кожна миля наближає мене до дорогих мені людей».
Прибувши до Анвота, Самуель дізнався, що церква Шотландії провела Генеральну Асамблею та знову звільнилася з-під контролю королівської церкви. I не лише це, Асамблея призначила Самуеля Рутерфорда професором теології Сент-Ендрюського університету.
Із сумом у серці він таки попрощався з людьми, яких любив, та залишив Анвот.
П’ятьма роками пізніше Самуель опинився в Лондоні. Там збиралася велика асамблея теологів і політиків, тому його запросили приєднатися до них. Їхнім завданням було точно з’ясувати, чого навчає Біблія, та зібрати все це вчення в єдину книгу, яка стала відомою як Вестмінстерське віросповідання. Вони також скомпонували довгий і короткий катехізиси. Усім цим користуються й досі!
* * *
– Як же добре бути вдома в Шотландії, – казав Самуель своїм колегам, повернувшись із Лондона. – Мені набагато більше подобається свіже морське повітря, аніж жахливий запах річки Темзи.
– Ти вже подумав щодо того, що робитимеш тепер? – запитали в нього.
Рутерфорд кивнув.
– Так, – промовив він. – Звичайно ж, я навчатиму моїх студентів. Але є одна книжка, яку потрібно написати, і, я думаю, написати її маю саме я.
– Про що буде ця книжка? – зацікавилися його колеги.
Перш ніж відповісти, Самуель на хвилину замислився.
– Вона буде про стосунки між королем та церквою. Бог є Царем царів, і король країни має про це знати.
Один із викладачів університету похитав головою.
– Чи мудро це – думати про написання книжки на таку тему? – запитав він. – Вона не буде популярною.
* * *
Самуель Рутерфорд таки написав свою книжку, і королю вона зовсім не сподобалась. 1661 року Рутерфорда звинуватили в державній зраді та викликали з’явитись у суд. Самуель, який на той час погано почувався, відмовився йти. Коли йому доставили судову повістку, він відповів посильному: «Я мушу відповісти на свій перший позов; і ще до того, як настане день, я буду там, куди потрапляють деякі королі та великі люди». Не чекаючи того дня, на який було призначено його допит, Самуель Рутерфорд відповів на Божий заклик відправитись на небеса, де він зустрівся з Царем царів, якого глибоко любив і якому вірно служив.
Цікаві факти
Ковенантори. Протягом Самуелевого життя між королем та церквою в Шотландії виникало багато суперечок щодо того, як належить служити Богові. Багатьох із тих, хто не погоджувався з королем, переслідували. Цих людей називали ковенанторами, оскільки деякі з їхніх лідерів підписали протест проти дій короля. Цей протест називався Національним ковенантом. У ньому йшлося про те, що вони слухатимуть Бога, а не короля. Ковенант було підписано в Грейфраєрс Кіркярді в Единбурзі.
Примітка. Самуель накликав на себе багато неприємностей своїм спротивом спробам короля контролювати церкву. Він був готовий пройти через це тому, що знав – Бог був Царем царів та важливішим, аніж будь-який людський лідер. Досі є країни, де християни зазнають переслідувань. Вони знають, що Бог – важливіший за будь-який уряд. Хоч Самуель багато страждав, Бог дав йому сили та допомогу, яких він потребував для того, щоб пережити важкі часи.
Поміркуй. Самуель вірив у те, що Бог є Царем царів. Це означає, що Він – найважливіший і що нам усім потрібно чинити так, як Він навчає нас у Біблії. Коли ми цього не робимо, ми грішимо. Гріх засмучує Бога. Ісус прийшов для того, щоби пробачити наші гріхи, а також для того, щоб ми навчились слухатися Бога з кожним днем більше і більше. Чи намагаєшся ти бути слухняним Богові? Хто може допомогти тобі дізнатися більше про те, чого Бог очікує від тебе?
Молитва. Господи Ісусе, дякую за Твою любов. Ти – досконалий, і Ти контролюєш усе. Дякую Тобі за тих, хто страждав у минулому для того, щоб ми мали змогу прославляти Тебе так, як Біблія вчить нас. Допоможи тим християнам, які страждають за Тебе сьогодні. Амінь.
[1] Річка та притока річки Тевіот у прикордонному регіоні Шотландії.
[2] Фут – одиниця вимірювання довжини, дорівнює 0,3048 м.
[3] Миля – одиниця вимірювання довжини, дорівнює 1,609 км.
