Джеймс стояв біля вхідних дверей свого будинку, замикаючи та відмикаючи їх ключем. Щоразу, коли ключ повертався, він слухав клацання й намагався уявити, що відбувається в тій невидимій частині замка. Вирішивши виявити, чи стане ця загадка зрозумілішою з другого боку, чотирирічний хлопчик відчинив важкі двері та вже збирався вийти.
– Відійди звідти, – пролунав голос позаду. – Ми не хочемо, щоб ти бродив біля потоку. Минулої ночі випав такий рясний дощ, що зараз води стільки, що може змити такого хлопця, як ти.
Джеймс повільно озирнувся, поглинутий думками про загадку замка.
– Я не піду до потоку, – сказав він Меґґі. – Я просто вийду на поріг, щоб подивитися на зовнішню частину замка.
– Ти дивний хлопчик, це точно, – мовила Меґґі. – Я доглядала дітей усе своє життя й ніколи не зустрічала подібних до тебе, котрі хотіли б знати, як усе працює.
* * *
– Доброго ранку, місіс, – усміхнулася Меґґі, коли з’явилася мати Джеймса. – Молодий господар знову починає свої дослідження.
Місіс Максвелл усміхнулася, глянувши на свого хлопчика. «Як на свій малий вік, – подумала вона, – він багато чим цікавиться».
– Уже пора на заняття? – запитав Джеймс.
– Думаю, сьогодні ми будемо вивчати природу, – сказала мати, яка також була і його вчителькою. – Можливо, щось цікаве припливло в потоці після бурі минулої ночі. Ходімо й подивімося, що зможемо знайти.
Накинувши на себе плащ, місіс Максвелл спустилася стежкою до дерев біля саду перед маєтком Гленлер і спостерігала, як син ішов берегом, що звивався поміж деревами, до потоку.
– Я люблю вивчати природу, – вигукнув хлопець, підібравши блискучий камінь і тримаючи його в руці як особливий скарб.
– Ти пам’ятаєш, на чому я тобі постійно наголошую, – нагадала мати. – Спостерігай…
Джеймс одночасно промовив те, що збиралася сказати матір, бо точно знав її слова:
– Спостерігаючи за природою, намагайся розгледіти в ній Бога.
– Хто створив блискучий камінь? – запитала місіс Максвелл.
– Бог, – відповів син. Потім, оглядаючи пагорби Кіркудбрайтшир на південному заході Шотландії, додав: – Бог створив усе, що я бачу, і все, що мені ще потрібно відкрити.
* * *
– У нас сьогодні гості, – оголосила місіс Максвелл три роки по тому. – Місіс Макміллан приїде з Томасом. – Придумай якусь гру, в яку зможете пограти разом.
Джеймс уже підготував свою улюблену іграшку, коли карета прибула до будинку.
– Що це? – запитав Томас, який мешкав неподалік, у сусідньому селі Твінхолм.
– Це моя магічна дзиґа, – пояснив Джеймс. – Якщо спостерігатимеш за тим, як вона крутиться, то побачиш історію.
Спантеличений самою ідеєю, Томас спостерігав, як Джеймс крутив диск, укритий картинками, які він сам намалював. Спочатку диск був схожий на розмиту сіру пляму. Потім, зовсім раптово, коли він крутився досить швидко, хлопчик зміг побачити собаку, що стрибає через ворота. Усі маленькі картинки, які Джеймс намалював, злилися у зворушливу історію!
* * *
– Ти збираєшся сьогодні робити якісь трюки? – згодом запитав Томас.
Джеймс, який навчав свого собаку трюків, показав три пальці.
– Скільки пальців я показую? – запитав він.
Тобі загавкав тричі.
– А скільки цього разу?
Тобі загавкав десять разів, коли Джеймс показав десять пальців.
– Дозволь мені спробувати, – сказав Томас, показавши чотири пальці.
На кілька секунд запанувала тиша, а потім Тобі гавкнув один раз. Джеймс не сказав своєму другові, як зробити так, щоб пес рахував. Він розкрив таємницю лише своїй матері після довгих умовлянь.
– Я навчив його гавкати щоразу, коли моргаю. Отже, якщо я показую сім пальців, то моргаю сім разів, і тоді собака стільки ж само разів і гавкає.
1838 року, коли Джеймсу Клеркові Максвеллу було лише сім років, над його щасливим дитинством нависла темна хмара. Мати, яка також була його вчителькою і подругою, занедужала. Вона все ще навчала його, особливо Біблії. На той момент, коли хлопчикові було вісім років, він міг прочитати напам’ять увесь 118-й Псалом – усі 176 віршів!
– Я приніс тобі пуголовків, – сказав Джеймс, заходячи до кімнати матері. – Подивися, мамо, на їхні хвостики, які прудко звиваються. Природа дивовижна!
Місіс Максвелл, яка тепер дедалі більше часу проводила в ліжку, поглянула на банку з пуголовками й усміхнулася.
– Якщо ти забудеш усе, чого я тебе навчила, Джеймсе, – сказала вона, – не забувай одного: спостерігаючи за природою, намагайся розгледіти в ній Бога.
Щось підказувало Джеймсові, що ці слона мали надзвичайно важливе значення.
– Звісно, мамо, – мовив він. – Обіцяю, що буду так робити.
* * *
Невдовзі містер Максвелл повідомив синові, що його мати відійшла на небеса.
– О, це чудово, – сказав Джеймс. – Тепер вона більше не відчуватиме болю.
Вважаючи, що робив для Джеймса якнайкраще, містер Максвелл найняв приватного вчителя, який би навчав його сина вдома. Якби батько Джеймса знав, яким недобрим був цей чоловік, то ніколи не найняв би його на цю роботу. Насправді він був настільки неприємний, що Джеймс часто тікав від нього.
– О! Ходіть сюди і подивіться! – крикнула Меґґі до інших слуг. – Підійдіть до вікна й погляньте на це видовище. Було б смішно, якби це не було настільки жалісливо.
Джеймс утік від свого вчителя до ставка в саду. Поставивши на воду бочку, хлопець заліз у неї і відплив, відштовхуючись веслами, на середину ставка. Його вчитель схопив садові граблі й дотягнувся наскільки міг, щоб затягнути свого учня назад до берега, але Джеймсові завжди вдавалося відпливати так, що його важко було дістати.
– Сподіваюся, цей жахливий чоловік упаде у воду, – припустила Жанні, покоївка на кухні.
– І я б цього хотіла, якщо лишень це ще більше не погіршить його настрою.
* * *
Минуло два роки, перш ніж містер Максвелл зрозумів, наскільки нещасним був його син. Цього недоброго вчителя одразу спровадили пакувати валізи. Також збирався в дорогу й Джеймс, якого відправляли до школи в Единбург. У місті хлопчик проживав разом із тіткою. Постійні глузування через сільський одяг та кіркудбрайтширський акцент перетворили школу для Джеймса на нудне й дратівливе місце, тому хлопець упродовж тижня лише те й робив, що очікував на суботні відвідини батька.
* * *
– Сьогодні я маю для тебе щось особливе, – сказав містер Максвелл однієї суботи. – Ми йдемо на лекцію в Единбурзьке королівське товариство.
– А що таке лекція? – запитав Джеймс, па що батько усміхнувся й загадково мовив, що вона стосується оси.
– А що з осою? – запитав дванадцятирічний підліток, думаючи, що його тато плете небилиці.
– Як по буквах написати слово «оса»? – напитав містер Максвелл.
– О … с … а …
– Правильно, – засміявся чоловік. – Оса – це скорочено «Ось сам побачиш!»[1]
– Я запам’ятаю, – засміявся Джеймс. – Коли я запитую, що на вечерю, тітка завжди каже, що я маю зачекати й побачити. Наступного разу я скажу їй, що ми їмо осу.
На лекціях в Единбурзькому королівському товаристві часто порушували цікаві наукові теми, вони стали важливою частиною життя молодого Джеймса Клерка Максвелла. Коли йому було чотирнадцять, роботу, яку він написав, прочитали в товаристві. Це мав зробити університетський професор, бо Джеймс вважався надто молодим, щоб прочитати її самому.
* * *
1847 року, коли Джеймсові виповнилося шістнадцять років, він став студентом Единбурзького університету. Але через певний час містер Максвелл зрозумів, що його синові буде краще піти до Кембриджського університету, щоб здобути ґрунтовну освіту з математики. Найбільше його турбувало те, що Кембридж не сповідував християнський підхід до науки. Після багатьох роздумів і, без сумніву, багатьох молитов містер Максвелл вирішив відправити Джеймса на південь до Кембриджа. Там він продовжував експериментувати з усім, що потрапляло йому під руку.
* * *
– Що ти робиш? – одного дня запитав у нього товариш, спостерігаючи, як Джеймс щодня протягом двох тижнів забирає місцевого кота до себе в кімнату. – У тебе миші в кімнаті?
Джеймс усміхнувся й розповів приятелеві, що проводить експеримент, і, відповідно, запросив його подивитися. Сівши, юнак спостерігав, як Джеймс піднімав кота на 30 см над землею, а потім випускав його. Проте він тримав кота догори дриґом в повітрі, але той викручувався і приземлявся на лапи. Наступного разу він випускав кота на висоті 25 см над землею. І кіт знову викручувався і приземлявся на лапи.
– Ти геть із глузду з’їхав! – вигукнув товариш.
– Зовсім ні, – усміхаючись, відповів Джеймс. – Я довів, що кіт, який падає з висоти лише 5 см над землею, може викрутитись і приземлитися на лапи. Хіба це не цікаво?
* * *
Ще студентом Джеймс часто міркував над словами матері, коли проводив експерименти. «Спостерігаючи за природою, намагайся розгледіти в ній Бога». Але замість того щоб просто сприймати все, чого його навчила мати, Джеймс усе вивчав із погляду науковця і виявив, що він вірить у Бога, Який створив дивовижний світ, котрий йому так подобалося досліджувати.
Закінчивши навчання в Кембриджі, 1856 року Джеймс Клерк Максвелл переїхав до Абердина на північному сході Шотландії, де викладав у Маршальському коледжі. Джеймс не був геніальним лектором, можливо, тому, що його інтелект працював занадто швидко. Але його студенти полюбляли залишатися після лекцій, бо він разом із ними проводив експерименти. Тоді вони могли його краще зрозуміти! У Маршальському коледжі Джеймса приваблювала не лише наука, адже саме там він познайомився з Мері Девар, батько якої був директором коледжу. Молоді люди закохалися й невдовзі побралися. Ще до одруження вони разом вивчали Біблію та продовжували це робити протягом усього свого подружнього життя.
Через чотири роки після переїзду до Абердина Джеймс і Мері поїхали жити до Лондона, коли Джеймс став професором фізики та астрономії в Королівському коледжі. Чоловік тривалий час цікавився планетою Сатурн та кільцями навколо неї.
– Як так може бути, що кільця навколо Сатурна зберігають свою форму? – якось запитав один студент. А інший додав: – Є так багато теорій щодо цього, що я не знаю, у що вірити.
– Ну, – мовив професор Джеймс Клерк Максвелл, – з погляду математики та фізики, кільця Сатурна можуть бути в тій самій формі, тільки якщо вони складаються з численних маленьких твердих частинок, а не утворюються з газів.
Студенти знали, що не варто сперечатися, і розійшлися, роздумуючи над почутим. Досі жодні дослідження не спростували теорію Максвелла про кільця Сатурна.
* * *
Основною сферою зацікавлень Джеймса Клерка Максвелла стали електрика та магнетизм.
– Я так багато завдячую Майклу Фарадею, – сказав Максвелл своїм студентам. – Те, що я виявив, ґрунтується на тому, що він відкрив до мене. Така природа науки: кожне нове відкриття ґрунтується па попередньому.
– Яка частина праці містера Фарадея вас найбільше цікавить? – запитали в нього.
У Максвелла аж очі загорілися.
– Я працюю над його теоріями електрики та магнетизму й досліджую, як електрика поширюється в космосі. Але це величезна кількість досліджень. Мені знадобляться десятки років, щоб завершити їх, якщо я стільки проживу.
1865 року Джеймс і його дружина переїхали назад до свого сімейного будинку Гленлер, де він облаштував лабораторію та продовжував проводити експерименти, вже не мавши викладацьких обов’язків, що були в нього на півдні. Упродовж наступних шести років він працював над електрикою та магнетизмом. За ці роки чоловік час від часу їздив до Кембриджа, щоб зустрічатися з колегами-вченими, котрі працювали в тій самій галузі. Згодом, 1871 року, він переїхав назад у Кембридж, де став професором фізики.
* * *
– Ніхто не пояснив закони магнетизму та електрики так вдало, як це зробив Максвелл, – сказав один чоловік до свого товариша в Единбурзькому королівському товаристві. – Його математичний мозок прекрасно впорався з роботою. Хто ще, крім математика, міг би порахувати, що швидкість поширення електромагнітного поля приблизно рівна швидкості світла, і що, у такий спосіб, світло є електромагнітним явищем. Відповідно, світло, яке ми бачимо, є лише невеликою частиною всього спектру електромагнітної активності.
– Даруйте, – мовив товариш. – Ви говорите зі звичайною людиною, а не з ученим.
Чоловік засміявся.
– Гаразд, – сказав він. – Простою мовою кажучи, я вважаю, що розрахунки та експерименти Джеймса Клерка Максвелла відкрили двері до того, що ми навіть не можемо собі уявити, але що буде загальновідомим через сто років. І найцікавіше те, що він не має часу на всіх тих, хто стверджує, що все, що ми бачимо навколо, еволюціонувало, а не було створене. Я чув, як Максвелл говорив на лекції, що спостерігаючи за природою, ми маємо розгледіти в ній Творця. І як багато всього дивовижного він виявив, роблячи саме це.
Слова цього чоловіка виявилися цілковитою правдою. Хоча теорії Джеймса Клерка Максвелла важко зрозуміти пересічній людині, його праці покладено в основу інших винаходів, і тому сьогодні ми маємо радіо, телебачення, радіолокаційний та супутниковий зв’язок.
Цікаві факти
Королівський коледж. Джеймс Клерк Максвелл став професором фізики та астрономії в Королівському коледжі Лондона, який був заснований королем Джорджем IV і герцогом Веллінгтону (тодішнім прем’єр-міністром) 1829 року. Двоє інших відомих людей, які навчалися в цьому коледжі, – це поет Джон Кітс і письменниця Флоренс Найтінгейл. Праці Джеймса в галузі електрики та магнетизму були продовженням досліджень іншого вченого і християнина Майкла Фарадея.
Примітка. Мати Джеймса казала синові шукати в природі її Творця. Про це нам каже і Біблія. У Псалмі 18:2 написано: «Небо звіщає про Божую славу…» Подивися на світ навколо себе новими очима. Ти побачиш чудові пейзажі та дивовижних тварин, птахів і рослинність, поля і сади, гори, джунглі та місця, яких люди ще навіть не відкрили, – усе це створив Господь Бог.
Поміркуй. Подумай про якусь красиву пташку та поміркуй, наскільки складна її будова. Поглянь у дзеркало: можливо, ти не вважаєш, що маєш дивовижний вигляд, але на хвильку поміркуй про очі, якими ти дивишся на себе. Вони дивовижні! Ми щодня бачимо тисячі різних зображень поблизу та далеко. Наші очі можуть розпізнати безліч кольорів. Чи можеш ти щиро повірити, що ці чудові органи сформувалися випадково? Звісно, що ні, – вони були створені. Творіння доводить нам існування Творця.
Молитва. Господи Ісусе, ми знаємо, що Ти є нашим турботливим Творцем і що ми маємо дякувати Тобі за наш прекрасний світ. Дивовижно, що Ти, всесильний Творець, прийшов на землю як крихітна безпорадна дитина й що помер на хресті, щоб спасти людей від їхніх гріхів. Ми поклоняємося Тобі й прославляємо Тебе за цю чудову істину.
[1] В англ. тексті wasp, «wait and see please». – Прим. ред.
