Малий юнга підбіг до поручнів, щоб подивитися, як віддаляється і зникає з поля зору Ліверпуль. Він махав тим, хто лишився на березі, і намагався роздивитися, чи махає хтось у відповідь. Потім хлопець узявся чистити котушки з мотузками на палубі. Мотузки були тяжкими від морської води, тому руки малого вели нерівний бій з їхньою вагою. Проте тягар, який найдужче гнітив Джона, крився не в мокрих мотузках. Хлопчик відчував, що там, де мало би бути його серце, він носив важкий камінь.
– Як тебе звати, хлопче? – запитав в юнака матрос, допомагаючи впоратися з мотузкою.
– Джон Ньютон, сер.
Моряк посміхнувся: небагато людей називало його «сер».
– А скільки ж тобі років?
– Дев’ять, сер.
Чоловік подумав про власного сина, якому було майже стільки само.
– Твоя матір не вважає, що ти надто малий, щоб виходити в море?
– Моя мама померла, сер. А мачуха, певно, не думає, що я замалий. До того ж я сильний, як на свій вік! – зухвало мовив хлопець.
Матрос оглянув хлопчину згори донизу.
– Бачу, – сказав він. – Ти, безперечно, сильний хлопець. А як щодо твого батька? Він не проти твоєї присутності тут?
– Мій батько – капітан, сер.
Із цим уже не можна було сперечатися.
* * *
Тієї ночі Джон, скрутившись клубочком у кутку, де спали юнги, думав про рідну матусю. Вона любила сина, тож, коли померла, серце Джона розбилося на друзки. Тепер усе, що лишилося в пам’яті хлопчини, – це її розповіді, здебільшого про Ісуса.
Джон спробував подумки переказати собі одну з них, проте міцно заснув, так і не закінчивши. Морське повітря й важка праця виснажили його.
* * *
Якщо та, перша, ніч на борту була складною, то п’ять років потому, 1739 року, настала значно складніша.
– Піду вип’ю, – сказав Джон своїм друзям. Він вважав себе дуже дорослим. – Хтось ще піде?
Ніхто не пішов.
«Чому той чоловік витріщається на мене? – дивувався підліток, випиваючи ром. – Переконаний, що раніше ніде його не бачив».
Щойно допивши, Джон пішов геть, бо погляд того чоловіка змушував його почуватися ніяково.
– Зупинися! – пролунав голос поблизу.
Від страху кров застигла в жилах, тож Джон щодуху кинувся навтьоки. Його переслідували звуки кроків кількох пар ніг. Мозок хлопця працював так само швидко, як і ноги. «Це банда вербувальників… Треба звідси вшиватися!»
Проте кроки наближалися та лунали все гучніше й гучніше. Юнак різко звернув на алею та щосили помчав далі. Здавалося, що його легені ось-ось розірвуться.
– Упіймався! – вигукнув той, хто схопив хлопця за куртку.
Джон пручався, проте дві пари міцних рук ухопили його й розвернули до себе.
Він опинився віч-на-віч із тим самим чоловіком, який спостерігав за ним у пабі.
– Це була гарна спроба, – видихнув чоловік, адже й сам виснажився, поки наздоганяв хлопця. – Однак король хоче, щоб ти був на борту.
Годі ще було щось казати, Джон чудово розумів, що його силоміць відправляють у королівський флот. Юнакові пощастить, якщо за кілька місяців він бодай раз ступить на сушу.
Попри те, що Джон Ньютон добре знав, що нічого вдіяти вже не зможе, просто так він не здався. Його напівнесли, напівтягли до військового корабля, де міцно тримали, доки не відчинили люк трюму. Хлопець опинився в непроглядній темряві. Він знав, що йому лишилося недовго.
– Агов! – щоразу гукав він, коли хтось проходив згори, просовуючи крізь решітку в стелі кілька пенні[1].
Решта чоловіків та юнаків, що також були впійманими рекрутами, глузували.
– Ти не відкупишся двома пенні! – промовив один із них посеред вибуху потворного сміху.
– Чого тобі треба? – урешті-решт відповів чийсь голос.
– Ось, візьми, – Джон простягнув гроші, – і скажи лейтенантові, що я хочу з ним порозмовляти. Моє ім’я – Джон Ньютон.
– Гроші на вітер! – поглузував котрийсь із в’язнів у темряві.
Проте Джонові пощастило більше, ніж іншим. Лейтенант таки прийшов і, дізнавшись, що батько хлопця – капітан судна, звелів випустити Ньютона з трюму й призначив на посаду мічмана. Однак його кар’єрний ріст тривав недовго. Джон спробував зістрибнути з корабля, але його спіймали. Коли корабель його величності відчалив, Джон уже був звичайним матросом. А коли випала нагода змінити судно, юнак потрапив уже не на військовий корабель, а на торговельне судно під назвою «Пегас», звичним вантажем якого були раби.
* * *
Із трюмами, ущент наповненими напоями, сувоями шовку й іншими цінними речами, «Пегас» вирушив до Західної Африки, до Гвінейської затоки. Коли судно причалило до місця призначення, трюми швидко спорожніли, адже багаж зазвичай обмінювали на рабів.
– Цей непоганий! – мовив капітан, роздивляючись молодого високого африканця. Згодом він помітив ще одного темношкірого й додав: – Цього теж беру. Нижчого й значно худішого африканця штовхнули вперед.
– Е, ні, він нічого не вартий!
Чоловіка повернули назад у ряд, а сильну на вигляд молоду жінку витягли наперед.
– Її візьму! – вигукнув капітан. – Ведіть сюди.
* * *
Джон Ньютон спостерігав, як судно наповнювалося новим «багажем». Чоловіків кидали в один трюм, а жінок і дітей – в інший. Їх заковували в кайдани, а тим, хто пручався, одягали залізні нашийники, які кріпилися до дерев’яних стін судна. Африканцями набивали повні трюми, тому місця для рухів не лишалося, та й кайдани тримали міцно. У ланцюгах були навіть діти!
– За них ми заробимо чимало грошенят! – сказав Джон, дивлячись на нажаханий «багаж».
– Сподіватимемося, що вони виживуть і буде що продавати, – відповів капітан. – Попереду – довга дорога через Атлантику до Америки.
* * *
– Скількох ми сьогодні скинули за борт? – запитав моряк у Джона, який додавав цифри.
– Чотирьох, – відповів він. – Одного чоловіка, двох жінок і немовля.
– Усі померли від лихоманки? – поцікавився моряк.
– Окрім дитини. Просто її крик дуже нервував капітана.
Судно розрізало води штормового моря. Брудне повітря в трюмах було затхлим, і кожен рух корабля перетворював африканців на одну купу настрашених нещасних людей.
Тих, хто вижив, продали в рабство в Америці. Відтоді їхнє життя було сповнене важкої і виснажливої праці. Найдовше на лаймових полях раб проживав дев’ять років, навіть якщо це був молодий і сильний чоловік.
Капітан і Джон Ньютон заприязнилися й чимало часу проводили разом. Однак це не подобалося дружині капітана. Тому коли Джон лежав у гарячці, вона залишила його напризволяще без їжі та води. Капітан, думаючи, що дружина подбає про товариша, вирушив углиб країни.
Ньютон лежав, повільно згасаючи. Він був надто слабкий, щоб поворухнутися, аж раптом почув поруч метушню, а потім побачив руку, яка дала йому трохи їжі.
– Дякую, – ледь чутно прошепотів Ньютон чорношкірому рабові.
Невдовзі прийшов інший раб, який налив Джонові прямо в горло трохи води. Африканці, яких він привіз у рабство, стали єдиними, хто прийшов на допомогу.
Кілька днів він пролежав там на межі життя та смерті, отримуючи лише ту їжу й пиття, які йому зі свого скромного раціону вділяли раби. Повернувшись додому, капітан повірив у вигадки дружини й відправив Джона працювати на поля разом із рабами.
Його врятувала лише таємно передана записка батькові, який надіслав допомогу в особі капітана Менесті, що плив на «Ґрейхаунді» до Ірландії.
Саме під час цієї мандрівки, коли несамовитий шторм ледь не розтрощив судно, знищивши увесь екіпаж, Джон Ньютон почав думати про Бога, про Якого йому розповідала мати, коли він був дитиною.
Торгівля рабами здавалася хорошою кар’єрою, але під час наступних морських подорожей, в які Джон ходив уже як капітан, він намагався бути менш суворим із людьми, яких віз, щоб продати в рабство, одягаючи на них залізні нашийники лише тоді, коли по-іншому з ними впоратися не міг. Однак він і надалі заковував їхні руки в кайдани з ланцюгами. Інакше його команда відмовлялася відпливати з порту. Тоді як Джон не бачив нічого ганебного в цій справі, його дружина Мері не могла змиритися з торгівлею рабами. Вони побралися, коли Джон був у відпустці на березі, проте Мері дуже засмучувало те, як її чоловік заробляв на життя.
* * *
Під час останньої подорожі Джон Ньютон усвідомив увесь жах того, що коїлося. Одного дня він зрозумів, що раби – це люди. Дивлячись на чоловіків, він бачив братів, батьків і чоловіків. Дивлячись на жінок, бачив сестер, матерів і дружин.
А звівши погляд на малих чорношкірих, він побачив у них тих, ким вони були, – хлопчиків і дівчаток, дітей.
Усе частіше в думках Джона Ньютона спливали спогади про Ісуса. З ним щось відбувалося. Він бажав би це зрозуміти, але не міг. Джон із нетерпінням очікував дня, коли опиниться вдома й матиме змогу поговорити про це з дружиною.
– Як добре знову бути вдома! – зізнавався він Мері, міцно обіймаючи її через кілька місяців відсутності. – Ти не уявляєш, як добре бути вдома!
Дружина усміхалася:
– Якби ж я могла втримати тебе тут! Я так чекала завершення твоєї мандрівки.
Джон зазирнув їй у вічі:
– Я теж, люба, я теж.
Джон важко трудився впродовж двадцяти одного року. Він почав працювати юнгою в дев’ять років, а тепер, у тридцять, став капітаном і щасливим одруженим чоловіком. Його відпустка добігала кінця, коли міцний підтягнутий Джон Ньютон переніс інсульт. Інсульт був незначний, і чоловік швидко видужував, але це знаменувало кінець його морської кар’єри.
Переймаючись здоров’ям чоловіка, Мері була щасливою бачити, як відходить на задній план його участь у работоргівлі. Так само радів і Джон, особливо тоді, коли невдовзі після хвороби став християнином. Його життя змінилося від невірства до життя з вірою в слідуванні за Христом. Ньютон був переконаним, що відтепер Бог буде скеровувати його, навчати й змінювати, роблячи більше схожим на Спасителя, Ісуса Христа. Це був 1755 рік.
* * *
– Мері, я справді думаю, що Господь кличе мене стати священнослужителем, – сказав невдовзі Джон своїй дружині.
Коли Мері почула це від чоловіка, аж знітилася від подиву.
– Як думаєш, це можливо? – запитав Джон. – Чи може работоргівець стати священиком?
Мері не вірила власним вухам, вона не могла вимовити ані слова. Але її сяючі очі й промениста усмішка були відповіддю на всі його запитання. Джон це зробив. Він став священиком англіканської церкви.
* * *
– Розкажіть більше про работоргівлю, – просив молодий політик Джона Ньютона кілька років потому. Його звали Вільям Вілберфорс.
Джон усміхнувся:
– Коли ви вперше прийшли до мене, то більше переймалися власними гріхами, ніж обставинами, в яких перебувають раби.
Очі молодика засяяли, коли він поринув у спогади.
– Це правда, – погодився Вілберфорс. – Але ви показали мені, що Ісус може забрати мої гріхи й викинути їх у морську прірву.
Чоловіки годинами розмовляли про спасіння від гріхів, а також про жахливий гріх работоргівлі.
Вілберфорс мав твердий намір скористатися своєю політичною владою, щоб вплинути на стан речей у цій сфері. І йому це вдалося. 1807 року парламентським актом работоргівлю було скасовано. Щойно почувши, що акт дістав королівську згоду, Джон Ньютон упав у кому й більше не прийшов до тями. Останнє, що він почув на землі, були надзвичайні новини. А потім він почув Божий голос, що запрошував його до небесної оселі.
Цікаві факти
Банда вербувальників. Вербувальники – група міцних старшин і матросів військового флоту, які прочісували англійські порти в пошуках чоловіків, які знадобилися б у морі. Оскільки військово-морським силам завжди бракувало добровольців, тих, кого ловила ця банда, змушували вступити на службу (подібно до того, як це сталося з Джоном Ньютоном).
Інколи мери портових міст постачали людей банді вербувальників, очищуючи в такий спосіб в’язниці. Вербування припинилося на початку 1800-х.
Примітка. Бог відкрив очі Джонові, показавши його потребу в Ісусі та всю жахливість работоргівлі. Проте на цьому все не скінчилося. Вплив Джона на свого молодого друга Вільяма Вілберфорса був настільки значним, що, врешті-решт, Вілберфорс домігся прийняття закону про скасування работоргівлі.
Бог використав Джона Ньютона, щоб вплинути на політика і, зрештою, змінити світ на краще. Ніколи не недооцінюй того, як Бог може використати тебе, і ніколи не бійся бути на Його боці.
Поміркуй. Існує чимало проблем, погляд християн на які мають почути в парламенті. Наприклад, питання абортів і релігійної освіти в школах. Чому б не написати місцевій владі, висловивши власний погляд на це питання?
Молися, щоб християни у світі політики мали змогу проголошувати християнське бачення, коли будуть ухвалювати важливі рішення.
Молитва. Господи Ісусе, дякую Тобі за християн, які здатні впливати на тих, хто ухвалює важливі рішення в державі. Дай їм сміливості говорити про Тебе й допоможи мені робити те ж саме. Амінь.
[1] Пенні – розмінна грошова одиниця багатьох країн і територій, які в різний час входили до складу Британської імперії.
