Із маленького човна на озері замок Данвеган видавався величезним. Ґілліан дивився на його вали на тлі глибокого синього неба й вдоволено усміхався.
– Про що ти думаєш? – спитала мати, усміхаючись у відповідь.
Ґілліан, перш ніж відповісти, перевів погляд із замку на іскристі води озера й на морських котиків, що грілися на камені.
– Я думав, що це, певно, найкраще місце на світі, – мовив хлопець. – Стільки всього можна побачити й зробити.
Місіс Пранс, яка зупинилася у своєї двоюрідної сестри в данвеганському домі, який розташовувався неподалік від великого замку вздовж озера, погодилася зі своїм шестирічним сином.
– І якщо це найкраще місце на світі, що б ти хотів зробити зараз? – запитала жінка.
Ґілліан усміхнувся. Йому не потрібно було думати над відповіддю на це запитання.
– Я хотів би, щоб ти заспівала пісню для морських котиків, щоби привернути їхню увагу.
Місіс Пранс дуже тихо заспівала гельську пісню, підлаштовуючи свій ритм до повільного руху весел. Два тюлені повернули голови в її бік і, здалося, задумалися, чи варто їм поворухнутися. Потім, наче одночасно подумавши про одне й те ж саме, вони незграбно повалилися у воду й попливли до човна.
Хлопчик зачаровано дивився, як вони пливли за човном, захоплені красою пісні його матері. Доспівавши до кінця, місіс Пранс поклала весла.
– Вони такі неповороткі на суші, – зазначила вона. – Але в морі – неабияк спритні.
– Продовжуй співати, інакше вони відпливуть, – попросив Ґілліан. – Вони припливли послухати твою пісню.
Мати знову почала співати, залишивши човен хитатися на блискучій воді.
Аж ось біля човна залишився лише один морський котик. Другий відчув потребу пірнути вглиб, щоб перекусити.
– Куди він зник? – запитав хлопець.
– Не знаю, – знизала плечима мати. – Але незабаром йому доведеться виплисти на поверхню, щоб ухопити трохи повітря.
Наче вирішивши приєднатися до всіх радощів дня, тюлень заплив під човен і сплеснув по воді з другого боку.
– Ось він! – вигукнув Ґілліан. – Він грається з нами.
* * *
Берег неподалік від пристані був одним з улюблених місць хлопчика. Там, уздовж дороги, простягався неглибокий гальковий пляж. І він мав такий вигляд, наче все узбіччя художник забризкав рожевими, білими й жовтими фарбами.
– Весна – моя улюблена пора року, – мовила місіс Пранс, коли вони дісталися до галькового пляжу. – Морські рожеві квіти нагадували казкові льодяники.
– А який має вигляд біла смілка широколиста? – запитав Ґілліан.
– Не знаю, – знизала плечима мати. – А ти як думаєш?
Хлопець досить довго придивлявся до білих квітів, перш ніж дійшов висновку, що вони схожі на мереживні серветки, на яких його хрещена мати подавала свої домашні булочки.
– А жовта квітка, – мовила місіс Пранс, – що нагадує, на твою думку?
Коли Ґілліан пильно придивився до рослини, його мати усміхнулася від радості, що її син знаходить утіху в природі.
– Я думаю, – сказав Ґілліан, – що ці квіти схожі на обличчя кроликів з довгими вушками, а їхнє листя – на застібки-блискавки… – Він зробив паузу для ефекту. – Кучеряві вусики тягнуться так, наче хочуть спіймати мене!
– Гайда, нам треба повертатися додому на вечерю, а то кузена Маргарет скоро потягнеться, щоб спіймати нас обох! – промовила мати.
Через рік сім’я Прансів переїхала з Данвегана на острів Скай у Шотландії, до прекрасного будинку, оточеного 20-ма гектарами лісового масиву в англійському графстві Глостершир. Спочатку Ґілліан та його сестри були там дуже щасливими. У них було море простору для досліджень та ігор у хованки, а також безліч дерев, на які можна було лазити. Але їхня радість у новому місці тривала недовго. 1946 року помер містер Пранс, коли Ґілліанові було всього-на-всього дев’ять років. Його маленьке сердечко було розбите. Коли хлопчик відчував потребу побути наодинці, то забирався в ліс і розглядав дерева, птахів, квіти та комах. Йому ставало легше, коли він дивився на те, що його оточувало.
* * *
– Що ти сьогодні робитимеш? – через деякий час запитала місіс Пранс.
– Я читатиму свою улюблену книжку, – відповів Ґілліан.
– Цікаво, що це за книжка, – усміхнулася мати. – Дай-но я відгадаю?
Син усміхнувся. Він знав, що мама ніколи не здогадається про дивовижну книжку, яку він знайшов.
– Це «Хатина дядька Тома»?
Ґілліан заперечно похитав головою.
– «Викрадені»?
– Я знав, що ти ніколи не здогадаєшся, – захихикав Ґілліан. – Моя улюблена книжка – «Природознавство Селборна» Гілберта Уайта.
Місіс Пранс здивовано поглянула на сина.
– Я знаю про неї, – мовила вона. – Це стара книга, яка лежить у нашій бібліотеці, відколи себе пам’ятаю. Розкажи мені про неї.
Ґілліан чимдуж побіг узяти книжку, примчав назад до вітальні, де мати вже зручно вмостилася на канапі, і всівся біля неї.
– Певно, тобі дуже подобається ця книжка, якщо ти так сильно хочеш мені її показати, – припустила мама.
* * *
Поволі, одна за одною перегортаючи сторінки, Ґілліан показував матері різні зображення рослин, птахів, дерев і комах.
– Розумієш, мамо, – сказав хлопець, – у цій книжці повно всього, про що я знаю. Тут є дерева з нашого лісу, малюнки польових квітів, а також описи птахів. Коли я угледів жука, якого раніше не бачив, то знайшов його в цій книжці, щоб зрозуміти, що це за вид.
Місіс Пранс спостерігала за ентузіазмом сина й розуміла, що він у свої роки дуже добре знався на природі.
– Природознавство – це прекрасне хобі, – мовила вона. – Це хобі, яким ти зможеш займатися, хай що робитимеш у житті.
* * *
На той час, коли Ґілліан пішов до школи-пансіонату у віці дванадцяти років, він особливо зацікавився польовими квітами. І, на його подив та втіху, один із його вчителів так само захоплювався природою, як і він. Містеру Біллові Вілсону настільки подобалася ботаніка (вивчення рослин), що вихідні, навіть деякі свята він проводив із учнями, вирушаючи в подорожі на пошуки рідкісних рослин. Окрім того, у Ґілліана було кілька тіток, дві з яких були затятими ботаніками, які робили все можливе, щоб заохотити хлопця в його захопленні. Вони також почали ознайомлювати його з родинами рослин, називаючи їх латинськими найменуваннями, а не англійськими.
– Скільки назв може мати одна рослина? – поцікавився хлопець, коли він разом із тітками переглядав книжку.
– У Данвегані ми називали цю рослину морською рожевою квіткою, хоча є й інші назви. А тепер я виявив, що її ботанічна назва – армерія.
* * *
У підлітковому віці Ґілліанове зацікавлення рослинами переросло в щось більше, ніж захоплення. І до того часу, як йому потрібно було вирішити, що вивчати в університеті, рішення назріло. Ґілліан Пранс вступатиме до Оксфорда, щоб вивчати ботаніку.
– Чи хотів би ти прийти на вечерю для першокурсників? – через декілька днів після початку семестру запитав у Ґілліана член Християнського союзу.
– Так, залюбки, – відповів Ґілліан.
Студент, який запросив його, видавався приємним хлопцем, а вступ до університету – це хороший час, щоб знайти нових друзів та відкрити багато цікавого і нового. Невдовзі Ґілліана запросили ще раз.
– Чи не бажаєш наступної неділі ввечері піти зі мною до церкви?
Ґілліан знову погодився. На цьому недільному богослужінні він почув проповідь, зовсім не подібну до тих, які він чув раніше. За три тижні студент-першокурсник із факультету ботаніки ступив на шлях християнства. Ісус став його Спасителем і Другом.
* * *
Ботаніка набула зовсім нового значення. Ґілліан не тільки дізнавався багато нового та дивовижного про рослини, він щоразу більше відкривав для себе великого Бога-Творця, Який створив кожну з них. Молодий ботанік із зачудуванням дивився через свій мікроскоп на дивовижні елементи, які Бог вклав навіть у найнезначніші рослини. Ґілліан вивчав не тільки ботаніку, а й Біблію. На його втіху, дві сфери його досліджень збігалися, коли він читав вірші на кшталт: «Ідіть і погляньте на Божі діла!» Дивившись на рослини під мікроскопом, йому здавалося, що він відкривав дивовижне Боже творіння, яке Господь дав людям для користі й насолоди.
У липні 1961 року Ґілліан одружився з Енн, яку він зустрів через кілька місяців по тому, як став християнином. Згодом після декількох захопливих польових поїздок сім’я Прансів переїхала з Англії до Америки, де Ґілліан почав працювати в Нью-Йоркському ботанічному саду. Проживаючи в Нью-Йорку, значну частину свого часу він проводив на експедиціях у пошуку рослин у басейні Амазонки в Бразилії.
– Навіть якщо нам доведеться заощаджувати кожну копійчину, – мовила Енн, пробувши наодинці в Нью-Йорку з двома доньками, поки чоловік був в експедиції, – наступного разу ми маємо поїхати туди разом. Тут дуже самотньо без нього.
Ось чому сім’я Прансів переїхала до Південної Америки й оселилася в Бразилії.
* * *
– Мене попросили допомогти в Амазонському науково-дослідному інституті, – через деякий час пояснив Ґілліан.
– У чому полягатиме твоя робота? – запитала Енн.
– Ми маємо створити університетський курс із амазонської ботаніки для бразильських студентів.
Енн не потрібно було запитувати, чи хотів би її чоловік цим займатися… Звісно, хотів би.
Ґілліан запросив одного зі своїх колег із Нью-Йорка приїхати й прочитати студентам лекції з екології, науки з догляду за землею та всім, що живе й росте.
– Ми маємо показати студентам Трансамазоніку, – запропонував один із чоловіків.
* * *
Усі погодились, але ніхто й припустити не міг, що на них чекало. Трансамазоніка – це національна дорога в Бразилії, що веде через регіон Амазонки, для будування якої вирубали сотні миль[1] тропічних лісів, залишивши повне спустошення. Ґілліан, Роберт Гудленд і студенти не йняли віри в те, що бачили.
Повернувшись, двоє чоловіків написали статті про те, що відбувається, зчинивши такий галас, що люди почали до них дослухатися.
– Ну подумаєш, вирубали кілька кілометрів дерев.
Але якщо люди казали це Ґілліану Прансу, він відповідав їм, чому саме це мало значення. Земля, з якою повелись у такий жахливий спосіб, більше ніколи не буде такою самою. Люди, тварини, птахи, дерева, рослини та комахи – усі сильно постраждали від згубного дорожнього проекту.
– А річ у тім, – підсумував він, – що план будівництва сіл уздовж шосе для переселенців з інших частин Бразилії не функційний. Вони не знають, як там жити.
* * *
Ґілліан Пранс неабияк цікавився індіанськими народами. Тож якщо хтось казав, що вони були «примітивними», він швидко виправляв їх.
– Я дізнався про рослини більше від індіанських друзів, ніж від будь-кого з професорів Оксфордського університету, – наполягав він. – Вони розуміють і піклуються про світ природи так, як ніхто інший. І ставляться до нього з повагою, про яку архітектори та розробники вже давно забули.
У басейні Амазонки Ґілліан працював разом із чотирнадцятьма різними племенами амазонських індіанців, знайшов серед них гарних друзів, дізнаючись від них багато нового.
* * *
1987 року директор Королівських ботанічних садів у К’ю (найвідоміші сади у всьому світі), що поблизу Лондона, вийшов на пенсію.
– Чи вбачаєте ви можливість подачі заявки на цю роботу? – запитало в Ґілліана шестеро різних людей протягом семи днів.
Тож він і справді подав. Але за тиждень до того, як ботанік вилетів до Англії на співбесіду, К’ю уразив настільки потужний ураган, що знищив понад тисячу дерев. Ґілліанові було цікаво, чи взагалі щось залишилося від цього великого саду. І таки залишилося. Хоча близько тисячі дерев повалилося, понад 9 тисяч далі стояло високими та міцними.
Співбесіда минула добре, і Ґілліан Пранс став директором Королівського ботанічного саду. Тож сім’я Прансів попрощалася з Бразилією і Нью-Йорком та вирушила на схід через Атлантичний океан до Англії.
* * *
– Чи нагадує це тобі Бразилію? – одного разу хтось запитав в Енн, коли вони стояли біля гігантської водної лілії Victoria amazonica в К’ю.
Енн усміхнулася.
– Так, нагадує. Дозволь мені розповісти про неї. Мій чоловік колись провів цілу ніч у смердючій, огидній стоячій воді, вивчаючи цю лілію, а вранці приніс мені дві речі. Перша – це огидний мішок зі смердючим одягом, який потрібно було попрати, а друга – це мішок із квітами водяної лілії. Я мала розрізати кожну з них навпіл і порахувати кількість жуків, які там були.
– Не знала, що тебе так цікавлять комахи, – засміялася подруга.
– Не дуже, але я стала досвідченим ловцем жуків!
* * *
– Чи можете ви коротко описати особисте бачення щодо К’ю? – поцікавився журналіст, який писав статтю про нового директора.
– Так, – сказав Ґілліан, – можу. У моєму баченні Королівські ботанічні сади в К’ю – це провідне місце, яке надихає увесь світ піклуватися про природу. Ми зіткнулися із найсерйознішою екологічною кризою, і нам варто зробити все від нас залежне, щоб їй запобігти. Земля належить Господу; Він створив її. Наше завдання – доглядати її.
Журналіст відвів погляд від своїх нотатків.
– Ви справді вірите, що Бог створив землю? – запитав він.
Ґілліан усміхнувся.
– Так, – відповів він. – Безумовно, що так.
Цікаві факти
Амазонка. Амазонські дощові ліси знищують рекордними темпами. 26 тисяч км2 лісу було вирубано 2004 року, а це означає, що майже п’ята частина всієї екосистеми Амазонії повністю знищена. За останні 15 років вирублення досягло найвищого рівня. Так, у 2020-2021 роках було вирубано близько 13 235 км2. Ця площа, для порівняння, є в 15 разів більшою за площу Києва й у 17 разів – за площу Нью-Йорка. Вирубка лісів була найгіршою в штаті Мато-Гроссо, де великі ділянки землі були очищені для вирощування сільськогосподарських культур.
Примітка. Важливо пам’ятати, що Бог доручив нам доглядати Його творіння, а не марнувати й знищувати. Він дав нам ресурси, які не можна використовувати бездумно, егоїстично чи жадібно. У Книзі Буття Бог дав Адамові та Єві завдання доглядати Еденський сад. Сумно бачити, як гріх знищує стільки Божого творіння. Руйнівний вплив, якого людство завдало землі та живим істотам, – це лише один із прикладів.
Поміркуй. Як ти можеш доглядати за рослинами і тваринами у світі? Ти можеш годувати птахів у зимові місяці та зберігати навколишнє середовище в чистоті, викидаючи сміття в ящик. Також варто вивчити питання перероблення сміття. Намагайся повторно використовувати папір, а потім викидати його у відро для перероблення паперу. Чи залишаєш ти кран відкритим, коли чистиш зуби? Чи залишаєш світло в будинку ввімкненим, коли в цьому немає потреби? Це дрібниці, але всі вони допомагають піклуватися про світ, який Бог дав нам.
Молитва. Дорогий Господи, дякую Тобі за світ, який Ти нам подарував. Дякую за воду та їжу, які нам потрібні для повсякденного життя. Дякую за квіти та красу, яку ми бачимо навколо. Ми знаємо, що Ти дбаєш про Своє творіння, оскільки у Твоєму Слові написано, що навіть горобець не впаде на землю без Твого відома. Твоя любов до грішників виявилась у тому, що Ти послав Свого Сина померти за них на хресті. Я дякую Тобі за це і прошу, щоб Ти допомагав мені розповідати іншим про Тебе, Твою любов до людей та світу. Амінь.
[1] Миля – одиниця вимірювання довжини, дорівнює 1,609 км.
