– Мені потрібно вийти на певний час, – сказала місіс Бренд своєму маленькому синові. – Подивися за Конні.
Пол широко розплющив очі. Було зовсім темно, і він зовсім не хотів залишатися сам.
– Ти ж не будеш один, – підбадьорила мати. – Бог попіклується про тебе. Але потрібно, щоб ти допоміг Йому доглянути твою маленьку сестричку.
Полові було чотири роки, а Конні – лише два. Лежачи з розплющеними очима, хлопчик думав про все на світі: «Цікаво, чи мама зможе допомогти тому хворому? Адже вона дуже розумна».
Хлопчик усміхнувся, згадавши про часи, коли його матір викликали на допомогу хворим людям в їхньому селі чи в інших громадах у Таміл-Наду, і про те, як часто її пацієнти одужували.
– З тобою все гаразд? – запитала місіс Бренд, повернувшись рано-вранці з першими проблисками сонця.
– Так, – відказав Пол. – Бог був із нами, а Конні ще спить.
* * *
– Мамо, а ти – справжній лікар? – наступного ранку запитав Пол, коли вона обробляла поріз на його коліні.
Жінка усміхнулася.
– Ні, – пояснила вона. – Я – не справжній лікар. Я не пройшла повної медичної підготовки. Але люди, яких я лікую, – справжні пацієнти. Бог милостиво благословляє мене допомагати їм.
– А тато – справжній лікар?
Місіс Бренд знову усміхнулася.
– Не хочу тебе розчарувати, – мовила вона. – Але тато теж не справжній лікар. Дозволь мені пояснити.
* * *
Сидячи біля свого маленького будиночка на опорах у селі Колімалай, що високо в горах Південно-Західної Індії, місіс Бренд розповідала дітям, як так трапилося, що вони опинилися там.
– Ми з татом відчували, що Бог кличе нас приїхати сюди служити людям і розповідати їм про Господа Ісуса Христа. Тому ми поїхали з Англії до Індії. Щоб допомагати місцевим людям, ми обоє пройшли курс тропічної медицини. Розумієте, багато тутешніх хвороб відрізняються від недуг в Англії, а це означає, що ознайомлення з тропічною медициною було дуже корисним для нас. Але, звісно, є речі, яких ми не знаємо, але їх розуміють справжні лікарі.
У розумного маленького хлопчика Пола в голові роїлося безліч запитань.
– А яких захворювань немає в людей в Англії, утім які є в нас тут?
– Ну, – розпочала мати, – у них немає бубонної чуми, чорноводної лихоманки чи малярії. Холера зараз дуже рідкісна в Англії, хоча вона була справжньою проблемою до кінця минулого століття.
– А як щодо грипу? – запитав хлопчик, згадавши, що сталося за кілька місяців до цього в селі поблизу Колімалай.
– Так, у них є грип, й іноді люди від нього помирають.
Обличчя місіс Бренд раптово похмурніло.
– Пригадуєте, як грип вразив гірське село над нами минулого року?
Пол схвально кивнув.
– Кожна людина в тому селі померла, – мовила вона. – Ніхто не вижив. У Британії, коли грип вражає людей, то лишень одиниці можуть померти, але аж ніяк не ціле місто чи село.
– Чому тоді тут це стається? – поцікавився хлопець.
– Мабуть, передусім тому, що люди тут бідні, не доїдають і не мають достатньо сил, щоб боротися з недугою.
На здивування матері, для якої ця тема здавалася сумною, Пол усміхнувся.
– Я думаю, ти багато чого знаєш, так само як і справжній лікар, – сказав він. – І, певно, тато теж.
* * *
Десять днів по тому в селі Колімалай, особливо в будинку сім’ї Брендів, усі були сповнені великого хвилювання.
– Тато сьогодні має повернутися додому, – повідомив Пол своїй сестрі.
Від самого слова «тато» в дівчинки з’явилася усмішка на обличчі. Вона першою його побачила.
– Тато! Тато! – закричала донька місцевою мовою.
Щойно містер Бренд прибув до села, як місцеві мешканці скупчилися навколо нього. Серед них був чоловік, який теж щойно приїхав у село, у руках він тримав клунок із перемотаних ганчірок. Проштовхуючись повз місцевих жителів села, чоловік передав клунок місіонерові. І тут Конні першою вигукнула «Дитина!», адже саме вона помітила крихітну ручку, яка стриміла з клунка.
– І що ми тут маємо? – лагідно запитав містер Бренд.
Йому повідомили, що мати дитини хворіє і, ймовірно, дитина помирає.
Із малечі зняли все те щедро намотане ганчір’я, потім крихітку покупали та промили її сплакані і липкі від сліз оченята. Дитину напоїли краплинами кип’яченої охолодженої води й постійно протирали чистою вологою ганчіркою, щоб знизити температуру.
– Дивися, тату, – мовив Пол, якого дуже цікавило те, що відбувається. – Дитина розплющує очі. Чи можу я чимось їй допомогти?
– Так, можеш, – сказав містер Бренд. – Ти можеш зробити дві речі: сидіти поруч і молитися за неї з розплющеними очима, бо я хочу, щоб ти сказав мені, чи вона виплюне воду, якою ми її напоїли.
Пол учинив саме так, як йому наказали. За інших обставин хлопчик дуже здивувався б, якби хтось сказав йому робити щось подібне, але того полудня він виконував саме те, що і його батьки, коли приїхали в Індію: піклувався про тіла та душі людей Таміл-Наду.
Рік чи два по тому діти сім’ї Брендів побачили те, що залишилося в Половій уяві на все життя. Троє незнайомців поволі йшли по горі, шукаючи містера Бренда. Батько-місіонер завжди приймав у себе людей, ким би вони не були, однак цього разу Пол усвідомлював, що тато прийняв їх не так, як зазвичай.
– Що татко робить? – дивувався хлопчик, спостерігаючи за всім, що відбувалося.
Тоді він скривився. У трьох незнайомців були білі плями на темній шкірі й здавалося, наче в них відпали кінцівки пальців.
– Погляньте на їхні ноги! – вигукнув він. – Недарма вони не можуть нормально ходити.
У чоловіків геть не було пальців на ногах.
* * *
Пол, приголомшений і нажаханий, спостерігав за незвичною реакцією батька.
– Чому тато надягає рукавички? – запитав він.
Містер Бренд узяв таз із водою і помив ушкоджені, деформовані ступні, а потім намастив їх маззю. Син намагався спостерігати за тим, що відбувалося, але водночас і відвертався, бо це було зовсім не приємне видовище.
– Ось прийшла мама, щоб дати їм кошик із їжею, – сказав Пол до Конні. – Але вона також не може на них дивитися, тому й не підходить близько.
Після того як містер Бренд обмотав їхні ноги пов’язками, чоловіки, шкутильгаючи, пішли, взявши їжу із собою.
* * *
– Я піду й віднесу кошик мамі, – сказав Пол, намагаючись бути корисним.
– Ні! – пролунав голос місіс Бренд, коли вона побачила, що син збирається зробити. – Не чіпай його!
Відповідь матері спантеличила хлопчика, і він ще більше не міг втямити, чому вона піднімає кошик палицею і кидає його у вогонь, щоб спалити! Тим часом містер Бренд вичистив руки щіткою в гарячій воді з милом, зняв свій одяг, знову помив руки, а потім переодягнувся в чистий одяг. Лише тоді містер та місіс Бренд змогли розслабитися та пояснити в чому річ.
* * *
– У цих чоловіків – проказа, – сказав містер Бренд дітям.
Пол здригнувся. Він читав про людей із проказою в Біблії і знав, що ніхто й близько до них не підходив, окрім Ісуса, Який зрештою зцілив їх. Тієї ночі, лежачи в ліжку з москітною сіткою, щільно запханою під його матрац, він роздумував про своїх батьків і про те, наскільки добрими та сміливими вони були, намагаючись бути схожими на Ісуса.
Невдовзі сім’я на деякий час повернулася додому в Англію. Пол і Конні залишилися там, щоб піти до школи, а батьки повернулися до Індії. Щодня містер та місіс Бренди писали частину листа своїм дітям. Коли лист був уже досить довгим, вони надсилали його двом малолітнім дітям, яких вони любили понад усе в світі. На жаль, 1929 року містер Бренд помер, перш ніж його діти змогли побачитися з ним знову. Причиною смерті була чорноводна лихоманка, одна з тих хвороб, які поширені в Індії, але яких немає в Британії.
Коли Пол закінчив школу, він не думав, що хоче бути лікарем, але через кілька років Бог показав йому, що це саме те, що він має робити у своєму житті. 1940 року лютувала Друга світова війна, тож у Пола було достатньо праці.
– Сьогодні ввечері стався величезний обстріл, – повідомили йому. – Усі – у відділення травматології та невідкладної допомоги.
«Яких же травм може завдати скло, – подумав Пол, вибираючи крихітні уламки з обличчя та рук маленького хлопчика». Потім він перейшов до його рук.
– Бідолашний, – мовив він, – хлопчик, очевидно, прикрив руками обличчя, щоб захиститися. Подивіться на його пошматовані руки.
Пол годинами вибирав друзки скла з рук хлопчика, і це дало йому час задуматися.
– Знаєш, – сказав він потім приятелеві, – руки створені так красиво.
* * *
Пол Бренд одружився з Маргарет 1943 року, і Бог привів їх до Індії, щоб жити та виховувати там своїх дітей. Він також використав попередній досвід Пола, щоб робити щось надзвичайне. Ще змалку побачивши проказу, тепер він дивився на неї очима досвідченого хірурга.
* * *
– Як тебе звати й скільки тобі років? – запитав Пол у нового пацієнта, який прийшов у його клініку 1951 року.
– Садагопан, – сказав хлопець. – Мені вісім років.
– Розкажи, що з тобою сталося.
– Я нічого не відчуваю пальцями, – мовив Садагопан. – Усе моє тіло вкрите білими плямами й ранами на ногах.
– Вони болять?
– Ні, – сказав хлопець. – Я б не міг ходити, якби вони боліли.
– Як ти сюди потрапив? – запитав Пол.
– Мені сказали, що ви можете допомогти мені, тому я йшов сюди декілька днів.
Лікар оглянув ноги Садагопана і побачив жахливі наслідки, яких завдала ходьба до лікарні у Веллорі.
* * *
Пол Бренд поклав руку хлопцеві на плече та взяв його за скалічені руки. Спантеличений Садагопан втратив дар мови. Лікар торкнувся до нього! Тієї ночі стомлений хлопчик спав спокійно, час від часу усміхаючись уві сні.
* * *
– Садагопане, – мовив до нього Пол. – Я хочу пояснити, що можу зробити для тебе.
Хлопчик, який на той час уже дуже полюбив лікаря Бренда, слухав уважно.
– Я покладу тебе спати, а потім прооперую твої руки. Я зможу розрізати їх спеціальними інструментами і почистити всередині.
– Це ж не вилікує їх, – тихо промовив Садагопан, – від цього вони будуть ще дужче боліти.
– Я думаю, що зможу допомогти тобі зберегти те, що залишилося від твоїх рук, – сказав Пол. – І гадаю, що зможу запобігти більшій шкоді твоїм ногам.
Хлопчик не йняв віри в почуте.
– І ти взагалі нічого не відчуватимеш під час операції, але, коли ставатиме краще, іноді тебе пронизуватиме біль. Тобі доведеться бути дуже сміливим.
Садагопан, як хоробрий хлопчик, погодився й дозволив Полові зробити для нього все можливе.
Хірург кілька разів прооперував пошкоджені руки свого пацієнта, завдяки чому той міг краще рухатися. Пол також замовив для Садагопана спеціальне взуття, яке не натирало і не завдавало більшої шкоди, а полегшувало хлопцеві ходьбу, не спричиняючи болю.
– Подивіться на Садагопана, – сказала медсестра через кілька місяців після того, як він прибув до християнської лікарні у Веллорі. – Він змінився на очах.
– Що ти маєш на увазі? – запитав незнайомець, який раніше не бачив хлопця.
Медсестра пояснила:
– Коли Садагопан прийшов сюди, єдине, чого він міг очікувати в житті, – це жебрацтво, і він це знав. Хлопець був просто нікому не потрібним вигнанцем.
– Справді? – роззявив рота незнайомець, дивлячись на хлопчика, який плів кошик і водночас сміявся та жартував.
Садагопан був лише одним із тих, життя котрого повністю змінилося завдяки роботі лікаря Бренда. Для хлопчика це було справжнє диво. Тож відколи Пол розпочав свою нову хірургічну практику, саме такі емоції роками переживало багато людей.
– Коли пригадую, як батько лікував проказу, – одного разу сказав Пол приятелеві, – то розумію, як багато чого змінилося відтоді. Тоді нічого не можна було вдіяти, окрім як нанести мазь на виразки. І люди боялися робити це, адже могли самі заразитися тією хворобою. Однак тато робив усе що міг.
– То що ж дозволило зробити такий прорив у медицині в цій сфері? – поцікавився друг.
– Певно, це було усвідомлення того, що не хвороба пошкоджувала руки й ноги, а що люди самі це робили, бо через хворобу втрачали здатність відчувати: вони могли просто так стояти на гарячому вугіллі чи ступати на змій. А через те що не відчували травми, не знали, як її лікувати, і тому їхнє самопочуття щоразу погіршувалося.
Пол Бренд не зізнався приятелеві, що саме він переконав лікарів у цій теорії.
– Розумієте, – розпочав Пол, – Бог створив людське тіло так, щоб воно могло вижити завдяки відчуттю болю. Біль – це система попередження організму, яка сигналізує нам, що з нами щось не так і ми маємо щось із цим робити.
Маргарет Бренд, яка також була місіонеркою та медичною працівницею, працювала над профілактикою сліпоти в тих, хто страждав на проказу. Провівши понад 3 тисячі операцій у лікарні Веллорі, Пол та Маргарет переїхали до Америки 1966 року, де працювали у сфері реабілітації. Реабілітація допомагає людям досягти найкращого стану, на який вони здатні. Вона допомагає хворим чи травмованим ходити, користуватися руками, працювати, зрештою, жити.
* * *
Улітку 2003 року лікар Пол Бренд відійшов у вічність. Там його зустрів Ісус, Який Сам допомагав, торкався і зцілював тих, хто страждав на проказу.
Цікаві факти
Проказа. Проказа – це недуга, також відома як хвороба Гансена, названа на честь норвезького лікаря Армауера Гансена, який першим виявив мікроби прокази під мікроскопом 1873 року. Вона не є ані спадковою, ані хворобою м’ясоїдних. Багато хто вважає, що це хвороба минулого, але проказа досі вражає сотні тисяч людей по всьому світові. Більшість випадків прокази зафіксовано в Азії, Південній Америці та Африці. Щороку у світі виявляють понад 215 тисяч нових випадків – це майже 600 інфікованих щодня.
Примітка. У світі досі є багато невиліковних хвороб і недуг, а також доволі багато таких, які важко вилікувати. Коли Ісус жив на землі, проказа була невиліковною хворобою, і люди нічого про неї не знали. Якщо в людини виявляли цю недугу, то вона була змушена покинути свій дім і жити подалі від людей. Одного разу Ісус зцілив десятьох прокажених. Уяви лишень, як вони могли почуватися! Але лише один із них повернувся, щоб подякувати Христові. Переконайся, що ти наслідуєш приклад цього чоловіка й дякуєш Богові за своє здоров’я.
Поміркуй. Бог поруч із нами, навіть коли ми хворіємо. Ми можемо молитися за зцілення, але не завжди його отримуватимемо. Бог може відповідати на наші молитви словами «Так», «Ні» або «Ще не час». Також у стражданнях ми можемо прохати Бога, щоб Він нам допоміг. Господь може дати нам сили в боротьбі, попри те, що ми хворіємо й можемо ніколи не одужати.
Молитва. Господи Ісусе, дякую Тобі за Твою любов і милосердя. Дякую за те, як Ти виявив цю любов до всіх людей – хворих і здорових. Допоможи мені виявляти Твою любов до інших. Допоможи бути люблячим та турботливим до людей у лікарнях та будинках для літніх людей. Допоможи мені бути привітним до хлопчиків та дівчаток з інших країн та підставляти дружнє плече самотнім і несміливим. Амінь.
