Начальник штовхав Девіда крізь ряди гуркотливих станків, ведучи його до Джона Перді – одного з працівників бавовняної фабрики. Дійшовши, хлопчик став поміж двома чоловіками, розглядаючи їхні обличчя, доки вони розмовляли. Він і слова не міг розчути через неймовірний шум техніки й дивувався, як чоловіки могли чути один одного. А потім Девід усвідомив, що й вони нічого не чули, а читали по губах. Кивнувши хлопцеві, начальник пішов назад через ряди станків, дорогою перевіряючи роботу кожного працівника. Джон Перді нахилився до Девіда, який був досить низьким як для десятирічного хлопчика, і прокричав йому на вухо:
– Роби те, що я, і швидко, затямив? Стеж, щоби волосся й руки не потрапили до станка!
Девід Лівінгстон кивнув. У рідному селі Блантайр він бачив чимало людей, в яких бракувало пальців, а на голові виднілися лисі острівки, звідкіля волосся було вирвано з коренями.
– Тато мене вже попередив! – вигукнув хлопець.
Джон Перді мав спантеличений вигляд.
– Тато казав мені про це! – знову вигукнув малий, та його слабкий голос заглушив шум фабрики.
Перді знизав плечима та взявся до роботи.
* * *
Першою роботою Девіда було прибирання решток бавовни під станками. Повзаючи по підлозі з нахиленою головою, він набирав повні жмені пилу й закидав його в мішок, який здавався хлопчикові бездонним. Скільки б решток бавовни він у нього не пакував, у мішку постійно лишалося місце.
«Апчхи! Апчхи!» – пил потрапив підліткові до носа, а коли, чхаючи, Девід відкрив рота й пил дістався його горла, хлопчик почав кашляти. Від кашлю почали сльозитися очі та, протираючи їх, тоненькі волокна тканини з рук юного працівника потрапили й до очей. Коли нарешті мішок наповнився, Девід виліз з-під станка, орієнтуючись на світло-сірі черевики Перді. Здивований їхнім кольором, хлопчик оглянув себе й зрозумів, що й сам із голови до п’ят так само сірий.
Джон Перді поглянув донизу й нахмурився, проте зовсім не зі зла. Він також мав дітей, тож знав через що змушений проходити хлопчик, що тієї миті був біля його ніг. Вийнявши з кишені носовичок, він згорнув його трикутником і зав’язав на обличчі Девіда, щоб він ковтав менше пилу.
«Він звикне до цього, бідолашний малий, – думав Перді. – Усі вони звикають».
Доторкнувшись до плеча Девіда, Перді вказав на бавовняні нитки на ткацькому станку, показуючи йому, як він сплітає їх у міцні рівні ряди, то піднімаючи, то опускаючи нитки почергово відточеними механічними рухами. Потім він показав на човник, що ковзав від крайки до крайки: уперед, коли одна ремізка з нитками піднімалася догори, і назад, коли вона опускалася донизу, а піднімалася інша рамка з нитками. Девід дивився, зачарований рухами величезного станка.
Раптом Перді скочив, і Девід відразу зрозумів, що трапилося. Одна з ниток зірвалася. Джон блискавично кинувся під станок і спіймав один із кінців нитки та, схопивши інший кінець, зв’язав їх разом і продовжив. Кивком голови Перді наказав Девіду робити те ж саме.
Увесь тиждень Девід важко трудився поруч із Джоном і наприкінці робочого тижня навчився помічати порвані нитки, не дивлячись постійно на станок, а помічаючи раптовий ривок кінця порваної нитки.
– Ти чудово впорався! – сказав містер Лівінгстон, погладжуючи сина по спині ввечері в суботу. – Я пишаюся тобою.
Девід усміхнувся.
– І я також, – додала мама. – Мені шкода, що ти змушений працювати, щоб допомогти прогодувати своїх менших братів і сестер. Однак завжди щось залишатиметься і тобі, – мовила вона, вкладаючи в долоню сина кілька монет із його першої зарплатні.
Девід поглянув на гроші:
– Я вже знаю, що хочу купити.
Отож першою купленою річчю за власний кошт була книжка латинської граматики. Вона стала добре відомою на фабриці, адже хлопчик постійно обпирав її об ткацький верстат, щоб час від часу заглядати в неї і вчити латинську граматику.
* * *
Однак найбільше Девід любив іншу книгу. Це була Біблія. Щовечора батько читав її для всієї сім’ї, а в неділю майже весь день родина проводила в церкві або за читанням Божого Слова. Це дуже подобалося хлопцеві, бо він вірив у Господа Ісуса й хотів більше дізнаватися про Нього.
Саме в церкві він почув про Китай і те, як складно жилося людям у цій країні. Там не лише катастрофічно бракувало лікарів, але й більшість людей нічого не знала про Бога. Девід вирішив поїхати до Китаю лікарем-місіонером – нелегке завдання для бідного хлопчика з ткацької фабрики.
* * *
Він учився біля верстату удень, а ввечері – у школі. Потім Лівінгстон вступив до університету, де два роки опановував медицину. Проте, коли подав заявку на поїздку до Китаю, там відбувалися воєнні дії, і Девіда натомість відправили до Африки.
* * *
1840 року Лівінгстон відплив із Лондона до Південної Америки, а потому до Південної Африки. Ця мандрівка тривала багато тижнів, після якої Бог приготував для Девіда несподіванку.
Прибувши до Африки, він почав працювати з іншим місіонером – Робертом Моффетом. Девід покохав його дочку Мері, і невдовзі вони побралися.
– Чому цей хлопчик так швидко біжить? – якось запитала Мері.
Девід, що саме лікував пацієнта, поглянув на дитину, яка щодуху бігла до місіонерської станції. Навіть на відстані чоловік побачив його нажахане обличчя.
– Мабуть, хтось його переслідує!
– Закінчи тут, – швидко промовив він, показуючи на пацієнта.
Лівінгстон біг, намагаючись опинитися між дитиною і чоловіком, що гнався за нею. Хлопчик побіг далі й безпечно дістався до Мері. Переслідувач сповільнив рух і, оцінивши ситуацію, тихенько зник у кущах. Проте Девід не збирався на цьому полишати справу.
– Що відбувається? – вимагав він відповіді, загнавши чоловіка в кут.
– Хлопець… він утік, – випалив захеканий африканець.
Девід був переконаний, що відбувається щось нечисте.
– Він мій син, – сказав чоловік. – Намагався від мене утекти.
Однак Лівінгстон завжди відчував брехню. У будь-якому разі хлопчик не був настільки чорним, як чоловік; його шкіра була коричневою – він був бушменом.
– Чекай тут! – звелів Девід. Наляканий суворим шотландцем африканець присів.
– Малого продали в рабство! – мовила Мері, коли чоловік наблизився. – Його батьки дуже бідні, а цей негідник, якого ти впіймав, купив хлопця за безцінь, проте намагається продати за чималу суму. Дитина не матиме життя, якщо це трапиться. Він тяжко працюватиме, доки не помре.
– Це правда? – запитав Лівінгстон нажаханого хлопчика.
Тоді хлопчик повторив історію, яку щойно розповідав Мері. Раптом Девід думками поринув у Шотландію, на фабрику в Блантайр. Він пригадав, як сам почувався, коли працював у дуже юному віці; згадав, як задихався від пилу, своє пересохле горло й червоні очі, що постійно сльозилися. Тоді він присягнувся, що зробить усе, що йому під силу, для бідних дітей Африки, які потрапляють у рабство. Зрештою, Девід мав люблячих батьків, а цього бідолаху біля його ніг продали якомусь пройдисвіту.
Раптом Лівінгстон згадав про чоловіка, якого залишив у кущах. Він миттю підлетів до того місця, але там уже нікого не було.
* * *
Лівінгстон із неймовірною відданістю присвячував себе різноманітній діяльності. Він ставав другом усім африканцям, яких зустрічав, і робив усе можливе, щоб зрозуміти їх. Його палке бажання проповідувати Добру Звістку про Христа означало, що й сам він постійно вивчав Боже Слово, а також використовував будь-яку нагоду проповідувати іншим. Він дбав не лише про їхні душі, а й застосовував свої медичні знання й навички, щоб турбуватися про їхні хворі й травмовані тіла. До того ж, наче цього було замало, Девід вирушив досліджувати Африку, а тоді це було без допомоги літаків, гелікоптерів, потужних човнів та квадроциклів.
Девід та Мері любили дітей, тож добрий Бог подарував їм і власних. Одначе так сталося, що його невеличка сім’я змушена була повернутися до Британії, утікаючи від хвороб та лих Африки. Мабуть, тоді Девід був украй засмучений.
«Я ще довго вас не побачу, – писав він своїй доньці Агнес, яку часто називав Ненні, – і мені так прикро. У мене вже немає моєї Ненні. Я віддав тебе Ісусові, твоєму Другові, твоєму Небесному Отцеві. Він над тобою, проте також і дуже близько. Бог поруч, коли ти звертаєшся до Нього, молишся. А коли скажеш чи вчиниш щось негідне, то проси в Нього прощення і благословення, а також того, щоб він зробив тебе Своєю дитиною. Люби Ісуса, адже Він любить тебе й прийшов у світ, щоб померти за тебе».
* * *
Порівняно з Шотландією, Африка була величезною, однак Девід Лівінгстон вирушив досліджувати її з півночі на південь і з заходу на схід.
– Окрім узбережжя, Африка – суцільна пустеля, – казали йому друзі.
– Цього не може бути, – наполягав він. – Погляньте на річки, які впадають у море. У пустелі немає таких повноводних річок.
Друзі знизували плечима й запитували:
– І все ж навіщо ти хочеш піти?
– Бо десь там є люди, які ніколи не чули про Ісуса, – відповідав їм Девід. – Існують ще не відомі світові племена перед нами – цілий континент для дослідження.
– Його ніщо не зупинить, – вирішили друзі Лівінгстона, адже знали, що дослідження було ще однією його пристрастю.
Мандри Девіда тривали неймовірно довго, бо подорожував він бричкою, запряженою волом, або йшов пішки. Протягом тривалого часу ніхто й гадки не мав, де він був, бо тоді не існувало мобільних телефонів!
* * *
1867 року він знову вирушив у мандрівку Африкою, а дорогою досліджував, малював мапи, лікував людей і проповідував їм – усе це робив водночас. Його метою цього разу було досягнути місця під назвою Уджіджі.
– Що там? – якось запитав Девід в африканців, які подорожували з ним, несучи речі (таких людей називали носіями).
Вони відвели погляд, не бажаючи й дивитися. Лівінгстон підійшов ближче, щоб поглянути, і знайшов два мертвих тіла. Зі своєрідних відміток на кистях рук можна було здогадатися, що ці двоє були рабами, які загинули, коли їх тягли до рабовласницького судна.
– Я повинен вивчити невідому Африку, – говорив Девід Лівінгстон сам собі. – Я повинен! Я просто повинен! Це єдиний спосіб зупинити цю жорстоку торгівлю людьми.
Вони подорожували під пекучим сонцем і проливними дощами. Щоб досягти Центральної Африки, їм знадобився рік.
– Я хотів би трохи зійти з курсу, – Лівінгстон повідомив своїх людей, поглянувши на компас.
Чорні голови несамовито захиталися:
– У жодному разі! – заперечували носії. – Якщо ти не підеш прямо до Уджіджі, ми ніколи не потрапимо додому. Якщо все ж вирішив зійти з курсу, ми повернемося назад.
Місіонера-дослідника розривало на шматки: що ж йому робити?
– Скільки з вас залишиться зі мною? – запитав він.
Лише п’ятеро чоловіків погодилося продовжити мандрівку з Девідом. Часто йдучи по пояс у воді, їх покривали п’явки, дерли гострі колючки, до безумства кусали комарі, вони утікали від крокодилів і часто ризикували життям. Проте чоловіки продовжували йти, час від часу несучи Лівінгстона на руках, бо той тижнями хворів, їхні негаразди не закінчилися, коли вони досягли Уджіджі. Запаси, які мандрівники сподівалися знайти там, було викрадено.
* * *
Дослідження Лівінгстона на той час уже були відомі, і люди в Британії, Канаді, Америці та в інших країнах почали думати, що він загинув десь посеред Африки. Уже два роки новини про Девіда не доходили додому.
– Переконаний, нам варто написати історію Лівінгстона, – запропонував редактор «Нью-Йорк Хералд» своїм працівникам.
– Він, мабуть, уже помер, – припустив один чоловік.
Редактор кивнув на знак згоди.
– Мертвий чи живий – це не важливо. А важливо те, що ми дізнаємося й надрукуємо історію. Ти готовий провести дослідження? – запитав він у чоловіка на ім’я Стенлі.
У такий спосіб американець опинився посеред Африки в пошуках шотландця. І нарешті знайшовши його, Стенлі, вітаючись, запитав:
– Гадаю, ви – доктор Лівінгстон?
А хто ж інший це міг бути?
Цікаві факти
Бавовна. Поле, на якому дозрів бавовник, усе вкрите бавовняними кульками. Їх утворюють м’які білі волокна, які насправді є дуже тоненькими нитками, що ростуть із насіння. До того як скрутити ці волокна в довгі відрізки ниток чи пряжі, їх необхідно було зібрати з насіння вручну. Потім, 1793 року, Елі Вітні винайшов бавовноочищувальну машину, керуючи якою, одна людина могла обробити стільки ж само, скільки раніше оброблювали п’ятдесят-шістдесят людей, працюючи вручну.
Примітка. Девід Лівінгстон вбачав в Африці територію, на якій було безліч людей, які ніколи не чули про Ісуса, і яка мала величезний плацдарм для досліджень. Він не боявся прийняти такий виклик!
Відвага й пригодницький дух Девіда мають бути прикладом для нас. Пам’ятай, що Бог завжди поруч із тобою, тому не бійся виконувати навіть нелегкі завдання для Нього.
Поміркуй. Зазирни до атласу й порівняй розмір батьківщини Девіда, Шотландії, з неосяжністю Африки.
Неймовірно, як Бог використав хлопчика з невеличкого містечка в Шотландії, щоб дослідити континент такого розміру, як Африка! Експедиції Девіда також давали надію людям, які ніколи раніше не чули про Ісуса.
Попроси Бога використати й тебе, незважаючи на те, куди саме Він пошле тебе.
Молитва. Господи Ісусе, дякую Тобі за людей, які виконують задля Тебе складні завдання. Допоможи мені черпати в Тобі мужність і силу, щоб впоратися з сьогоднішніми викликами. Амінь.
