Сільською вулицею неспішно йшов Бей, розшукуючи своїх друзів. Раптом він почув, як хтось вимовив ім’я його батька. Він зупинився. Біля будинку старости села стояло декілька чоловіків, які про щось домовлялися. До Бея доносилися обривки розмови: «Коли помре місяць… Попередження… Злодій… Рушниця… Опіум».
І тут Беєві стало ясно: його батька хочуть убити! Минулого року так само був убитий чоловік, що жив неподалік від них. Знати подробиці Беєві не треба було: те, що він дізнався, було вже достатньо, оскільки в старости завжди збиралися знатні чоловіки для обговорення важливих справ.
«Тікати звідси, хутчіш! – вирішив він. – Кудись, де мене ніхто не побачить». І він біг… біг… біг.
Нарешті він вже не міг тікати далі і впав на землю біля густого куща.
«Ні, це не має статися! Цього не може бути!» Бей заткнув пальцями вуха, намагаючись забути щойно почуте.
Він думав про батька. Раніше батько часто грав з ним… Він навіть вирізав йому флейту з бамбука великим ножем, змайстрував рогатку і показав, як стріляти з неї. Батько часто йшов з іншими чоловіками із села полювати на молодих оленів або валити дерева.
«Так, у ті часи ми були щасливі, але це було так давно…» – сумно подумав Бей. А почалося з того, що батько став часто надовго відлучатися з дому. Коли мати його запитувала: «Де ти був?» – він відповідав: «У друзів».
Незабаром домашні помітили – батько палить опіум. Це велике горе, оскільки опіум – найнебезпечніша отрута і до того ж ще коштує дуже дорого. Коли батьку не стало вистачати грошей на опіум, він спочатку продав курей, потім свиней і, нарешті, своє маленьке рисове поле. А коли зі свого господарства вже нічого було більше продавати, зникли кури сусіда, дядька Гле, потім одна корова їх молодшого дядька.
Бей згадав про те, що кілька тижнів тому староста був розлючений, бо хтось вкрав його буйвола, який возив воду. Усі підозрювали в злодійстві батька, оскільки він відтоді ще не з’являвся удома.
Так, опіум зробив його улюбленого батька злодієм. Тепер йому погрожували старійшини села.
Він мав кинути палити наркотики або над ним ухвалять судовий вирок: хтось пострілом з рушниці уб’є його в ніч, коли наступний раз «помре» місяць.
Перестати палити опіум абсолютно неможливо. Про це Бей знав, оскільки це згубна пристрасть, що поступово руйнує людину. Чи знають старійшини, де знаходиться його батько? Його думки знову і знову поверталися до слів «коли помре місяць». Він вирішив зробити усе можливе, щоб врятувати батька.
Перець… – завжди одне і те ж
Бум, бум, бум, бум… Бей розплющив очі. Крізь численні щілини в бамбукових стінах і у відкриті двері яскраво світив повний місяць.
Було ще темно, але місце по той бік вогню вже було порожнє. Це мама Бея вже встала і товкла рис на сніданок. Два брати і дві сестри ще спали. Він теж обернувся на інший бік. До сніданку було ще далеко. Спочатку треба було потовкти рис, потім розпалити вогонь і зварити його. Перець мати теж мала ще потовкти.
Перець, завжди тільки перець, як він набрид Беєві. Щодня і щоразу одне і те ж! Раніше батько приносив, хоча зрідка, щура або жаб. Ах, як смачно було! Але ось вже декілька днів він батька взагалі не бачив. Батько?! При цій думці Бей ураз прокинувся. Його кинуло в жар, коли він згадав про почуте учора увечері, і його маленьке сердечко здригнулося від страху. Про це він ні з ким не зможе поговорити, але він має придумати, як врятувати свого батька, перш ніж «помре» місяць.
Він так був занурений у свої думки, що і не помітив, як його старша сестра Нанг зняла із стіни бамбуковий піднос і розклала на ньому варений рис.
Він спостерігав за нею, як би опритомнівши від страшного сну. В єдину чашку вона насипала перець і, сунувши в нього ложку, поставила її на середину підноса.
– Бею, ледарю, вставай, їсти будемо. – Голос матері звучав не надто ласкаво.
Бей вже майже звик до цього. Але сьогодні вранці він згадав, як його мама раніше часто посміхалася і була веселою… І ось вже довгий час вона тільки лається і скаржиться. Це почалося, коли батько все частіше став десь пропадати.
Бей схопився і протер очі. В їх сім’ї було заведено на ніч розстилати матрац прямо на підлозі, і кожен лягав спати в тому одязі, в якому ходив вдень. Тому Беєві треба було лише плеснути собі на руки трохи води кокосовою шкаралупою, і на цьому уранішній туалет був закінчений.
Мати, Нанг, Джо, Лонг і Бі вже сиділи на підлозі навколо чорного підноса і їли рис прямо руками. Бей трохи відштовхнув Лонга убік і зайняв місце поряд з ним.
Розмовляти нікому не хотілося. Мати і Нанг після кожної жмені рису брали ложку перцю.
Бей майже нічого не їв. Він встав і пішов за Джо, який вже був ситий. Він швидко випив ще ковток води з кокосової шкаралупи, потім обидва спустилися сходами зі свого будиночка на палях у двір.
Незабаром усі члени сім’ї закінчили мізерну трапезу. Після їди піднос обполоснули холодною водою і знову повісили на стіну.
– Бею, ти маєш стежити за Лонг і Бі, – нагадала мати.
Між тим вона узяла трохи рису з каструлі і загорнула в банановий лист. Це був її польовий обід.
– Тут ще вистачить рису для вас, тільки сідайте їсти не раніше, ніж коли сонце стоятиме над нашим будинком. Ти зрозумів, Бею?
– Коли ви знову повернетеся додому?
– Коли сонце стоятиме над лісом. Адже ти знаєш, як далеко знаходиться рисове поле вашого молодшого дядька. Нангу, Джо, підемо, нам вже пора!
Бей доти дивився їм услід, поки Бі не здійняла крик. Чому вона плаче щоразу, коли мати йде? Незадоволено бурчачи, він піднявся сходами на терасу і узяв велику хустку, якою він ховався вночі.
– Замовкни, Бі. Адже я тут, Лонг теж. Йди сюди!
Поклавши сестру, яка плакала, у хустку і прив’язавши її собі за спину, він став ходити назад і вперед. Це заспокоїло дівчинку, і скоро вона заснула. Обережно Бей відніс сплячу сестричку на терасу. Нарешті в нього з’явився час пройтися селом. Лонг вже давно втік грати зі своїми друзями.
