– Час вечеряти, – гукнула мама. – Поквапся, Клайве, а то схолоне.
Чотирирічний Клайв саме переглядав ілюстровану книжку, тож настільки захопився, що навіть не почув голосу матері, яка кликала на вечерю. Мамі довелося послати Ворні, старшого брата, щоби той привів його.
– Ворушися, – підігнав брата Ворні. – Я вмираю від голоду.
– Дай мені закінчити цю книжку, – відказав Клайв. – Мені залишилося лише три сторінки.
Ворні вирішив удатися до серйозної тактики.
– Он, глянь, по спинці твого стільця повзе павук, – тихо мовив він.
І тут його молодший братик миттю злетів із крісла й кинувся в обійми матері. Він настільки ненавидів павуків, що навіть сон про цих членистоногих тварин уже видавався йому нічним кошмаром!
– Не роби цього, будь ласка, – промовила місіс Льюїс до Ворні, коли їй, зрештою, вдалося заспокоїти Клайва й почути, що сталося. – Ти на три роки старший від нього і вже достатньо великий, щоб не вселяти такого жаху у свого брата.
– Але я був голодний, – відказав Ворні. – І вечеря схолола б, якби ми почекали, поки він закінчить переглядати ту книжку.
Містер Льюїс похитав головою.
– Вона й так охолола від усієї цієї метушні.
* * *
За кілька тижнів Клайв знову заливався сльозами, але цього разу вже з поважної причини.
– Чому на Джексі наїхала машина? Чому вона не зупинилася? – ридаючи, запитував він. – Я любив його. Він був найкращим собакою у всьому світі.
– Мені шкода, любий, – мовила мати, міцно притуливши його до себе. – Певно, водій автомобіля не встиг пригальмувати, коли Джексі вискочив перед ним. Він справді не винен.
Клайв цілісінькими днями лише те і робив, що гомонів про Джексі, постійно забуваючи, що собаку збила машина. Хлопчик усе очікував, що його улюбленець прибіжить, виляючи хвостом, побавитися.
Аж раптом, цілком несподівано, Клайв оголосив перед усіма новину.
– Мене вже не звати Клайвом. Моє ім’я – Джексі. І якщо хтось називатиме мене Клайвом, я не відгукуватимуся.
Хоча йому було всього чотири роки, Клайв уже ухвалив незаперечне рішення. Відтоді він повністю відмовився відгукуватися на будь-яке інше ім’я. Він був Джексі, потім – Джекс і, зрештою, залишився Джеком на все життя. Однак, ставши письменником, Клайв повернувся до свого справжнього імені. Сьогодні цей чоловік відомий світові як Клайв Стейплз Льюїс.
* * *
– Чому Ворні потрібно їхати так далеко на навчання? – запитав батька Клайв.
– Мабуть, бо ми так вирішили, – відказав містер Льюїс. – Ми вважаємо, що школа, яку обрали у Вотфорді, є для нього найкращим місцем.
– Але вона ж по той бік моря в Англії? – крізь сльози мовив хлопчик.
– Мій любий сину, – усміхнувся батько, – ти так говориш, наче Белфаст – десь на Південному полюсі. До Англії – буквально кілька годин пароплавом через Ірландське море.
– А здається, наче Вотфорд так само далеко, як і Південний полюс, – зажурився Клайв. – Я просто не хочу, щоб Ворні їхав. Мені його бракуватиме.
* * *
Клайв справді неабияк сумував за братом, бо хлопці були хорошими друзями. Через відсутність Ворні в Клайва з’явилося більше часу на читання улюблених книжок, серед яких були й книжки, написані Беатрікс Поттер.
– Лишень погляньте на синю куртку кролика Пітера, – мовив хлопчик до матері. – Пам’ятаєте історію про зайчика Бенджаміна, коли Пітер загубив свою куртку й загорнувся в червону бавовняну хустинку?
Вони двоє знали цю історію настільки добре, що могли разом і водночас розказати її напам’ять.
«Пітер сидів на самоті. Він мав кепський вигляд і був одягнений у червону бавовняну хустинку.
– Пітере, – прошепотів маленький Бенджамін, – у кого твій одяг?»
Мати і син аж зайшлися від сміху.
– Думаю, тобі варто одягти куртку, – мовила мати. – Сьогодні – чудовий день для прогулянки.
Клайв, як і Ворні, недовго пробув удома: коли йому виповнилося дев’ять років, він вступив до тієї ж самої школи в Англії, де вчився і його старший брат. Наступного року померла їхня мати.
* * *
– Ми сьогодні поїдемо в Боксен? – одного суботнього дня запитав Ворні у свого молодшого брата. Вони вже пограли в командні ігри та мали ще трохи вільного часу до вечері.
– Так, це буде дивовижно, – радо погодився Клайв. – Мені подобається в Боксені більше, ніж тут.
Боксен був їхнім уявним світом. У ньому мешкали й правили тільки тварини. Вчителі та учні, царі та слуги, солдати та рибалки – всі були тваринами.
– А створімо армійську форму для Боксена, – запропонував Клайв. – Думаю, це має бути королівський синій піджак зі срібними еполетами й ґудзиками та темно-сині штани зі сріблястою смужкою по боках.
– А що вони носитимуть на голові? – запитав Ворні.
– А це вже ти вирішуй, – відказав Клайв. – Я придумав усе інше.
Хоча Боксен був уявним місцем, братам він видавався справді дуже реальним, і вони любили вдавати, що їдуть туди.
* * *
1917 року Льюїсу було далеко не до ігор, коли він приєднався до легкої піхоти Сомерсетза за рік до закінчення Першої світової війни. Він приїхав у страшну долину Сомми у Франції на свій дев’ятнадцятий день народження. Педді Мур, його найкращий друг, загинув під час бойових дій. До війни Клайв рік навчався в Оксфордському університеті. Одужавши від воєнних ран, він повернувся, щоб закінчити навчання.
* * *
– Ти віриш у Бога? – запитав у Клайва один із його приятелів тоді, як він почав викладати в Коледжі святої Магдалини в Оксфорді.
– Колись вірив, коли був малий, – відповів він. – Але згодом втратив свою віру. Окрім того, у Соммі було б важко вірити в люблячого Бога. Як не дивно, я злюся на Бога за те, що Його не існує, бо вважаю, що Він все-таки має існувати.
Клайв здригнувся від згадки про свої воєнні роки. Щоразу, пригадуючи події в Соммі, йому на думку спадав Педді, молодий юнак, який, як і мільйони інших, уже ніколи не повернеться додому.
* * *
– Що ти пишеш? – спитав Ворні. – Ще один вірш?
– Так, можна сказати, що так, – відповів брат. – Ще один вірш.
– Довгенький такий віршик, – дражнив його Ворні. – Ти впевнений, що це не детектив?
* * *
Клайв написав дуже довгу поезію, настільки довгу, що її видали як книжку!
– Гей, письменнику, – засміявся Ворні. – Подивися, які великі книжки пише твій друг Толкін.
– Чи його гобіти не нагадують тобі Боксена й тамтешніх мешканців, яких ми вигадали? – запитав Клайв.
– Звісно ж, нагадують, – усміхнувся брат. – Якби ти взявся за писання книжок раніше, то, можливо, й сам написав би «Володаря перснів».
* * *
Серед друзів Клайва Льюїса було чимало християн, і вони часто довго дискутували між собою. Те, що ці люди говорили і як жили, наштовхувало хлопця на серйозні роздуми.
– Я здаюсь, – сказав він урешті-решт 1929 року. – Я визнаю, що Бог є Богом.
Визнавши це подумки, Льюїс опустився навколішки й помолився. Але минуло ще два роки, перш ніж він став християнином.
* * *
– Відвідаймо зоопарк у Віпснейді, – запропонував Ворні 1931 року. – Ми поїдемо на моєму мотоциклі, а ти можеш сісти в коляску.
Тож одного сонячного ранку вони разом попрямували з Оксфорда на південь, у бік Лондона. Клайв, сидячи в колясці, мав удосталь часу, щоб порозмірковувати, споглядаючи сільську місцевість, якою вони проїжджали. Під час тієї подорожі трапилося щось таке, що змінило його життя назавжди. У Віпснейді він повідомив Ворні новину.
– Коли ми вирушили, – сказав брат, – я не вірив, що Ісус є Сином Божим, але доїхавши до зоопарку, я повірив.
* * *
На той час Ворні і Клайв уже придбали «Кілнз» – великий будинок поблизу Оксфорда, і розділяли його з матір’ю Педді Мура.
– Мені тут дуже подобається, – сказав Ворні братові, прогулюючись територією. – Тут є все: тенісний корт, ставок, ліс та фруктовий сад – вісім гектарів Англії, і все це в нашому розпорядженні!
Коли почалася Друга світова війна, дітей, задля їхньої безпеки, відправляли із міст у села. Їх називали «евакуйованими». У вересні 1939 року декілька з таких дітей прибуло до маєтку «Кілнз». Після лондонського шуму та метушні вони довго не могли звикнути до тамтешньої тиші.
* * *
– Ви справді купаєтесь у цьому ставку? – запитав у Клайва хтось із дітей.
– Щоранку, – відповів він. – Я доходжу до середини, а потім пірнаю вниз, спершу, звісно, попрохавши куріпок відплисти й звільнити мені місце.
– Яка гидота, – мовив хтось інший. – Адже вода коричнева!
– А коли я виходжу з води, то стаю рожевого кольору, – засміявся Льюїс. – Або блакитного, якщо взимку. Дозвольте мені розповісти вам історію про птахів та тварин, які живуть у ставку та навколо нього.
– А ви гарно розповідаєте історії, – мовила дівчинка.
– Звичайно ж, – відтяла її подруга. – Він пише книжки, чи не так?
Ніхто ніколи не заперечував, коли Клайв пропонував евакуйованим дітям розповісти історію. Вони завжди охоче вмощувалися навколо його крісла й уважно слухали.
* * *
– А це цікава стара шафа, – зауважила одна з евакуйованих дівчаток, пустотливо посміхнувшись. – Чи можна зайти всередину й побачити, чи є там щось за нею?
– Звісно, – відповів Льюїс.
Коли діти пробралися до великої шафи, Клайв полинув спогадами в Боксен.
«Цікаво, – подумав він, – тут, із цієї шафи, мабуть, розпочнеться ще одна історія».
* * *
Льюїс пропрацював в Оксфордському університеті двадцять дев’ять років і за той час написав багато книг. Одні були глибоко науковими, інші – просто історіями, проте багато з них навчало про Ісуса Христа. 1950 року почали виходити його відомі книги для дітей.
«Я маю подякувати за цю ідею нашим евакуйованим дітям, – подумав Льюїс, коли була опублікована книга “Лев, Біла Відьма та шафа”. – Вони надихнули мене на думки про світ за шафою, – усміхаючись, пригадував він. – Але думаю, що все розпочалося ще з Боксена та з персонажів, які ми з Ворні вигадали для нашого таємного світу».
* * *
1954 року Льюїс переїхав із Оксфорда, щоб стати професором у Кембриджському університеті.
– Скільки книжок про Нарнію ви написали? – наступного року запитав у Клайва Льюїса хлопчина. – Я вже придбав перші чотири й заощаджую на інші.
Автор на мить задумався.
– Тож у тебе є «Лев, Біла Відьма та шафа», «Принц Каспіан: Повернення в Нарнію», «Подорож Досвітнього мандрівника» та «Срібне крісло», правильно?
– Саме так, – кивнув хлопчина.
– Тобі ще варто придбати «Коня та його хлопчика», «Небіжа чаклуна» й «Останню битву».
– Ого! – засяяли очі в хлопця. – Ви маєте на увазі, що на мене чекає ще три книжки?
– Ось що я тобі скажу, – мовив Льюїс. – Дай-но мені свою адресу, і я надішлю тобі копію «Коня та його хлопчика», відтак тобі залишиться заощадити лише на дві.
– О, дякую, – посміхнувся він. – Безмежно вам вдячний!
– Чи можу я поставити вам запитання, перш ніж піду? – мовив хлопчик.
– Ти вже його поставив, – усміхнувся Клайв. – Але не соромся, запитуй ще.
Хлопчик на хвильку задумався, щоб второпати, що мав на увазі співбесідник, а тоді захихикав, та так, що ледве міг вимовити й слово.
– У книгах про Нарнію Аслан – це Ісус?
– Це, мій хлопчику, дуже серйозне запитання. А чому ти запитуєш?
Обличчя малого аж викривилося, поки він намагався втямити, як розтлумачити, що має на увазі.
– Просто Аслан зробив те, що й Ісус. Він теж переміг зло і воскрес із мертвих. І Він теж був… таким… гарним, добрим і сильним.
Клайв Льюїс посерйознішав.
– Якщо ти думаєш, що Аслан схожий на Ісуса, то розповіді про Нарнію будуть для тебе чимось більшим, ніж просто історії. Ти розумітимеш їх по-особливому. Але пам’ятай: Ісус не схожий на Аслана. Ісус є вищим, святішим і набагато чудовішим за будь-якого персонажа з книжок.
* * *
Хоча Льюїс написав багато книжок для дітей, своїх власних він не мав. Він мешкав разом із Ворні та матір’ю Педді Мура, поки вона не померла 1951 року. Невдовзі після її смерті чоловік познайомився з американською письменницею Джой Грешем, яка мала двох маленьких синів. Через п’ять років Клайв та Джой побралися. Уперше в житті цього казкаря вдома з’явилися діти, яким він міг розповідати свої історії. На жаль, Джой прожила лише три роки після одруження.
Через кілька років, хлопчик, якому Льюїс надіслав книжку, читав своєму молодшому братові історію про Лева, Білу Відьму та шафу.
– А це мій улюблений уривок, – сказав він, перегортаючи геть потріпану сторінку. – «Аслан підвівся на ноги та роззявив пащу. Це здалося до того лячним, що дівчата поквапилися відвернутися. Наступної миті вони побачили ось що: дерева попереду полягали, мов та трава на луці від подиху вітру перед дощем. А лев, немов нічого й не сталося, мовив:
– Нас кличе дальня путь! Доведеться вам їхати верхи.
Він схилився, і дівчатка видерлися йому на спину…
Ця скачка верхи на Аслані виявилася, мабуть, найнезабутнішою пригодою, що трапилася з дівчатами в Нарнії»[1].
* * *
Хлопчик згадав слова Клайва Льюїса й у цьому епізоді побачив глибший зміст. Одразу йому на думку спав один Псалом із Біблії: «Свої очі я зводжу на гори, звідки прийде мені допомога… не здрімає твій Сторож: оце не дрімає й не спить Сторож Ізраїлів!»
* * *
У листопаді 1963 року цей юнак почув звістку про те, що Клайв Стейплз Льюїс помер. Він одразу згадав тихого казкаря, якого колись зустрів і вже ніколи в світі не забуде.
Цікаві факти
«Хроніки Нарнії». Книжки Клайва Льюїса відомі у всьому світі. Остання книжка з «Хронік Нарнії», «Остання битва», отримала медаль Карнегі за дитячу літературу. Клайв Льюїс присвятив «Коня та його хлопчика» Девідові та Дугласу Грешемам, які згодом стали його пасинками. Льюїс не просто писав дитячі книжки. «Вражений радістю» (Surprised by Joy) – це автобіографія його молодих років життя, в якій основна увага приділена його наверненню.
Примітка. Клайв Льюїс мав дивовижну уяву. У дитинстві він та його брат придумували уявні світи, в яких їм подобалося жити. Через певний час Льюїс вигадав інший світ – Нарнію. Наша уява – це дар від Бога. Ми можемо не писати книжок чи віршів, але бути творчими в інший спосіб. Ми маємо дбати про свої розум і тіло. Нашу уяву можна затьмарити, якщо дивитися на те, що неприємне Богові. Наші тіла можна пошкодити й зіпсувати, якщо не дотримуватися Божих законів.
Поміркуй. У Льюїса запитали, чи вірить він у Бога. Він відповів, що колись вірив. У нього були запитання та сумніви, тож Клайв не міг збагнути, як може існувати люблячий Бог, коли згадував жахливі бої під час Першої світової війни. У світі багато зла. Сьогодні ми мало не щодня бачимо війну на екранах телевізорів і гаджетів. Можливо, ти ставиш собі запитання, як люблячий Бог міг допустити такі жахливі лиха по всьому світові? Коли ж поміркуєш про початок світу й про те, чому все пішло не так, то зрозумієш, що всі жахливі речі, що трапляються в нашому житті, є наслідком гріха. Цей прекрасний світ зіпсувався через нашу непокору Богові. Тільки Ісус Христос може визволити нас від гріха й повернути до правильних стосунків із Богом.
Молитва. Господи Боже, коли в мене виникають запитання й сумніви щодо Тебе, допоможи мені приносити свої турботи до Тебе. Допоможи читати Твоє Слово, щоб я міг пізнати істину. Допоможи дізнаватися про Тебе і про те, Яким Ти є насправді – милосердним, вірним і справедливим Богом. Амінь.
[1] Переклад Вікторії Наріжної.
