Луїс із сестрою Матіль заховалися під парусиною, якою були накриті батькові мішки з цементом.
– Що це?! – підстрибнув Луїс.
– Ш-ш-ш-ш-ш… – прошепотіла Матіль. – Це татків пасок. Оце нам перепаде!
Діти притулилися одне до одного. Спочатку прикинутися, що вони втікають із дому, здавалося цікавою грою. Утім вона вилізла їм боком. Брат із сестрою добре знали, що означав брязкіт батькового паска.
– Вилазьте звідти негайно, обоє! – голос містера Палау прогримів прямісінько над головами дітей.
Першим виповз Луїс, увесь у пилюці, засоромлений. За ним винирнула уже заплакана Матіль.
– Нахиляйтеся! – наказав батько. Діти послухалися.
Вечірній чай того дня був обтяжливим із двох причин: довгої молитви містера Палау перед їжею, який більше просив прощення за гріхи, ніж дякував Богові за чай, і сідниць, на яких було боляче сидіти.
Попри те, що містер Палау був суворим батьком, він дуже любив своїх дітей, і вони добре це знали. Одним із найулюбленіших занять малого Луїса було прокрадатися в татків кабінет із самого ранку. Він знав, що побачить там батька, закутаного в пончо, щоб зігрітися в прохолоді аргентинського ранку, який молиться. Луїс любив слухати, як татко молиться за нього й за решту членів їхньої сім’ї. Якимось чином він відчував, що, доки батько у своєму пончо молиться щоранку, все в них буде гаразд. Йому могли дати прочухана, його навіть могли покарати батьковим паском, коли був аж надто неслухняним, але зрештою усе буде добре.
* * *
– Тепер, коли тобі виповнилося сім, – сказав містер Палау своєму синові, – ти вже досить дорослий, щоб відправитися до школи-інтернату. Що думаєш про це, синку?
Луїс не знав, що йому й думати. Адже доведеться жити в гуртожитку з іншими хлопцями. Він сумуватиме за родиною.
– А там будуть влаштовувати опівнічні бенкети? – запитав він.
Батько засміявся:
– Можливо, інколи.
– Було би просто чудово! – пожвавішав малий, намагаючись говорити якомога бадьоріше. – Але я сумуватиму за вами.
– А ми – за тобою, мій дорослий хлопчику, – мовив містер Палау, обіймаючи сина. – Ми будемо молитися за тебе, а ти – за нас. З Богом ми й надалі будемо близькі.
* * *
«Любі мамо й татку, – писав Луїс зі школи, пробувши там лише кілька днів. – Я дуже сумую за вами. Я плакав під ковдрою минулої ночі. Будь ласка, дозвольте мені повернутися додому».
Потім він вирвав сторінку зі свого записника й почав спочатку: «Любі мамо й татко, я живу в гуртожитку з іншими хлопцями. Деякі з них хороші, я дружитиму з ними. Будь ласка, напишіть мені й надішліть пакунок».
Однак зовсім скоро він звик до школи, і йому тут почало подобатися. Щомісяця він повертався додому на вихідні. Таким життя Луїса було впродовж трьох років.
– Луїсе, для тебе є повідомлення, – сказав десятирічному хлопчикові учитель. – Підійди, будь ласка, до телефону.
– Луїсе, – прозвучав голос зі слухавки. – Це бабуся. У мене є новини. Твій тато дуже хворий, ми всі маємо молитися за нього.
Хлопчикові запаморочилася голова, і його відразу знудило.
«А якщо ця хвороба серйозна? А якщо татові дуже зле? А якщо він помре?» – настирливі думки не давали спокою.
– Я дістану тобі квиток на потяг, – продовжувала бабуся. – Завтра поїдеш додому. Мама хоче, щоб ти був удома.
Луїс майже не спав. Він крутився з боку на бік усю ніч, думаючи про батька.
* * *
Дорога додому потягом тривала три години, але для Луїса вони здалися вічністю.
– Швидше… Їдь швидше… Їдь швидше… – говорив він потягу. – Відвези мене додому. Мені потрібно додому.
Нарешті потяг зупинився на станції, хлопчик зістрибнув і кинувся бігти додому. Страх гнав його туди, і він же змушував зовсім не бажати там опинятися.
– Чому Бог дозволив цьому трапитися? – почув Луїс слова тітки, доходячи до дверей.
А потім долинув чийсь інший голос:
– Так багато малолітніх дітей лишилося без батька.
Раптом здалося, що серце Луїса випало з грудей. Натомість там залишилося порожнє холодне місце. Пробігаючи повз родичів, які намагалися схопити дитину, хлопчик зупинився лише біля ліжка, в якому лежав його бездиханний батько.
Це був 1944 рік. Луїсові було десять років, та він миттєво став чоловіком, маленьким чоловіком із розбитим серцем.
Через кілька місяців дуже сумний Луїс Палау поїхав здобувати середню освіту в новій школі. Його перший рік там також був не дуже радісним.
«Я знаю, що тато пішов на небеса, – промовляв він собі, намагаючись зарадити горю. – Однак я не знаю, чи туди піду і я».
Він мучився, не знаючи, у що вірити. Ночами, лежачи в ліжку, хлопець інколи намагався висловити те, що відбувалося в нього в серці.
«Я хочу бути християнином, але мені подобається те, що не має приваблювати християнина. Я хочу потрапити на небеса, щоб зустріти там тата, але не впевнений, що хочу відрізнятися від своїх друзів».
Час від часу він засинав, повторюючи собі знову і знову: «Я не знаю, чого хочу. Я просто не знаю».
Наприкінці першого року середньої школи Луїс поїхав до християнського табору, де він нарешті усвідомив, що Ісус був Тим, Хто був йому потрібен, Тим, Кого він хотів бачити у своєму житті. Повернувшись додому, Луїс мав чудові новини для матері – він став християнином.
– Луїсе, – казала вона, пригортаючи сина так міцно, що в нього аж дихання перехоплювало. – Луїсе, після смерті твого батька я жодного разу не почувалася такою щасливою, – сльози котилися по її щоках, сльози щирої радості. – Ти зробив мене найщасливішою матусею в Аргентині!
Відтоді в житті Луїса Палау було чимало злетів і падінь, проте Бог мав план щодо нього. А коли в Бога є задум, Він точно його виконає.
* * *
Коли Луїсу Палау було двадцять із лишком, він уже був проповідником, утім, молодик усвідомлював, що, порівнюючи з величезною кількістю людей, що не відвідують церкви, до Божого дому приходило надто мало людей.
– Чому ми не можемо орендувати стадіон і наповнити його людьми? – запитував він у своїх друзів-християн.
– Тому що вони прийшли б на бейсбол, а не на богослужіння, – відповів один із них.
Луїс наполягав:
– Вони ж ідуть, щоб послухати Біллі Грема… сотні тисяч людей. Що більше я міркую про це, то більше переконуюся, що саме так можна досягти людей. Згоден, вони не хочуть іти до церкви, але можуть прийти на стадіон.
– Ти лишень про це й говориш, Луїсе, – нарікав один із друзів. – Ти берешся за високу мету.
Луїс Палау поглянув йому в очі:
– Ти хочеш сказати, що Бог не здатен цього зробити?
На це ні в кого не знайшлося відповіді.
* * *
– Обійми мене, сину, – зітхала місіс Палау, прощаючись із Луїсом.
– Мамо, я всього лиш їду до біблійної школи в Америці, – відповів він, пригортаючи матір, – а не у відкритий космос.
В Америці Луїс одружився з Пет, і подружжя вирішило до кінця свого життя разом служити Господеві.
У наступні роки мрія Луїса про величезні натовпи, які збираються, щоб почути Євангелію, почала здійснюватися. Було підраховано, що, відтоді як він почав проповідувати, більше шестисот тисяч людей визнали Ісуса Христа своїм Господом і Спасителем.
Луїс не лише проповідував натовпам на масштабних заходах, але й регулярно виступав у прямих ввімкненнях по радіо та телебаченню. Одного ранку після ефіру на телебаченні у двері постукало троє людей.
– Бажаєте зайти? – запропонував Луїс жінці й двом кремезним чоловікам.
Жінка зайшла.
– Один із них залишиться біля дверей, а другий стоятиме біля воріт, – повідомила вона.
Перед тим як сісти, жінка оглянула кожен куточок приміщення, і навіть зазирнула за картину. Раптом вона розпочала двадцятихвилинну промову, лаючи християнство.
Луїс дивився на жінку, проте він більше молився, ніж слухав усі ті жахливі слова, що виринали з її вуст.
– Як я можу допомогти вам? – нарешті запитав він, коли жінка зробила паузу, щоб перевести подих.
Гостя відкинулася на спинку крісла й раптом почала ридати.
– Ви перша людина в моєму житті, яка запропонувала допомогу, – плакала вона.
Луїс ніжно усміхнувся:
– Як вас звати?
– Навіщо вам моє ім’я? – гаркнула жінка.
– Я просто не знаю, як звертатися до вас.
Вона трохи заспокоїлася й відрекомендувалася. Палау відразу зрозумів, що вона походить із великої заможної родини.
– Я комуністка, – розповіла жінка. – Я не вірю в Бога. Але хочу розповісти вам свою історію. Я втекла від релігійної сім’ї, потім тричі була в шлюбі й тричі розлучалася. Ставши комуністичною лідеркою, я організовувала студентські заколоти, демонстрації і повстання.
Через три години розмови жінка не змінила своїх поглядів. Аж раптом жінка зупинилася.
– Припустімо, що Бог є – я не кажу, що Він є – чи мав би Він справу з такою, як я? – запитала вона після короткої паузи.
Луїс розгорнув Біблію.
– Я не вірю Біблії, – випалила вона.
– Ви припускаєте, що Бог є, то ж припустімо, що це – Його Слово. Воно каже, що Бог не згадає гріхів тих, хто вірить у Нього.
– Але ж я вчинила перелюб. Я тричі виходила заміж.
Луїс тихо повторив те, що уже казав:
– Бог не згадає їхніх гріхів.
– Я поранила ножем друга, який потім вчинив самогубство.
– Бог не згадає їхніх гріхів.
– Я організовувала заколоти, під час яких убивали людей.
– Бог не згадає їхніх гріхів.
Сімнадцять разів жінка зізнавалася у своїх страшних вчинках. Сімнадцять разів Луїс нагадував їй, що Бог не згадає її гріхів, якщо вона довіриться Йому.
Урешті-решт вона зітхнула:
– Що ж, якщо Він зможе пробачити мені, це буде дивом.
Промовивши це, жінка разом зі своїми охоронцями пішла.
* * *
Через два місяці Луїс повернувся в місто, де мешкала та жінка, в Еквадорі, і пішов навідати її. Коли вона відчинила двері, Палау був шокований побаченим. Вона стояла вся вкрита синцями, у неї не було кількох зубів.
– Що трапилося? – вигукнув він.
Жінка пояснила:
– Я більше не атеїстка. Я вірю в Ісуса Христа. Проте, коли я розповіла про це своїм співтоваришам і вийшла із партії, мене намагалися збити джипом, а потім напали й били по обличчю, доки я не знепритомніла.
* * *
За кілька місяців після нападу планувалася комуністична революція. Того ранку, коли все мало розпочатися, лідер партії прийшов поговорити з колишньою атеїсткою, буквально за кілька годин до того, як він мав стати на чолі Еквадору.
– Чому ти стала християнкою? – запитав він.
Жінка пояснила, як Ісус змінив її життя.
– Я слухав ту передачу по радіо, – мовив він. – Вона майже переконала мене повірити в Бога.
– Чому ж тоді ви не повірили? – здивувалася жінка. – Чому ви не хочете думати про це?
Тоді чоловік замислився.
Пізніше, те, що того ранку мало стати початком революції, закінчилося повною невдачею, й Еквадор було врятовано від кровопролиття.
Стати християнином – означає змінитися. Усі, хто запросив Ісуса у своє життя під час євангелізайційних кампаній Луїса Палау, набули змінене серце. Одні змінили свій спосіб життя, інші – свої цілі та амбіції. А дехто, як та жінка з Еквадору, змінили майбутнє цілої країни.
Цікаві факти
Еквадор. Еквадор – це країна гігантських вулканів, глибоких долин, болотистого узбережжя й екзотичної живої природи.
Там літають дивовижно забарвлені чижі, папуги й мухолови. Серед гірських тварин можна зустріти ламу й альпаку. У дощових лісах мешкають мавпи, тапіри, ягуари, пуми, каймани та удави. У гірських річках плавають дивні риби, панцерні соми та вулканічна риба.
Примітка. Серце Луїса розбилося, коли він втратив батька. Його тато пішов на небеса, і Луїс бажав мати впевненість, що й він туди потрапить. Він переймався думкою своїх друзів, але й знав, що потребує стосунків з Ісусом.
Ти можеш навчитися від Луїса не йти за натовпом. Юнак розумів, що, ставши християнином, він відрізнятиметься від своїх друзів, але натомість він матиме найкращого Друга назавжди – Ісуса!
Поміркуй. Бог не згадає гріхів тих, хто вірить у Нього. Ми ж не настільки милостиві й готові простити, коли хтось підводить нас, чи не так? Інколи ми навіть отримуємо задоволення від того, коли нагадуємо тій людині про її невдачу. Це дозволяє нам краще думати про себе.
Попроси в Бога змінити твоє серце, щоб ти не приховував злість і мав сили прощати.
Молитва. Господи Ісусе, дякую за нагадування, що Ти не згадаєш гріхів тих, хто вірить у Тебе. Забери з мого серця гіркоту щодо тих, хто скривдив мене. Дай мені сили простити їм. Амінь.
