«Коли б ви мали віру, як зерно гірчичне, і сказали смоковниці цій: вирвись і пересадись у море, то вона послухала б вас». (Луки 17:6)
Це було в джунглях – високо в горах. Шотландський місіонер Ян приїхав у Таїланд на своїй автомашині-джипі (американська військова автомашина-всюдихід). Щоб людям доступніше була розповідь про Бога і життя вічне з Христом, він привіз із собою проектор, діафільм і полотно. Місіонер збирався відвідати найвіддаленіші поселення корінних жителів у горах.
Влаштувавшись в одному з найближчих міст у долині, він вирушив у дорогу в гори. Туди вела дуже вузька дорога, так що місіонер вирішив проїхати до найвіддаленішого села, розташованого біля дороги, і, починаючи з нього, повертатися назад, зупиняючись і благовістячи в інших поселеннях.
Він доїхав, як йому здавалося, до найвіддаленішого села і, закінчивши намічену роботу, зібрався у зворотну путь.
Трохи проїхавши, він раптом побачив перешкоду на дорозі, яка змусила його зупинитися. Тут підійшли і жителі села і щільним кільцем оточили місіонера.
– Так, поза сумнівом, я застряг, – у роздумі промовив Ян, виходячи з машини. – Я не зможу повернутися в долину.
– Таке величезне дерево ми не зможемо перепиляти нашими маленькими пилами, – сказав один таїландець.
Так само вважали і решта жителів.
– Воно незвичайно велике! – чулися вигуки.
– Цікаво, чому воно впало?
– О це чудовисько!
– Так, це дійсно величезне дерево, – приєднався до загальної думки місіонер, – але мені не можна гаяти часу, я маю їхати.
Декілька плечистих чоловіків щодуху уперлися в дерево, намагаючись зрушити його. Але попри це, що крона дерева затремтіла, саме воно не зрушилося ні на міліметр і залишилося лежати на своєму місці. Воно було схоже на величезного сплячого велетня, який, як чудовисько, лежав упоперек дороги, так що проїзд був абсолютно неможливий. Навперебій люди міркували, як би прибрати цього зеленого велетня, так що в повітрі стояв гул, немов дзижчання величезного бджолиного рою.
– Учителю, учителю, я знаю, як його прибрати! – раптом вигукнув один молодий таїландець. – Адже ти щойно нам розповідав, що Бог відповідає на молитви. Чому ж ти прямо зараз не помолишся? Попроси ж Бога, щоб Він прибрав це дерево.
Несподівано стало тихо. Місіонер замислився. О воно як! Він – біла людина – прийшов у гори розповідати їм про Бога і вже два дні прожив у цьому селі, далеко від міського шуму. Маючи при собі проектор, він показував цим людям на полотні різні картини – історії з Біблії. І, звичайно, жителям села було показано багато що з життя Ісуса, Сина Божого, і багато що розказане про Нього.
«Ісус прощає гріхи і упорядковує життя людей, – розповідав їм місіонер. – Вам не потрібно більше боятися злих духів, бо Ісус може змінити ваше життя і подарувати радість. Коли ви помрете, Ісус сильний узяти вас у Свої дивні обителі – на небо».
Так само він їм говорив, що Бог відповідає на молитви. Ян став переживати. Так, він вірив, що Бог відповідає на молитви. Але прибрати це «чудовисько»? Чи може воно дійсно зникнути і тим звільнити проїзд вузькою дорогою в горах? Раптом місіонерові пригадався чудовий вірш з Біблії. І, як не дивно, у ньому теж йшлося про дерево.
Цей вірш свідчить: «…Коли б ви мали віру, як зерно гірчичне, і сказали смоковниці цій: вирвись і пересадись у море, то вона послухала б вас» (Лк. 17:6). Це сказав Сам Ісус.
«Цікаво, – подумав Ян, – я ніколи у своєму житті ще не бачив, щоб за чиєюсь молитвою перемістилося дерево. Але, врешті-решт, ми усі в житті колись випробовуємо уперше, оскільки усьому є десь початок».
Поклавшись вірою на Бога і на Слово Його, місіонер прямо на вулиці голосно помолився перед усіма жителями, що зібралися, їхньої мовою:
– Дорогий Отче Небесний! Я тут цим людям розповідав про Тебе. Тепер я маю їхати далі, у наступне село з Благою Звісткою. Дуже прошу Тебе: прибери це дерево з дороги, щоб я міг їхати туди. Амінь.
«Чи зникло дерево?» – думав Ян, все ще боячись розплющити очі. Повільно він підняв голову і… дерево все ще лежало на тому ж самому місці, упоперек вулиці – потужне, нерухоме, з незліченною безліччю суччя, гілок і листя. Несподівано до них підбіг один незнайомець.
– Учителю, учителю! – вигукнув він. – Почекай, не від’їжджай ще!
«Залишитися на місці мені не так вже і важко. Я все одно не можу їхати далі», – усміхнувшись, подумав Ян.
Незнайомець продовжував:
– Учителю, чи не можеш ти свій діафільм і в нашому селі показати?
– Адже я щойно звідти і цілих два дні провів у вашому селі, і вже показував, – відповів місіонер, трохи розгубившись.
– Ні, ні, він не з нашого села, – навперебій намагалися пояснити присутні. Тут Ян і зовсім розгубився. У нерозумінні він подумав: хіба він не піднявся високо в гори і не відвідав найвіддаленіше село? В усякому разі він саме так і мав намір зробити: зробити поїздку до кінця дороги вгору в гори і, починаючи з останнього села, що лежить край дороги, благовістя в кожному, повертатися назад у місто.
Таким чином він хотів на початок мусонних дощів бути ближче до свого житла, щоб при розливі річок не виявитися відрізаним від світу зі своєю машиною. Нарешті він промовив:
– Я зовсім не знав, що там, високо в горах, є ще одне село.
І справді там було ще одне село, а те, де він щойно був, виявилося передостаннім.
Тільки як туди потрапити? Місіонер навіть стежини туди не бачив, не те що проїжджої дороги.
– Я нічого не зможу вам показати, якщо не проїду машиною, адже в ній усі апарати, – у нерішучості відповів Ян.
– Не турбуйся, туди веде дорога, і ти вільно нею проїдеш своїм джипом, – пояснив таїландець.
Місіонер сів у машину. Незнайомець сів поруч, і вони рушили в дорогу. Їхали повільно. Деякі жителі цього села, даючи добре напуття місіонерові, побігли услід за джипом. Наздогнавши його, вони чіплялися за машину, сідали на крило і капот, так що автомобіль здалека був схожий на великий строкатий м’яч, який повільно котиться дорогою.
Проїхавши так ще трохи, вони усі сплигнули, востаннє помахали на прощання місіонерові, і машина продовжила шлях, прокладаючи собі дорогу все вище і вище в гори.
Під’їхавши до рисового поля, місіонер питально подивився на незнайомця.
– Зараз прямо через це рисове поле, потім, перетнути наступне, і за ним ще одне, – скомандував провідник Яну.
Абияк, насилу маневруючи, вдалося проїхати ці рисові поля. Потім кілька разів довелося їхати вузькими містками через струмочки, які зрошували ці поля. Врешті-решт джип покотився вузькою просікою в джунглях, яка, проте, вивела до річки.
– Де ж дорога? – запитав Ян.
– Ось це і дорога, – сказав незнайомець, вказуючи рукою прямо вперед.
– Яка ж це дорога? Це річка! – не розумів Ян.
– Це і є наша дорога, – ще раз спокійно пояснив провідник.
Місіонеру нічого не залишалося робити, як наслідувати вказівки. Вони заїхали у воду і попрямували річкою вгору. Коли зустрічалося надто велике каміння, через яке неможливо було проїхати, вони зупинялися, заходили у воду і відкочували його убік. Проїхавши таким чином три кілометри, через дві години, вони опинилися прямо в центрі незнайомого села.
