Маленький Ентоні Ешлі затремтів, почувши, як батько гнівається на трьох старших сестер.
«Може, вони шуміли? – припустив він. – Чи, може, сказали щось, коли в них не запитували?»
Батька можна було розлютити в будь-який спосіб, і це викликало неабияке тремтіння в шестирічного Ентоні. Навіть його живіт тремтів усередині, а інколи, коли це траплялося, він почувався зле, за що неодмінно діставав прочухана.
Щось торкнулося його руки, і він підстрибнув від несподіванки. Його ноги справді відірвалися від підлоги.
– Усе добре, – промовив м’який голос. – Ходімо до дитячої кімнати подалі від шуму.
Дитя почало заспокоюватися, коли Марія втішала його ніжними словами.
Але щойно двері дитячої кімнати за ними зачинилися, ноги хлопчика підкосились, і він, ридаючи, упав на підлогу. Марія, обов’язком якої був догляд за чотирма дітьми родини Ешлі, сіла й акуратно вмостила хлопчика до себе на коліна.
– Чому ми всі такі засмучені? – запитав Ентоні, коли, піднявши погляд на Марію, побачив сльози в її очах.
– Твої тато і мама – дуже важливі люди, – пояснила вона, – і коли їх відволікають, вони сердяться на вас.
Ентоні подивився на Марію. Він знав, що вона каже правду. Але хлопчик також знав, що в житті його батьків відбувалося так багато важливих речей, що він завжди відволікав їх невчасно.
– Я хочу втекти, – промовив хлопчик, сильно висякавши носа. – Ти спиш? – запитав Ентоні, побачивши, що Марія заплющила очі.
– Ні, містере Ентоні, – відповіла вона. – Я молюся.
– Ти помолишся за мене? – попросив він.
Марія обняла хлопчика.
– Я молюся за вас усіх щодня, знову і знову.
– А Бог тебе чує? – запитав він.
Марія поставила Ентоні перед собою, щоб дивитися йому прямо у вічі.
– Містере Ентоні, – промовила вона м’яким, але серйозним голосом. – Бог чує кожне слово. Він чує щоразу, коли ти дістаєш прочухана, і бачить кожну сльозу, яку ти проливаєш. І якщо ти хочеш утекти, то є лише одне місце, де ти почуватимешся в безпеці.
Розуміючи, що служниця говорить про серйозні речі, хлопчик нашорошив вуха.
– Де це місце? – запитав він.
– Єдине безпечне місце – у руках Ісуса, – пояснила вона.
Ентоні засмутився.
– Але я можу потрапити туди, лише коли помру, а це може трапитися нескоро.
Узявши його знову на коліна та ніжно обійнявши, Марія пояснила, що, якщо він довірятиме Господу Ісусу, Спаситель триматиме його в безпеці у Своїх руках, попри всі труднощі, які можуть траплятися в житті.
Не було нагоди, коли б Ентоні Ешлі потребував почути це більше, ніж тоді, коли за рік чи два його відправили до школи. Знаючи, що сльози викличуть гнів у батька, Ентоні просто потис руку своїй улюбленій Марії та поїхав. Батько побачив лише це. Чого він не побачив, так це сліз, обіймів та спільних молитов, коли Марія одягала маленького школяра в його нову шкільну форму. Сліз не було, коли Ентоні від’їжджав до школи, адже, крім суму за Марією та сестрами, хлопчикові не було шкода залишати дім.
– Віднеси це для мене, хлопче! – наказав старший хлопець, щойно вгледівши нового учня.
Ентоні був спантеличений. Це він до нього звертався? Удар по обличчю підтвердив, що зверталися таки до нього. Та не встиг він підняти хлопцеві книжки, як на нього налетіли ще двоє учнів і разом із першим побили Ентоні не гірше за його батька. Напад припинився так само раптово, як і розпочався.
– Устати, – закричав учитель.
Троє хлопців негайно скочили на ноги, розуміючи, що, якщо вони не рухатимуться швидко, відчують учительський черевик на своєму боці. Але Ентоні, не усвідомлюючи, що дехто з його нових вчителів був настільки ж жорстоким, як і учні, не встиг достатньо швидко підвестися, щоб уникнути болісного та навмисного удару.
– Займи своє місце! – заволав учитель.
Життя Ентоні змінювалося від поганого до гіршого, тож подолати пригнічення допомагали лише спогади про Марію. Коли хлопчик згадував служницю, яка його любила, він згадував і її пораду: навчитися приносити всі свої проблеми до Бога в молитві. Але всі удари, яких так часто завдавали йому хлопці, були ніщо порівняно з ударом, якого завдав йому лист із дому з новиною про те, що єдина справжня подруга Ентоні померла. Марія, він це знав напевне, була з Ісусом. Але як же хотілося хлопчикові, щоб вона була з ним і щоб йому більше не довелося ходити до цієї жахливої школи. Через смерть Марії, останнє, чого хотілось Ентоні, – це їхати додому на канікули.
* * *
Коли хлопчикові було дев’ять років, його батько став графом Шефтсбері, і сім’я переїхала з Лондона в Сент-Джайлз – родинний маєток у Вімборні, що в графстві Дорсет. Нарешті Ентоні міг утекти від батькового гніву в обійстя навколо будинку. Однак він завжди вчасно повертався до обідів і вечері, адже Марія заповіла йому свій золотий годинник. І хоча Ентоні дожив до старості й став дуже шанованою людиною, він завжди носив той годинник.
За три роки, коли Ентоні виповнилося дванадцять, його відправили в Герроу – одну з найвідоміших шкіл Англії.
«Цікаво, як там буде, – думав він, їдучи до Герроу вперше. – Гірше, ніж було в підготовчій школі, бути вже не могло… Нічого не може бути гірше».
Гірше не стало; насправді стало значно, значно краще. Незабаром він потоваришував з іншими хлопцями, познайомився зі шкільними учителями та почав звикати до життя, що виявилося кращим, аніж усе, що в нього було раніше. Але він ніколи не забував, яким було його дитинство.
«Якщо в мене будуть діти, – часто думав він, – я ставитимуся до них так, як ставилася до мене Марія. Я буду до них добрий, читатиму їм історії та бавитимуся з ними».
На хвилинку він спробував уявити, як його батько читає йому історію і грає з ним у гру, але не зміг.
«Що це за гамір?» – подумав Ентоні одного дня, проходячи біля школи Герроу. Він підійшов дізнатись, але відразу ж пожалкував про це. Повернувши за ріг будинку, хлопець побачив похоронну процесію, що не була схожа на будь-яку з тих, що він бачив раніше. Це був приходський похорон: покійник не залишив грошей, щоб заплатити за труну, і чотири п’яниці, хитаючись, тягнули дешевий гріб, який мало не спадав із їхніх плечей. А пісні, яких вони співали дорогою, були просто жахливими. Неспроможний відірвати очей від цієї сцени, підліток пішов слідом за гротескною процесією аж до місця могили, в яку труну вкинули, як сміття.
«Я не знаю як, – пообіцяв Ентоні, – але я зроблю все, що буде мені під силу, щоб допомогти таким бідним людям, як цей покійник».
Дорогою назад до школи його сіпало від спогадів про те, свідком чого йому випало бути.
Попри те, що граф бажав, щоб його син пішов до армії, Ентоні вирішив вступити до університету й у двадцять п’ять років уже був членом парламенту.
– Лише змінивши закони, можна покращити життя бідних людей, – часто повторював він. – Це – єдина причина, чому я в парламенті.
– Виступаючи за бідняків, ти не розбагатієш, – казав йому університетський товариш. – І друзів ти також не наживеш.
* * *
– Те, що ви кажете, не вкладається в голові, – сказав Ентоні чоловікові, який прийшов зустрітися з ним. – Ви розповідаєте, що навіть п’ятирічні діти працюють на фабриках та вугільних шахтах іноді аж по п’ятнадцять годин на добу!
Його співрозмовник ствердно кивнув головою. Член парламенту сів, хитаючи головою від почутого.
– Але яку роботу може виконувати в шахті п’ятирічна дитина?
Глибоко вдихнувши, його відвідувач почав розповідати:
– Дозвольте мені розповісти вам про п’ятирічну дівчинку, з якою я познайомився. Вона дуже маленька, тому на вигляд навіть здається ще молодшою. Вона спускається в шахту о четвертій годині ранку й часто перебуває там аж до п’ятої години вечора. Увесь день навприсядки вона сидить у чорному, як смола, тунелі поруч із дерев’яними дверима. Щойно чує торохкотіння вагонетки з вугіллям, яку везуть рейками, дівчинка відчиняє двері, щоб пропустити її. І дуже часто це вугілля тягне дитина, не набагато старша від неї. Але вони не бачать одне одного в суцільній темряві.
– Але чому працюють такі малі діти? – запитав Ентоні.
– Тунелі вузькі й низькі, – пояснив відвідувач. – Лише діти та невисокі жінки можуть пересуватися ними, а ще виморені голодом.
На здивування чоловіка, він побачив, що від його історії на очі Ентоні навернулися сльози. Та його ще більше вразило те, що член парламенту не соромився своїх сліз.
– Сподіваюся, діти на фабриках працюють у кращих умовах, – промовив Ентоні. – Принаймні вони бачать денне світло.
– На фабриках є вікна, – визнав його співрозмовник. – Але діти не мають часу на те, щоб підвести голову й подивитися на них. Пів року вони приходять на роботу в темряві й не залишають робочого місця, аж доки знову не стемніє, адже працюють вони так само багато годин, як і діти в шахтах. Машини, з якими діти працюють, такі гучні, що, крім цього шуму, нічого більше не можна почути. Тому часто до того часу, як ці юні працівники виростають, у них залишається дуже малий відсоток слуху.
Ентоні думав про своїх дітей, про довгі години їхніх ігор під промінням літнього сонця, про веселощі та ігри, в які вони бавилися разом із ним. Але його компаньйон ще не закінчив своєї історії.
– До кінця дня ці діти настільки виснажені, що іноді їх доводиться відносити додому. Але це в тому разі, якщо вони дожили до вечора.
– Що ви маєте на увазі? – запитав член парламенту.
– На жаль, багато дітей серйозно травмуються та навіть гинуть від машин на фабриках. Дуже рідко вживають будь-яких заходів, щоб уникнути нещасних випадків, а діти занадто втомлені, щоб добре пильнувати самотужки.
Ентоні здригнувся.
– Дякую, – промовив він до чоловіка. – Ви відкрили мені очі.
Наступної неділі Ентоні зі своєю дружиною та дітьми були в церкві. Коли співали куплет гімну, здавалося, що цей доброчесний чоловік читав їх уперше.
- Бог дав багатим їхні багатства,
- І бідному Він вказав на його місце;
- І кожен там, де Бог його поставив,
- Повинен співати Батькові хвалу.
Ентоні перестав співати.
«Це неправильно, – подумав він. – Це цілковита неправда! Бог не хоче, щоб багатії збагачувалися ще більше, а бідняки помирали від голоду. Люблячий Бог не хоче, щоб багаті діти мали кімнати, повні іграшок, а дітлахи убогих протискалися тунелями вугільних шахт! Віднині я працюватиму не покладаючи рук задля дітей, до яких ставляться гірше, ніж до тварин».
Син Ентоні дивувався, чому його батько перестав співати.
* * *
Упродовж багатьох років Ентоні намагався добитися прийняття в парламенті закону, що обмежував би робочий день дитини до десяти годин. Однак багато членів парламенту були власниками заводів чи шахт, тому, звісно ж, не хотіли, щоби цей закон було прийнято. Адже їм довелось би працевлаштувати більше дітей, а це коштувало б дорожче. Щоразу, коли цей законопроект потрапляв до Палати общин, вони воювали проти нього. Але Ентоні, якому бракувало любові в дитинстві, любив бідних дітей усім своїм серцем. Він утратив друзів, нажив ворогів, але продовжував боротися. Його батько не хотів мати з ним нічого спільного, проте дружина всіляко підтримувала чоловіка на цьому тернистому шляху. Як і Ентоні, вона була християнкою і також мала серце, відкрите до дітей. Нарешті після багатьох років боротьби, молитов та рік пролитих сліз закон ухвалили.
* * *
– Що найважливіше ти зробив у житті? – якось запитав в Ентоні один із його дітей.
На той час батько Ентоні помер, тож він став графом Шефтсбері. Але це не мало для нього вирішального значення.
– Обмеження кількості робочих годин для дітей? – запитала дочка.
Перед тим як відповісти, Ентоні замислився.
– Як на мене, – промовив він, – ще більш вагомим було те, щоб показати церкві, що Бог не дав одним права бути багатими, а інших залишив назавжди в бідності. Лише після того, як християни почали усвідомлювати це, вони стали цікавитися, як можна покращити умови праці для дітей на фабриках та в шахтах.
– Саме тому ти підтримуєш Лондонську міську місію? – запитала дочка.
– Саме так. Місія була заснована тому, що християни побачили, як жили бідняки. І моє серце радіє, що ці місіонери в найтемніших закутках Лондона шукають тих, хто найбільше потребує їхньої допомоги, та тих, хто найбільше потребує Ісуса. Бачиш, моя люба, – підсумував він, – на початку цього століття церква була зацікавлена в добрих вірних. А тепер вона починає служити тим, хто перебуває далеко за її межами.
Цікаві факти
Статую Ероса на Пікаділлі-серкус у Лондоні спорудили як меморіал Лорду Шефтсбері. Однак більш довговічною та значущою пам’яткою став закон про шахти 1842 року, який забороняв працевлаштовувати у вугільних шахтах жінок та дівчаток, а також хлопчиків до досягнення ними десятирічного віку. Крім того, Шефтсбері допоміг покращити сфери охорони здоров’я, освіти та догляду за психічно хворими людьми.
Примітка. Якось одного дня Шефтсбері співав гімн, аж раптом усвідомив, наскільки неправильним було те, про що він співав. Важливо, щоб, читаючи якусь книжку, ти не сприймав усе в ній як цілковиту правду, а ставив передусім запитання: чи правда це? Аналізуй сам та перевіряй Божим Словом. Став собі запитання: що про це каже Бог? Шефтсбері знав, що було неправильним просто констатувати факт, що багаті люди – багаті, а бідні – бідні, і крапка. У Книзі Приповістей 14:31 Бог спонукає нас виявляти милість до бідних та знедолених.
Поміркуй. Коли Шефтсбері був маленьким хлопчиком, він часто боявся. Також він думав, що піти до Ісуса можна лише після смерті. Ісус обіцяв: «Я з вами завжди». Ти переймаєшся за майбутнє? Тебе лякають бешкетники в школі? Ти боїшся йти кудись, де ще ніколи не був? Покладися на Бога, бо Він піклується про тебе. Попроси, щоб Господь вів тебе. Благай у Нього показати тобі, з ким варто поділитися своєю проблемою. У Бога є багато людей, які люблять Його і які можуть та мають бажання допомогти тобі.
Молитва. Господи Ісусе, всели мир у моє серце та дай розуму правильно розв’язувати проблеми. Дай мені силу характеру чинити правильно та заступатися за інших. Допоможи мені любити Тебе та бути слухняним Тобі. Будь найважливішою Особою в моєму житті, Тим, кого я люблю понад усе, та Єдиним, Кому я поклоняюсь. Амінь.
