– Копни мені м’яча! – крикнув Вільфред до свого старшого брата.
Альфі повів м’яч уздовж бокової лінії футбольного поля, обійшов суперника, дав знак братові рухатися ліворуч і вдарив по м’ячу в його ж бік. Вільфред, через те що був меншим, а отже, і швидшим, пробіг із м’ячем між двома членами команди суперника, наблизився до сітки й щодуху вдарив по м’ячу.
– Гол! – закричало гуртом декілька десятків хлопців. Навіть прихильники іншої команди мусили визнати, що це був шедевральний удар. Зрештою, Вільфреду було лише десять років.
– Я хочу стати футболістом, коли виросту, – сказав він батькові.
Містер Гренфелл усміхнувся.
– Оце так несподіванка, – мовив він. – У нашій родині були служителі, вчителі, але футболіста ми ще не мали.
– Мені ж не потрібно бути служителем чи вчителем, чи не так? – із подивом запитав Вільфред. – Я маю на увазі: я все ж можу бути Гренфеллем і робити щось інше, чи не так?
– Звичайно, що можеш, – усміхнувся батько. – Але було б добре бачити, як ти докладаєш максимум зусиль для своєї шкільної роботи. Пам’ятай, футболістам потрібно рахувати свої голи.
Вільфред не був нетямущим чи лінивим. Його проблема полягала в тому, що він просто не міг усидіти на одному місці. Якби вчителі дозволили йому переміщатися по класу, його перші роки в школі були б значно успішнішими. Але 1875 року, коли Вільфред забив свій найкращий гол на той час, шкільні парти в класах розташовувалися прямими рядами, і хлопці мали сидіти мовчки з випрямленими спинами.
* * *
– Що ти робиш, Вільфреде? – одного разу запитав учитель, коли помітив, що його учня більше цікавило щось на підлозі, ніж те, чого його навчали.
– Перепрошую, сер, – мовив хлопець. – Я спостерігав за щипавкою.
– Можливо, ти хочеш вийти наперед і розповісти всьому класові про щипавок.
Вільфред умить підвівся.
– Щипавка звичайна – невелика комаха розміром від одного до двох сантиметрів коричневого кольору. Це найпоширеніший вид із родини Dermaptera, який на латині називається Forficula auricularia. Хоча щипавки полюбляють темні закутки, немає реальних доказів того, що вони можуть залізти в людське вухо, якщо лишень це не станеться випадково.
Якби вчитель не був новачком, він би менше здивувався. Усі друзі Вільфреда знали, що хлопець може говорити про комах із ранку до вечора.
* * *
Альфі, який мав хист до ручної роботи, виготовив дерев’яні коробочки, в яких Вільфред міг зберігати зібраних комах. Кожен екземпляр обережно виловлювали так, щоб не пошкодити. Але, на жаль, комахи з його красиво впорядкованої колекції були вже неживими.
– Що ми тут маємо? – якось запитав містер Гренфелл, дивлячись на набір метеликів. – Я знаю цього. Хіба це не сонцевик кропив’яний?
– Авжеж! Це Aglais urticae. Метелик сонцевик кропив’яний – поширений вид метеликів в Англії, особливо влітку; він зимує з жовтня по квітень, залежно від погоди.
– А всі інші у твоїй колекції?
– Наступний – це сонцевик адмірал, Vanessa atalanta, який прилітає сюди із Середземномор’я пізньою весною. Сонцевики адмірали їдять кропиву. Ми часто бачимо їх на кущі будлеї в саду.
– Думаю, саме тому будлею прозвали кущем метеликів, – сказав Альфі.
– Доволі влучно, – погодився Вільфред.
– Можливо, нам потрібно забути про колекцію комах на пів дня і запланувати наше наступне плавання на вітрильнику, – запропонував Альфі й завів стару матроську пісню про п’яного моряка.
– Не думаю, що бути п’яним моряком – це гарна ідея, – зауважив брат. – Якби ти плив на такому маленькому човні, як наш, ти, певно, був би дуже мокрим, якщо взагалі не потонув би!
– Гляньмо на мапу.
Містер Гренфелл спостерігав за своїми двома дорослими синами. Він думав, чому Вільфред знав багато деталей про комах, навіть озвучував їхні назви латиною, але зовсім не мав цікавості до шкільних предметів? І як він міг годинами вивчати карти, щоб запланувати плавання на вітрильнику під час канікул, але не був зацікавлений в уроках географії?
«Може, я і вчитель, – подумав чоловік, – але я не певен, що цілком розумію свого молодшого сина».
* * *
– Овва, який у тебе кашель!.. – сказав учитель Вільфреда. – Тобі варто звернутися до шкільної медсестри.
Це був 1881 рік. Хлопцеві було шістнадцять років, і він учився в школі Марлборо у Вілтширі.
– Випий це, – мовила медсестра, подаючи йому ложку огидної на смак коричневої рідини. – Кілька доз цих ліків невдовзі поставлять тебе на ноги.
«Або вб’ють, – подумав Вільфред. – Це – гидота. Гидота з великої літери!»
На жаль, ті ліки не вилікували юнака, кашель, навпаки, щоразу погіршувався.
– Вільфред десь неподалік, – казали друзі, ще навіть не побачивши його. – Ми б упізнали цей кашель будь-де.
* * *
Дослухавшись до поради лікаря, батьки Вільфреда відправили його до тітки на південь Франції.
– Тепле повітря в тій місцевості піде йому на користь, – сказав лікар. – Я впевнений, що один пропущений семестр не складе жодних проблем.
Містер Гренфелл був не настільки впевнений. Він просто похитав головою, коли подумав про шкільні оцінки Вільфреда та регулярні замітки вчителів: «Можеш постаратися більше» та «Можеш зробити краще», написані в його зошитах.
* * *
«Я прекрасно проводжу час, – написав Вільфред у своєму листі до Альфі. – У тітчиної подруги є дві дочки підліткового віку, і їх дуже цікавить природознавство. Вчора ми збирали жаб із дикої природи та випускали їх у мініатюрні ставки в саду. Нам аж довелося поставити сітки над ставками, щоб жаби не вистрибували на сушу. А ще тут є метелики, яких я ніколи не бачив в Англії. Скільки різноманітних метеликів, гадаєш, тут є? Я візьму з собою декілька екземплярів, якщо зможу колись вирватися звідсіля, щоб повернутися додому».
Повернутися додому хлопцеві таки вдалося, але він зовсім не був у захваті від повернення до школи.
– Що ти робитимеш зі своїм життям? – запитав містер Гренфелл у свого сина, коли йому виповнилося вісімнадцять років.
– Я вирішив стати лікарем, – відказав Вільфред. – Саме це я і збираюся робити.
– Лікарем? У нашій родині ніколи не було лікаря Гренфелла, – відповів батько. – Ти хоч уявляєш, як багато доведеться вчитися?
Медичне навчання й справді виявилося дуже важким для Вільфреда. Його голова просто гула від здобутої інформації, коли він прогулювався однією з лондонських вулиць 1885 року. Раптом він почув спів і попрямував туди, звідки він долинав, – у величезний намет.
«Хто це?» – дивувався юнак. А тоді пригадав, як чув, що у місто прибув відомий американський проповідник, якого звали Дуайт Лайман Муді.
Під час зустрічі якийсь чоловік довго молився. Вільфред знудився, тож уже зібрався було піти, утім здивувався, оскільки містер Муді, перервавши молитву, сказав: «Заспіваймо гімн, поки брат закінчує молитву».
Вільфред залишився! До завершення цього заходу він запросив Господа Ісуса Христа у своє життя як особистого Спасителя. Повертаючись додому, Вільфред вирішив постаратися стати таким лікарем, яким хотів би бачити його Ісус Христос.
Незадовго після цього юнак опинився посеред гурту галасливих хлопчаків. Він похитав головою та усміхнувся. А пастор запитав його, чи не хотів би він стати вчителем недільної школи.
– Так, залюбки! – вигукнув Вільфред. Невдовзі він з’ясував, що навчати галасливих хлопчиків не так уже й просто, як він думав.
– Сядьте і слухайте, – неодноразово повторював він до своїх учнів.
Але здавалося, що вони геть не могли всидіти на місці.
«Що це за діти? – подумав Вілфред після одного особливо галасливого заняття, і йому на думку одразу ж спала відповідь: – Вони точнісінько такі, як і я був колись. Що їм потрібно – це позбутися всієї тієї енергії до того, як вони сядуть і слухатимуть».
Так зародився хлопчачий клуб Іст-Енду. На своїх щотижневих зустрічах хлопці не тільки грали в ігри, а й виходили в плавання разом із Вільфредом та Альфі, чудово проводячи час. Вони зрозуміли, що мають не лише тренувати своє тіло, щоб служити Господу, а й водночас тренувати розум і душу.
* * *
Щойно Вільфред повернувся до Лондона, він зрозумів, наскільки йому бракує моря.
«Мені не дуже до вподоби великі міста, – подумав він. – Насправді я далеко не найщасливіший на суходолі. Але не впевнений, що в морі є чимало можливостей для медичної практики!»
Невдовзі на лікаря Вільфреда Гренфелла чекала несподіванка.
– Думаю, що знаю одну відповідну роботу для вас, – сказав лікар Тревз. – Я член Національного товариства морських рибалок. Ми шукаємо лікаря, який допоможе нам у роботі. Зараз ми оснащуємо медичний корабель і потребуємо лікаря на борту, який зможе служити рибалкам у Північному морі.
У Вільфреда аж прискорилося серцебиття від захоплення.
– Це буде непросто, – додав лікар Тревз. – Рибалки у відкритому морі можуть бути неабиякими грубіянами.
* * *
Хай там як, проте це була робота для Вільфреда Гренфелла. Він сів на потяг до Ярмута, де екіпірували медичний корабель «Томас Грей». Судно, пришвартоване до причалу, було грандіозним на вигляд, але за кілька місяців, коли 1888 року після бурхливого морського плавання через Атлантику екіпаж уперше помітив риболовецький флот, видалося значно меншим і не настільки надійним.
– Підніміть синій прапор! – закричав капітан. – Це дасть їм знати, що ми тут.
* * *
Невдовзі Вільфред уже допомагав своїм першим пацієнтам, яких перемістили з траулерів, що плавали поруч.
У чоловіків були жахливі опіки від пожеж на дерев’яних кораблях, зламані кістки, що трималися разом за допомогою імпровізованих шин, гнилі зуби, які потрібно було виривати, травми від падінь та бійок у стані алкогольного сп’яніння, а також усілякі інші хвороби. Щойно чоловікам надавали медичну допомогу, одразу ж пропонували книжки, короткий відпочинок та заміну одягу.
Водночас вони слухали про Ісуса Христа й про те, як Він може спасти їхні душі, щоб вони потрапили на небеса. Життя в морі було жорстоким і важким, тож «Томас Грей» був бажаним ковтком свіжого повітря для флоту.
* * *
Три роки Вільфред працював серед рибалок. Коли ж був на суші, то відвідував церкви, розповідаючи людям про працю Національного товариства морських рибалок.
– Я наче відчула, як вітер свище в моєму волоссі, – мовила одна жінка, почувши його розповіді.
– А я відчула морську хворобу, – сміючись, додала її подруга.
– Ніколи не чула, щоб хтось так яскраво розповідав історії. Ми справді маємо щось пожертвувати, щоб допомогти місії доктора Гренфелла.
1892 року, почувши про рибалок, які цілий рік провели біля узбережжя Ньюфаундленда, Вільфред відчув, що Господь веде його туди. Припливши до міста Сент-Джонс, вони побачили в небі дивне світло.
* * *
– Здається, наче все місто палає у вогні, – сказав один із моряків.
Так і було. Якнайшвидше допливши до гавані, вони взялися допомагати в тій розрусі. У Вільфреда того дня було багато пацієнтів з опіками.
– Ви нам потрібні, лікарю, – із вдячністю сказав губернатор міста.
Те саме відчував і Вільфред. В Англії було багато лікарів, а він потрібний був тут.
Із Сент-Джонса в Ньюфаундленді Вільфред вирушив на північ до важких течій, айсбергів, фіордів і скель Лабрадору. У кожному поселенні він знаходив людей, які потребували його допомоги.
* * *
– У нас тут ніколи не було лікаря, – казали йому, але Гренфелл і сам це розумів, дивлячись на погано вправлені кістки, рани, які не загоювались, і молодих людей, які на вигляд були значно старшими від свого віку.
Він знав, що в них також ніколи не було й пастора, тому, працюючи лікарем, розповідав людям і про Господа.
Упродовж наступних років Вільфред працював серед рибалок та відвідував різні поселення. А 1899 року він вирішив, що його місце – у Лабрадорі, а не серед рибалок. Улітку Вільфред плавав туди-сюди на вітрильнику по дикій береговій лінії. Узимку він пересувався на санях у собачій упряжі. Одного разу, у квітні 1908 року, коли він пробирався крізь завали снігу й льоду, щоб дістатися до хворого хлопчика, Гренфелл разом зі своїми собаками опинився в капкані брили льоду, яка відкололася та відпливла в море! Того дня три його собаки загинули, а Вільфред та інші собаки змогли врятуватись.
– Це було пів року тому, – завершив Вільфред, розповідаючи групі християн в Англії про свою пригоду. – Того дня Бог був дуже добрий до мене.
Господь також був добрим до нього, коли він плив назад до Лабрадору, бо саме тоді він зустрів Енн Маккланахан, яка стала його дружиною. Більшість часу в цій подорожі він провів, розповідаючи їй про свої сподівання та мрії щодо Лабрадора.
Через певний час Вільфред і його дружина знову подумки повернулися до цих мрій.
* * *
– Лишень подумай, – усміхаючись, мовив він. – Зараз – 1927 рік, і Міжнародна місія «Гренфелл» уже допомогла побудувати шість лікарень, п’ять шкіл, дев’ять медпунктів та дитячий будинок.
– А також створила умови для жінок, щоб вони продавали власні вироби, які виготовляють упродовж довгих зимових місяців. Деякі з їхніх чудових витворів зараз перебувають на другому боці Атлантичного океану, – випромінюючи радість, додала Енн.
– І що найголовніше, – підсумував Вільфред, – чоловіки, жінки, хлопці та дівчата почули про Ісуса, і багато хто повірив у Нього!
Енн усміхнулася.
– У цьому холодному місці серед дикої природи є люди, які відчувають, що вони ніби опинилися на теплих піщаних берегах Галілейського моря, бо я ніколи не чула, щоб хтось розповідав історії так, як ти. І, звичайно, саме тому місії вдалося стільки всього зробити. Коли ти розповідаєш людям у Британії чи Америці про труднощі життя в Лабрадорі та Ньюфаундленді, вони відчувають той холод, голод та хвороби настільки, що охоче відкривають своє серце та гаманці, щоб жертвувати гроші на продовження місії.
Місія справді не припиняла своєї роботи, навіть тоді коли Вільфред Еренфелл помер 1940 року, через два роки після смерті своєї дружини.
Цікаві факти
Відкриття. Джон Кабот на кораблі «Меттью» вперше побачив землі Лабрадору та Ньюфаундленда 24 червня 1497 року. 1583 року сер Хамфрі Ґілберт дістався до гавані Сент-Джона з листами від королеви Єлизавети І, яка уповноважила його заволодіти Ньюфаундлендом.
Примітка. Вільфред Гренфелл не мав особливого хисту до шкільної науки. Замість того щоб сидіти в класі, він ліпше грав би у футбол. Щипавки видавалися йому цікавішими, ніж алгебра. Але він багато знав про світ природи й цим показав, що був розумним і водночас працьовитим.
Іноді нам здається, що ми не такі успішні, як би нам того хотілося. Можливо, ми воліли би бути розумнішими чи знати більше фактів? Бог дав нам усім різні здібності. Деякі люди – розумні та організовані, а декому добре вдається піклуватися про інших. Вільфред мав хист до всього, що можна було зробити руками. Ми маємо дякувати Богові за наші здібності й не бажати талантів, які мають інші люди. Натомість нам варто наполегливо працювати над розвитком тих умінь, які Бог дав нам.
Поміркуй. Коли у Вільфреда запитали, що він робитиме зі своїм життям, він відказав, що збирається стати лікарем. Батько нагадав, що йому доведеться багато вчитися, адже Вільфред не славився високими досягненнями в навчанні. Однак хлопець зробив усе можливе для здобуття медичної освіти, хай як йому було складно.
Упродовж багатьох років Бог готував цього хлопця до місійної праці на морі та в місцевостях із суворими умовами. Подумай про те, до чого Бог може готувати тебе саме цієї миті. Можливо, ти продовжиш навчатися в коледжі чи університеті; можливо, опануєш якесь ремесло чи набудеш корисних навичок. Можливо, ти просто маєш улюблене заняття у вільний час, яке Бог планує використати в майбутньому задля того, щоб привести інших до віри в Його Сина – Ісуса Христа.
Молитва. Господи Ісусе, дякую Тобі за всі мої дари та таланти. Дякую, що Ти плануєш моє майбутнє і що я почуваюся в безпеці з Тобою, хай що там стається. Допоможи мені використовувати свій час, сили, тіло і розум – усе, що маю, щоб віддавати Тобі шану. Амінь.
