Одного разу Доменіко побачив великий натовп городян, що прямують до будинку біля міської стіни. Незабаром він помітив і інших людей, що прийшли з іншого боку і звертали один за другим у те саме підворіття. Доменіко задався питанням, що ж там могло відбуватися, але перехожий, до якого він звернувся за роз’ясненням, не міг дати зрозумілої відповіді. Цікавість художника залишилася не задоволеною. Через декілька днів він зміг дізнатися, що в цьому будинку вселився новий хазяїн, один з прибічників нового віровчення, – значить, з тих людей, що за кожної нагоди посилаються на Слово Боже. Та все ж, хто міг послухати цих божевільних? Вже знайомство з цими людьми означало втрату репутації і навіть могло бути небезпечним. Але, можливо, саме тут було те, чого він вже довгий час безуспішно шукав? Можливо, ці люди відають таємницю душевного спокою?
Ці питання не йшли в Доменіко з голови, і одного разу він все ж пересилив себе і вирішив тихенько проникнути в таємничий будинок на околиці. Він хотів побачити на власні очі, що ж відбувається на зібраннях цих «єретиків». Він готовий був постежити за цими людьми, при нагоді навіть дечому в них навчитися, але не стати подібним до них. Але не можна, наблизившись до вогню, залишитися холодним. Проповідник говорив і виглядав як один з тих, хто ходив з Христом по цій землі, так, як один з тих, для кого Христос означав усе. У ньому Доменіко побачив те, до чого так прагнуло його серце: істинну віру, живий, постійний зв’язок з Богом. Новий друг позичив Доменіко переписаний від руки переклад Нового Завіту, але вже через декілька тижнів проповідник був вигнаний з міста, і Доменіко довелося розстатися з дорогоцінним рукописом. Але посіяне насіння знайшло в його серці добрий ґрунт. Йому більше не потрібно було шукати! Доменіко відчував палку любов до Христа: «Усе це Він зробив для мене!» – Але як він зможе поділитися цією палкою, безмежною любов’ю з оточенням, щоб і вони могли також зігрітися нею? Адже любов Христова однакова до усіх, але мало хто усвідомлює її.
«Що мені робити? Проповідувати я не можу, це я і сам знаю. Навіть якщо б я зробив спробу, вона закінчилася б нічим. Як же мені повідати світу про цю велику любов?» – Напружено роздумуючи про це, Доменіко вертів у руках маленький шматочок деревного вугілля. Несвідомо, як у напівсні, його рука потягнулася до полотна, і незабаром короткі чорні штрихи склалися в контур, увінчаним терновим вінцем, голови.
Очі художника наповнилися слізьми. Раптом промайнула думка: «Я можу малювати, я можу проповідувати любов Христову фарбами і пензлем! Ах, який жаль, що на цій вівтарній картині Його обличчя виражає лише жах мук і нічого більшого. Невимовна любов, нескінченне співчуття, добровільна жертовність – ось що має читатися в Його погляді!»
Впавши на коліна, художник став палко молитися: «Господи, допоможи мені зобразити Тебе таким, яким Ти був, щоб Ти Сам міг свідчити про Себе!» Підвівшись, він взявся за роботу. Талант художника пробудився після довгого заціпеніння. Кожна клітина його тіла радісно тремтіла від хвилювання і щастя. Доменіко перевершував самого себе. Новий портрет Розіп’ятого був подібний до Божественного одкровення. Доменіко не наважився продати картину і подарував її рідному місту. Картина була виставлена в державній галереї, і городяни натовпами стікалися подивитися на неї. Але хто б не підходив до портрета, кожен зупинявся в благоговійному мовчанні.
Погляд розп’ятого Христа проникав у глибини серця кожного глядача – мало хто покидав виставку, не відносячи у своєму серці глибокого відчуття Божої любові. Слова, написані латиною під портретом, як палаюче вугілля, пропалювали серця глядачів, лишаючи їх звичного ситого спокою:
«Усе це Я зробив для тебе! А що ти зробив для Мене?»
І сам Доменіко часто приходив на виставку. Сховавшись у далекому кутку галереї, він дивився на натовпи глядачів, що тіснилися навколо картини, і благав Бога благословити свою безмовну проповідь. Одного разу увечері, коли потік глядачів вже вичерпався, художник примітив маленьку дівчинку, що плакала перед картиною. Підійшовши, він поклав руку на її плечико і співчутливо запитав:
– Чому ти так плачеш, дитя моє? – Дівчинка обернулася. Це була Пепіта.
– О, якби Він так сильно любив і мене! – видавила вона крізь сльози, кивнувши на обличчя Сина Божого, що схилився над нею з мовчазним докором. – Адже я тільки маленька циганка, Вам Він дарує Свою любов, а мені ні.
Сльози заструмували по її щоках, дівчинка не намагалася приховати їх.
– Пепіто, ти помиляєшся, Він любить і тебе!
І художник розповів маленькій циганці усю історію цієї любові. До пізнього вечора, до самого закриття галереї, вони сиділи поруч розмовляючи.
Тепер художнику не потрібно було займати терпіння для відповідей на незліченні питання: дівчинка запитувала його про Того, Кого він тепер дійсно полюбив усім серцем. Доменіко розповів дівчинці про надзвичайне життя нашого Спасителя, про Його перемогу на хресті, про воскресіння і вічну славу Ісуса. Потім він розповів дівчинці, як ця рятівна любов зв’язує нас з Богом. Вона слухала, затамувавши подих, прийняла ці слова у своє серце і повірила їм:
«Усе це Я зробив для тебе!»
* * *
З того дня минуло багато років. Це було 22 травня 1719 року. Художника і циганської дівчинки давно вже не було на цій землі, вони раділи на небесах зі своїм Спасителем. Один життєрадісний молодий дворянин, прямуючи у своїй розкішній кареті в Париж, заїхав у Дюссельдорф, щоб переночувати там і нагодувати коней.
Залишивши карету на заїжджому дворі, він вирішив відвідати знамениту міську галерею. Цей дворянин був багатий і усіма любимий. Весь світ з його незліченними скарбами і красотами був відкритий для нього, його чекало прекрасне майбутнє. І ось він, приголомшений, стояв перед картиною Доменіко Фетті:
«Усе це Я зробив для тебе! А що ти зробив для Мене?»
Знову і знову його погляд повертався до цього напису, будучи не в силах відірватися від нього. Ці слова глибоко проникли в серце молодого чоловіка. Любов Христова відкрилася йому і назавжди полонила його серце. Як прикутий стояв він перед картиною, так що сторож вимушений був узяти дворянина, що плакав, за руку і нагадати йому, що настав час закриття галереї. Ніч безшумно покрила пітьмою місто, але для цього дворянина посеред пітьми раптом почав світати світанок, світанок вічного життя. Його ім’я було граф Цінцендорф. Він повернувся на заїжджий двір і вирушив у дорогу – через Париж на свою батьківщину.
З тієї миті він приніс усе своє життя, багатство і славу до ніг Того, Хто підкорив його серце безмовним поглядом з картини. Ніколаус Людвіг Цінцендорф, засновник братських християнських громад, що і сьогодні ревно служать Господу, відповів на питання, що стоїть під картиною, повною віддачею усього свого життя розп’ятому і воскреслому Спасителеві.
Картина Доменіко Фетті не висить більше в залі картинної галереї Дюссельдорфа. Вона була дещо пізніше перевезена на стару виставку картин міста Мюнхен, де послужила великим благословенням для безлічі людей. Бог використовував цю картину, щоб засвідчити нам, людям, про Свій безцінний дар людству – Спасителя, про якого Апостол Павло говорить: «Він полюбив нас і віддав Себе за нас».
Дорогий читачу, чи можеш ти сказати: «Він віддав Себе і за мене?»
