Томас та його старший брат Вільям стояли на березі, спостерігаючи за тим, як шестеро чоловіків випливали своїм рибальським човном із гавані Анструтер, що на східному узбережжі Шотландії.
– Вітер посилюється, – промовив Вільям. – Їм краще триматися близько до берега.
– Я думаю, вони мусять плисти туди, де є риба, – міркував Томас. – А останнім часом риби небагато. Напевне, рибалки у відчаї.
– Чому ти так думаєш? – поцікавився брат.
– Я просто чув, як батько так казав, – пояснив Томас. – Коли ми виходили в неділю з церкви, я чув, як він казав старійшинам, що, якщо риба не повернеться, в Анструтері діти помиратимуть із голоду.
– На щастя, нас серед них не буде, – сказав Вільям. – Коли ми повернемося додому, на столі нас чекатиме повно їжі.
– А також – прочухан, якщо ми не поспішимо.
Хлопці засунули руки глибоко в кишені та попрямували додому.
– Прислухайся до шуму! – мовив Вільям, коли вони наблизилися до дверей.
Томас кивнув.
– Одна з причин, чому я так люблю узбережжя, – промовив він, – це єдине місце, де можна спокійно подумати!
– А чого ж ти чекав, – глузував із нього брат, – якщо в тебе стільки братів та сестер?
Томас усміхнувся:
– Я не проти старших п’ятьох.
– Сподіваюся, що ні! – засміявся Вільям, який був на рік із лишком старшим від Томаса.
– Це молодші зчиняють увесь цей галас.
– Я знаю, що ти маєш на увазі, – погодився з ним брат. – Зараз нас уже тринадцятеро, і ще один на підході. Цікаво, скільки ще з’явиться?
– Сподіваюся, жодного, – відповів Томас. – У цілому домі вже немає жодного куточка, де можна було б у тиші повчитися.
Вільям мало не луснув зо сміху.
– Відколи це тебе почало непокоїти? – запитав він, коли нарешті спромігся щось вимовити.
Томас Чальмерс усміхнувся, відчинив двері та вигукнув, перекрикуючи гамір:
– Ми вже вдома, мамо! Час пити чай?
Коли місіс Чальмерс виголосила подяку в молитві, на столі вже був хліб та вівсяні тістечка, твердий та м’який сири, великий шматок масла, миска аґрусового варення та глечик молока з пінкою. Коли ж сім’я закінчила їсти, на столі залишилися лише крихти.
– Це правда, що вилов риби зараз поганий? – запитав у батька Вільям, перш ніж вони встали з-за столу.
– Так, – відповів чоловік. – І це дуже погана новина для Антрутера. Деякі діти йтимуть спати з порожніми шлунками. Я сподіваюся, що ви вдячні Господу за те, що могли поїсти. Не кожна сім’я має таке щастя.
– Одного дня ми можемо стати бідними, тату? – запитала одна з дівчаток.
Містер Чальмерс ласкаво усміхнувся до неї.
– Ми благословенні, що маємо гроші в банку, – пояснив він. – У бідних людей є лише те, що в них у кишенях, і, щойно ці гроші закінчаться, вони будуть голодні.
– Ми можемо їм чимось допомогти? – запитав Томас.
– Ми з мамою робимо все, на що ми спроможні, – відповів батько. – І я сподіваюся, ви робитимете те ж саме, коли виростите й матимете свій власний прибуток.
Томас закарбував цю думку в пам’яті, але зараз схопив м’яча та покликав братів грати.
Місіс Чальмерс спостерігала за синами через вікно. Вона дуже любила ці літні вечори, коли вся сім’я збиралася разом, навіть коли у вітряну погоду їхній м’яч літав по всій околиці.
«Дивно, – подумала вона. – Томас – якраз середній у сім’ї, але він лідер серед усіх дітей. Погляньте на нього, як він тримає порядок та вирішує, хто побіжить по м’яча, якщо його віднесе убік. І, я впевнена, у нього є голова на плечах, хоча він ще й не зрозумів, як працювати. Напевне, у нього гарно працюють мізки. А який у нього сміх! – вона усміхнулася від самої лишень думки. – Він сміється голосніше, бігає прудкіше, грає довше та жартує дотепніше, ніж більшість хлопчиків у селищі. Та все ж вони дружать із ним, бо він такий товариський».
– Про що ти думаєш? – запитав містер Чальмерс, спостерігаючи за усмішкою на обличчі дружини. Чоловік кивнув, коли вона поділилась із ним своїми думками. – Він чудовий хлопчик, – погодився голова сім’ї, – але йому доведеться засукати рукави і навчитися працювати. Насправді, – продовжував він, знаючи, що сказане здивує його дружину, – думаю, його варто восени відправити з Вільямом до університету.
Подив ковзнув по обличчі місіс Чальмерс:
– Але ж йому ще немає і дванадцяти років, – промовила вона.
– А Вільям лише на рік із лишком старший, – додав чоловік. – Якщо вони поїдуть разом, Томас, напевне, звикне і працюватиме. Його учитель каже, що Томас дуже здібний.
За кілька місяців, восени 1792 року, Вільям та Томас Чальмерси розпочали навчання в Сент-Ендрюському університеті.
– Обов’язково пишіть! – сказала мати, проводжаючи синів. Вільяму було тринадцять, а його молодшому братові – одинадцять років.
Коли вони повернулися додому на свої перші канікули, батькові не терпілося дізнатися, чого ж вони навчилися. Томас розповів йому про свою улюблену математику, але не згадав, що його основні інтереси в університеті були такими ж самими, як і вдома, – біг, футбол та гандбол; а також про те, що в нього склалася репутація хорошого гандболіста. Чомусь Томас відчував, що це, напевне, не зовсім те, що його батько хотів би почути!
– Чим ти хочеш займатися після закінчення університету? – якось місцевий рибалка під час канікул запитав у Томаса.
– Я хочу бути служителем, – відповів він, бо мав таке бажання вже кілька років. – Думаю, я ніколи й не хотів займатися чимось іншим.
– Але хіба ти не вивчаєш інших речей, які тобі цікаві? – запитав чоловік.
– Так, звісно, – відказав Томас. – Це – математика. Я дуже люблю цю науку. Але я зможу займатися математикою і тоді, коли буду служителем.
Рибалка, який також був старійшиною в церкві, з цікавістю роздумував про Томаса. «Його батьки – віддані християни, – міркував він, спостерігаючи, як Томас віддалявся, прогулюючись уздовж берега, – але, на мою думку, сам Томас ще не знає Господа Ісуса, хоч і бажає бути служителем».
Коли Томасові Чальмерсу виповнилося п’ятнадцять років, він почав навчатися на служителя, і 1803 року став служителем церкви в його рідному графстві Файф.
Томас, як і планував, коли був ще хлопцем, поєднував служіння в церкві та викладання математики в його рідному університеті. Однак, коли минуло кілька років і його брат та одна із сестер померли, а сам Томас хворів протягом багатьох місяців, йому довелося переосмислити своє життя. І лише коли чоловік почав видужувати, він усвідомив, що його пріоритети були неправильними. Томас написав другові: «Я вирішив присвятити кожен мій талант та кожну годину свого життя захисту та впровадженню в життя Євангелії». Цим він і займався.
У 1815 році Томас разом зі своєю молодою дружиною Ґрейс залишили Файф та переїхали до славетного міста Ґлазґо, щоб стати там до служіння.
– Нам потрібно робити щось для дітей, які живуть в околицях церкви, – запропонував він своїм старійшинам. – Багато з них не знають нічого про Господа Ісуса. Також нам варто відвідати кожного жителя цієї місцевості. Я припускаю, що це близько одинадцяти тисяч людей.
Старійшини зітхнули, але погодилися, що це потрібно було зробити.
– Спочатку – найголовніше, – сказав їхній служитель. – Як ми можемо охопити дітей?
Чоловіки обговорювали ідеї, молилися про це й вирішили організувати для них вечірню недільну школу. На першу зустріч прийшло тринадцять дітей. А через два роки зібралося 1200!
Однієї неділі, повернувшись додому після заняття, Томас сидів навпроти каміна й роздумував. «Так дивно, – усміхався він, пригадуючи. – Пам’ятаю, як ми з Вільямом розмовляли, коли були дітьми, і я сказав, що сподіваюся, що тринадцятеро дітей, окрім мене, – це вже досить для нашої сім’ї. І ось у нас сім’я з тисячі двохсот дітей у церкві. А почалося все з маленької групи з тринадцяти дітей. Коли я був малим, мені здавалося, що тринадцять дітей – це страшенно багато. Як же все змінюється!»
* * *
– Чи відомо вам, брати, – звернувся Чальмерс до старійшин своєї церкви, – що багато з тих дітей, які відвідують наші заняття, не вміють ані читати, ані писати?
Чоловіки повагом кивали головами.
– Але що ми можемо з цим зробити? – відгукнувся найсміливіший із них, розуміючи, що, коли їхній служитель бачив потребу, то зазвичай знаходив і спосіб її задовольнити.
Томас поглянув чоловікові у вічі.
– Ми можемо відкрити для них школи, – сказав він. – Бог переймається не лише душами цих дітей. Він зацікавлений і в розвитку розуму, зокрема через освіту.
Дехто зі старійшин одразу перейняв бачення, для декого знадобилося більше часу, проте вже за досить короткий проміжок часу було облаштовано школи для сімсот дітей.
Якщо старійшини Чальмерса й міркували над тим, що їхній служитель замислить далі, то чекати довго їм не довелося.
– Нам потрібно обговорити піклування про бідних, – повідомив він чоловікам на церковній зустрічі.
«У цьому місті повно бідняків, – подумав один зі старійшин, – тому, хай що ми робитимемо, це буде крапля в океані». Усе ж він вислухав думки Томаса і навіть почав розуміти бачення служителя, дослухавши все до кінця.
– Наразі, – мовив Чальмерс, – убогих забезпечують завдяки податку для бідних. Але, якщо ми візьмемо до уваги Біблію, то побачимо, що збір коштів для бідних має здійснюватись у церкві і диякони мають використовувати ці гроші задля забезпечення всім необхідним тих, хто конче цього потребує. Але це не все. Диякони мають добре знати людей та їхні сім’ї для того, щоб допомагати родинам піклуватися про себе самим, замість того щоб залежати від інших людей.
– Але ж це точно не завдання церкви, – наважився висловити свою думку один із старійшин.
– Це точно її завдання, – підвищив голос Томас Чальмерс. – Хіба ви не читали в Біблії?
* * *
– Сьогодні в церкві було стільки людей, що яблуку ніде було впасти, – якось 1823 року промовила Ґрейс Чальмерс до свого чоловіка після особливого богослужіння.
Він усміхнувся.
– Коли я був малим, мені було цікаво, скільки дітей можна помістити в один дім! І я зрозумів, що всіх, хто прийшов, можна десь розмістити.
Раптом Томас посерйознішав.
– Коли цю церкву будували, розраховували на тисячу сімсот вірян, – сказав він, – а сьогодні, за приблизними підрахунками, було понад три тисячі людей. І всі вони прийшли з нами попрощатися.
Запала тривала тиша, а тоді він продовжив:
– Я дуже сумуватиму за жителями Ґлазґо. Я б ніколи не поїхав, якби не був переконаний, що Божа воля щодо мене – навчати в університеті.
Його дружина схвально кивнула головою.
– Я знаю, – відповіла вона. – Я також сумуватиму за ними.
* * *
Хоча Томас Чальмерс і переїхав, він не забув людей у Ґлазґо та уроків, які він засвоїв, допоки був їхнім служителем. Він пам’ятав бідність та хвороби, з якими він зустрівся на вулицях цього міста. Чоловік пам’ятав дітей, які не вміли ні читати, ні писати, та чоловіків, що не могли знайти роботи. Він пам’ятав матерів, які самі голодували, віддаючи свій окраєць хліба дітям. І він знав, що християнам потрібно щось із цим робити.
Роки минали… З 1820-х до початку 1840-х років Чальмерс ставав усе більш відомим, люди почали прислухатися до того, що він намагався їм донести й стали серйозно ставитися до проблем бідних. Схоже, церква почала прокидатися, начебто протерла очі і побачила, якою насправді була Шотландія, тоді схаменулася і почала робити все можливе, щоб допомогти вбогим.
* * *
Тим часом як у церкві відбувалися зміни на краще, паралельно ставалися речі, які турбували Чальмерса та багатьох інших.
– Ми просто не можемо сидіти і чекати, доки це трапиться, – сказав він другові-служителеві, обговорюючи з ним ситуацію. – Церковні громади повинні мати право вибирати своїх служителів. Землевласники не мають права ставити на служіння людей, якщо віряни їх не хочуть!
– Я згоден, – відповів його друг. – Але що ми можемо вдіяти?
– Ми можемо молитися, – промовив Томас. – А ще ми можемо просити Бога провести нас через наступну Генеральну Асамблею.
Коли в травні 1843 року відбувалася ця величезна щорічна зустріч церкви Шотландії, Чальмерс та близько 400 інших його однодумців відчули, що правильно буде, якщо вони вийдуть геть. Залишивши зал Асамблеї, вони зібралися в іншому приміщенні та заснували Вільну церкву Шотландії, а Томас Чальмерс очолив її.
* * *
– Зараз – сумний час, – мовив молодий служитель, – але водночас і дуже захопливий.
– Так, – погодився його приятель. – Великий смуток зараз висить над Шотландією, але заразом відкривається і надзвичайна перспектива.
Двоє чоловіків не бачили, що прямо за ними йшов Томас Чальмерс і чув усе, про що вони розмовляли.
– Так, мої любі друзі, – промовив він, порівнявшись із ними, – це можливість робити більше, ніж просто вибирати власних служителів. Це дана Богом можливість бути схожими до ранньої церкви й виявляти справжню турботу про народ Шотландії.
– Це те, чого ми навчилися від вас, докторе Чальмерсе, – зауважив молодий чоловік.
– Я не знаю, звідки ви цього навчилися, – мовив він, – але не забувайте про це. Якщо ми забудемо, то перестанемо бути Церквою, гідною називатися християнською.
Цікаві факти
Школа. 1870 року школи Об’єднаного Королівства навчали лише читанню, письму та арифметиці. 1872 року в Шотландії освіту можна було здобувати до тринадцяти років. 1914 року понад сімдесят тисяч дітей проводило півдня в школі, а іншу половину дня – працюючи на фабриках. 1944 року всім дітям стала доступною безкоштовна середня освіта.
Примітка. Томас Чальмерс не мав рятівної віри в Ісуса Христа, коли розпочинав навчатися, щоб у майбутньому стати служителем. Лише коли він пережив власну хворобу та смерть брата і сестри, тоді для нього все змінилося. Він усвідомив, що немає сенсу проповідувати, якщо проповідуєш не про прощення гріхів, яке Ісус дав людству завдяки Своїй смерті на хресті. Саме це він мав на увазі, написавши: «Я вирішив присвятити кожен мій талант та кожну годину свого життя захисту та впровадженню в життя Євангелії».
Поміркуй. Дуже важливо по-справжньому піклуватися про людей своєї країни та місцевості, де ти мешкаєш. Поміркуй, що для цього потрібно. Чи є там убогі люди, які потребують допомоги? Що ти можеш зробити? Серед твоїх знайомих точно є люди, які не знають Господа Ісуса. Як щодо розмови із ними про те, що ти вивчаєш у церкві, недільній школі чи молодіжній групі? Ти також міг би розпочати молитовну групу, щоб молитися про своє місто чи країну.
Молитва. Отче Небесний, прошу, будь із людьми мого міста та моєї країни. Нехай ця земля стане місцем, де шанують та коряться Твоєму Слову. Будь із тими людьми, які керують країною та ухвалюють рішення. Нехай це будуть люди, які люблять Тебе. Допоможи церквам моєї країни бути гідними імені Ісуса Христа. Допоможи всім нам коритися Твоєму Слову. Амінь.
