Чарльз підстрибував від радості.
– Ми майже приїхали! – вигукував він. – До Стамбурна залишилось лише дві милі!
Його батько усміхнувся.
– Коли ти приїздиш сюди, то почуваєшся так, ніби повертаєшся додому, правда?
Десятирічний Чарльз замислився.
– Напевне, так, певною мірою, – відповів він. – Зрештою, я жив тут із дідусем та бабусею до п’ятирічного віку, а відтоді приїздив сюди щоліта на канікули.
– Так, – промовив містер Сперджен, – але що тобі тут найбільше подобається?
Хлопчик засміявся.
– Я люблю дідуся та бабусю, також я люблю цей будинок, – пояснив він. – Він такий великий і такий загадковий, що я завжди можу там знайти потаємні куточки для схованок. Моє улюблене місце в домі я тримаю в секреті.
– Навіть мені не розповіси? – запитав батько.
– Напевне, що ні, – засміявся Чарльз. – Це маленька темна кімната поруч з однією зі спалень. На всіх стінах там – полиці з книжками, а ще стоси книг лежать на підлозі. Зайшовши туди, почуваєшся, наче увійшов у скриню зі скарбами.
– Чи знайшов ти там якісь скарби? – допитувався містер Сперджен.
– Так, – захоплено відповів хлопчик. – Там є книжка з історіями про людей, яких убили тому, що вони були християнами. Але моя найулюбленіша книга – «Подорож Пілігрима». Християнин – це головний герой повісті – потрапляв у різні пригоди. В одній із них йому довелося пройти поміж страшних левів, щоб потрапити туди, куди Бог хотів привести його. Він занімів від переляку, але чоловік, що жив поруч, вигукнув до нього та порадив триматися самої середини шляху, щоб залишитись у безпеці, адже леви були прив’язані ланцюгами й не могли дістати середини. Отож він так і вчинив, і пройшов якраз посеред левів! Тобі варто було б побачити малюнки в тій книжці. Тату, – додав він, – леви справді дуже люті!
Містер Сперджен усміхнувся до сина.
– Я знаю, – відповів він. – Я прочитав цю книжку, коли був приблизно твого віку, і я добре пам’ятаю левів.
* * *
Дідусь Чарльза був служителем, і під час тих літніх канікул у його домі зупинився з коротким візитом представник Лондонського місіонерського товариства, оскільки він мав низку зустрічей поблизу Стамбурна. Його звали Річард Нілл.
– Містер Нілл – надзвичайно цікава людина, – сказав Чарльз своєму дідусеві. – Мені подобається слухати історії, які він розповідає.
– Це правда, – погодився старий містер Сперджен. – І, мені здається, йому теж до вподоби твоя компанія.
– Звідки ти це знаєш? – допитувався хлопчик.
Дідусь усміхнувся.
– Річ у тім, що він цікавився, яка з кімнат – твоя. Я думаю, завтра рано-вранці твій друг-місіонер тебе розбудить і запросить піти з ним на прогулянку.
Наступного ранку містер Нілл справді постукав у двері Чарльзової кімнати, і вони пішли прогулятися садом до сніданку. Прогулюючись, містер Нілл розповідав хлопчикові про Божу любов. Перед тим як повернутися до будинку, місіонер помолився разом із Чарльзом, просячи Бога, щоб хлопчик незабаром пізнав Господа й щоб він виріс вірним Божим слугою.
– Настане час, коли ця дитина проповідуватиме Євангелію, – сказав містер Нілл дідусеві Чарльза, – і проповідуватиме великій кількості людей.
* * *
1848 року, коли Чарльзові було чотирнадцять років, його відправили до англіканської школи в місті Мейдстоун.
– Як тебе звати? – запитав один із його вчителів невдовзі після того, як Чарльз прибув.
– Сперджен, сер, – відповів хлопчик.
– Ні, ні, – промовив вчитель. – Як твоє ім’я?
– Чарльз Сперджен, сер.
Хитаючи головою, учитель промовив:
– Хлопче, мені потрібно лише твоє християнське ім’я.
– Вибачте, сер, боюсь, його в мене немає.
– Це чому ж?
Чарльз чесно відповів:
– Це тому, що я не думаю, що я – християнин.
Хоча він не був християнином, коли пішов до школи в чотирнадцять років, він став ним уже наступного року.
Однієї неділі Чарльз ішов до своєї церкви. Аж раптом страшна хуртовина змусила його сховатись у маленькій церковці, в яку він раніше ніколи не заходив і яка його ніколи не приваблювала.
– Служитель не прийшов, – розповідав він пізніше. – Напевне, через замети. Один із чоловіків у церкві зайняв його місце, і спочатку мені здалося, що він не вельми тямущий. Він не відривався від тексту, який читав із Біблії, бо, здавалося, більше йому не було чого сказати. Його текст був таким: «Зверніться до Мене й спасетесь, всі кінці землі». Він продовжував повторювати: «Зверніться! Зверніться! Зверніться!»
– Напевне, було дуже нудно, – прокоментував друг Чарльза.
– Спочатку так, – відповів хлопець, – але потім він справді змусив мене звернути погляд на Христа. Він змусив мене думати про Христа на хресті, тоді – мертвого і похованого, та воскреслого з мертвих, а тепер – навіки живого на Небесах. Приблизно через десять хвилин він зупинився, бо не мав більше що сказати.
Його друг посміхнувся.
– Напевно, всім стало легше.
Чарльз проігнорував коментар і продовжив:
– Завершивши, чоловік подивився прямо на мене й звернувся прямо до мене.
– Засоромити чи що! – засміявся його друг.
Чарльз знову проігнорував його.
– Юначе, – промовив він прямо до мене, – звернися до Ісуса Христа. Звернися! Звернися! Тобі залишається лише звернутися й жити!
– І? – запитав його друг.
– Раптом у всьому з’явився сенс. Я почувався так, ніби хтось увімкнув чудове світло. Того дня я став християнином, і тепер я знаю напевне, що Ісус є моїм Спасителем.
– Чарльзе, – його друг здивовано поглянув на нього, – ти серйозно?
– Серйозніше, ніж будь-коли раніше, – сказав Чарльз. – Я ніколи не був серйознішим і ніколи не був щасливішим.
* * *
Усього лише через два роки, 1851 року, сімнадцятирічний Чарльз став пастором маленької церкви, а ще двома роками пізніше переїхав до каплиці Нью-Парк-стріт, що в Лондоні. Не пройшло багато часу, як про нього заговорило все місто, і церква стала замалою для того, щоб умістити всіх людей, які приходили послухати його проповіді.
«Зараз жахливий час для того, щоб бути служителем у Лондоні, – думав Чарльз 1854 року, повертаючись додому після похорону. – Холера знову лютує в місті, і здається, що похорони відбуваються один за одним. А хвороба вражає людей настільки тяжко та настільки стрімко, що більшість помирає через кілька годин після того, як захворіє. Хоч я знаю, що християни з моєї церкви, помираючи, ідуть додому до Господа, моє серце розривається від думки про тих, хто помирає, не маючи надії».
Назустріч йому біг кінь, і коли вони розминулися, молодий служитель побачив, що кінь тягнув за собою віз, заставлений грубо витесаними трунами. Без сумніву, у них були нові жертви холери. Чарльз відвернувся від них і побачив перед собою вітрину крамниці шевця. На вікні був напис, і він прочитав його вголос: «Бо Господа, охорону мою, Всевишнього ти учинив за своє пристановище! Тебе зло не спіткає і до намету твого вдар не наблизиться».
Надзвичайний мир наповнив серце та розум Чарльза, коли він читав вірш із 90-го Псалма. Він знав, що може продовжувати свій шлях, і знав, що з Господом він не має боятися ніякого зла. Невдовзі Бог подарував Чарльзові дуже цінний подарунок, щоб підбадьорити його, це сталося тоді, коли він одружився з Сюзанною – дівчиною з його церкви. Їхнє спільне життя було прекрасною історією кохання.
* * *
Томас Медгурст, що навернувся через проповіді Чарльза, почав сам проповідувати, щойно став християнином. Це відбулося десь близько 1854 року. Сперджен зустрічався з ним кілька разів на тиждень, навчаючи молодого чоловіка, а також отримуючи допомогу від нього. Незабаром до їхніх занять приєдналися й інші молоді люди. До 1861 року в Чарльза було 20 студентів, через два роки їх стало 66, а ще через кілька років їхня кількість перевалила за 100! Це був початок коледжу пасторів.
– Розкажи мені про своїх студентів, – попросив Чарльза відвідувач десь у середині 1870-х. – Вони всі з Лондона?
Сперджен замислився.
– Один чоловік прийшов із високогір’я Шотландії, щоб навчатися тут, а решта з’їхались зі всієї Англії та з-за її меж.
– Усе це дуже добре для тих, хто може виділити час для навчання, – сказав відвідувач. – Не кожен вільний зробити це.
– Це правда, – погодився Сперджен. – Саме тому ми й проводимо вечірні заняття також. Їх відвідують до двох сотень людей.
З розширенням коледжу зростала також і церква, так що каплиця Нью-Парк-стріт тріщала по швах. 1856 року, коли розпочалися заняття в коледжі пасторів, розпочалося також будівництво величезної нової церкви – Метрополітен Табернекл. Її відкрили 1861 року.
– Мені сказали, що сьогодні в церкві було шість тисяч чоловік, – одного недільного вечора повідомила Сюзанна своєму чоловікові. – Я переконана, що це правда, бо приміщення було заповненим дощенту.
Чарльз відпочивав біля каміна, тримаючи на руках чотирирічного Томаса, що куняв. А Сюзанна сиділа з іншого боку з братом-близнюком Томаса – Чарльзом.
– А ще, – продовжувала Сюзанна, – я чула, що твої проповіді друкують більш як двадцятьма мовами, зокрема, російською, китайською, японською та арабською.
– Це все правда, – промовив її чоловік. – І я надзвичайно вдячний за це. Але я сподіваюсь і молюсь про те, щоб люди більше прагнули почути те, що має їм сказати Бог, ніж те, що можу сказати я.
– Так, звичайно, – погодилася Сюзанна. – Але я все-таки вважаю, що не зайве пам’ятати ті шляхи, на яких використовує тебе Бог.
– Лише настільки, щоб це не викликало в мене гордості, – серйозно додав Чарльз.
Сюзанна усміхнулась.
– Я скажу тобі, щойно це трапиться!
Чарльз узяв сплячого Томаса та поклав його на ліжко, і незабаром його брат-близнюк також спав поруч. Утомлений після проповідей, Сперджен запропонував Сюзанні раніше закінчити вечір. Перед тим як іти спати, пара продовжувала роздумувати над тими речами, за які їм потрібно бути вдячними Господу.
– Ми маємо дякувати Господу за те, що, крім того що шість тисяч людей мають змогу чути, як ти проповідуєш, твої проповіді також розсилають по всьому світу, – сказала Сюзанна. – їх також щотижня друкують у кількох американських газетах! Ти чув, скільки твоїх флаєрів було роздано студентам університетів?
Сперджен кивнув.
– Я так розумію, що понад сто п’ятдесят тисяч.
Схиляючи коліна біля свого стільця, Чарльз сказав дружині:
– Я хотів піти раніше спати, але ти нагадала мені так багато речей, за які потрібно подякувати Богові, що ми можемо простояти на колінах у молитві ще довгий час!
* * *
– Відомим проповідникам дуже легко виходити в церкві за кафедру й виступати тиждень за тижнем. Усе, чим вони займаються, – це розмови, вони насправді ніколи не беруться за справу, щоб допомогти людям, які мають потребу, – сказав Джон Сміт, якого запросили відвідати богослужіння в Метрополітен Табернекл. – Покажіть мені людину, що робить добрі справи, і я прийду послухати її проповіді.
Старий чоловік, який запросив незнайомця, усміхнувся.
– Ходімо прогуляємося. Я розповім тобі про деякі вчинки містера Сперджена, і я переконаний, що ти захочеш прийти на богослужіння сьогодні увечері.
Був 1873 рік, і на той час Чарльз був пастором цього старого чоловіка вже протягом двадцяти років. Історія, яку Джон Сміт почув під час прогулянки, змусила його думати про неї весь час пополудні.
– Чарльз Сперджен завжди був щедрим до бідних, як результат – часто сам залишався без грошей. Він і церкву заохочував до благодійності та казав, що Метрополітен Табернекл має розпочати роботу з дітьми. У церковному журналі «Меч та кельня» він запропонував відкрити християнську школу. Жінка на ймення місіс Хільярд побачила статтю й написала, що, на її думку, церкві потрібно відкрити дитячий притулок і вона пожертвує на цю справу двадцять тисяч фунтів[1].
– Це сила-силенна грошей! – здивувався Джон Сміт.
– Так воно і є, – відповів старий чоловік. – Коли містер Сперджен пішов відвідати місіс Хільярд і побачив, що вона жила у звичайнісінькому будинку, то подумав, що вона припустилася помилки в листі.
– Ми прийшли з приводу двохсот фунтів, про які ви написали, – сказав їй Сперджен.
– Невже я написала двісті фунтів? – відповіла місіс Хільярд. – Я мала на увазі двадцять тисяч фунтів!
Служитель обережно розпитав місіс, щоб з’ясувати, чи не призначені її гроші комусь із членів її сім’ї, але виявилось, що в неї нікого немає. Тому пожертву в двадцять тисяч фунтів прийняли та використали для відкриття притулку для хлопчиків Стоквел.
– Ви маєте рацію, – визнав Джон Сміт. – Схоже, ваш служитель і справді живе, як християнин, і його слова відповідають його вчинкам. Я піду з вами на вечірнє богослужіння.
Це був перший візит Джона Сміта до Метрополітен Табернекл, але не останній. Він усе ще відвідував церкву 1880 року, коли відкрили й притулок для дівчаток Стоквел. У Лондоні було багато таких людей, як Джон Сміт, чоловіків та жінок, яких друзі приводили послухати Чарльза Сперджена, а інші приходили з власної цікавості. Часто вони приходили на богослужіння не маючи віри, і багато хто виходив, прийнявши Ісуса Христа як свого Спасителя. Серед них були також і сотні дітей, які жили в притулках Стоквел.
Цікаві факти
Холера. Сперджен був служителем у Лондоні під час кількох епідемій холери в середині XIX століття. Холера – це інфекційне захворювання, що може легко поширюватись через заражену систему водопостачання.
У тогочасних містах отримати чисту воду було справжньою проблемою, адже міста дуже швидко розростались. Щойно було встановлено зв’язок між брудною водою та холерою, прийняли закони, які заохочували розвиток нових систем водопостачання та резервуарів.
Примітка. Сперджен був відомою людиною. Його можна навіть назвати проповідником-суперзіркою. Багато людей приходили, щоб почути як він проповідує, а ще більше – читали його проповіді. Однак він усвідомлював, що за ці речі йому треба бути вдячним Богові, а не пишатися своїми власними здібностями. Нам потрібно дякувати Богові за всі наші успіхи й не забувати, що вони походять від Нього, а не від нас самих.
Поміркуй. Джона Сміта Сперджен вразив тим, що він жив так, як навчав інших людей. Сперджен добровільно біднішав, допомагаючи іншим людям. Важливо вірити в те, що ми читаємо в Біблії, але також важливо коритися цьому. Подумай, в який спосіб ти можеш практикувати біблійне вчення.
Молитва. Господи Ісусе, дякую Тобі за всі вміння і таланти, якими Ти обдарував мене. Дякую за всі можливості допомагати іншим, які в мене є. Допоможи мені, будь ласка, пізнати Тебе як свого Спасителя, так само як це зробив Сперджен, і навчи мене віддавати Тобі хвалу та подяку за все добре, що є в моєму житті. Амінь.
[1] Фунт стерлінгів – грошова одиниця Великої Британії.
