Ця історія дійсно сталася приблизно 350 років тому. Художник стояв у своїй майстерні перед незавершеною картиною, глибоко занурившись у свої думки. Великий палець правої руки він засунув у пояс свого робочого одягу, у лівій руці він тримав трубку, вийняту з рота на знак поваги до відвідувача.
Відвідувачем був отець Гуго, священик процвітаючої церкви Святого Ієроніма. Художник ще не досяг середнього віку, але був шанований у рідному місті як великий майстер. Немало людей пророкувало йому прийдешню славу.
Доменіко Фетті, так звали його, часто роздумував про своє майбутнє, жалкуючи при цьому, що слава, яка передбачається усіма, лежить ще за сімома горами і що він, можливо, навіть не встигне повною мірою насолодитися своєю славою. Тому він намагався досягнути усього можливого хоча б нині. Він любив своє мистецтво і частенько так захоплювався роботою, що забував про усе на світі. За декілька років напруженої праці художник досяг дійсно багато чого, але його самого написані ним картини не задовольняли. З іншого боку, він справляв на оточення враження веселої, успішної людини, майстра своєї справи, який здатен іноді творити справжні дива, і ніколи не забуває про власні інтереси. Тепер він мав відповісти на пропозицію священика.
– Для мене це велика честь, високоповажний отче, що Ви замовили в мене таку велику вівтарну картину, але ціна, яку Ви запропонували, далеко не відповідає складності роботи.
На цій картині треба зобразити безліч осіб. Усіх їх потрібно старанно обдумати і правильно розташувати, а це ж величезна праця! Розп’яття в наш час взагалі важко намалювати так, щоб воно не було схоже на усі інші. Мені здається, що буде важко створити картину, яка виглядала б зовсім не так, як усі інші.
– Про гроші не може бути і мови, – завірив його священик. – Що стосується ціни, то про неї ми завжди ще зможемо домовитися. Ви чесна людина. Крім того, витрати на картину понесе не церква Святого Ієроніма, а людина, яка погодилася пожертвувати необхідну суму.
– Ну це вже краще, – погодився художник. – Приходьте через місяць, високоповажний отче, до цього часу я закінчу ескіз картини.
Обоє розсталися в чудовому настрої, і наступні чотири тижні Доменіко натхненно працював над картиною. У цей час він знову і знову прогулювався єврейським кварталом міста в пошуках відповідних облич, щоб як можна правдоподібніше зобразити усі вівтарні фігури. Отець Гуго теж залишився дуже задоволений своїм візитом у майстерню. Його єдиним побажанням було, щоб у центрі картини знаходилося велике розп’яття. Вирішення усіх інших питань він надав смаку художника. Згодом він тільки час від часу заглядав у майстерню, щоб переконатися в тому, як просувається робота з виконання доручення церкви.
Між тим настала весна, природа розцвіла в усій своїй величі. Наш художник не затримувався більше у своїй майстерні. Спонуканий честолюбством, він ходив околицями міста, натхненно замальовуючи для своєї картини прекрасні весняні пейзажі. На одній з цих прогулянок за місто він зустрів маленьку дівчинку-циганку, що плела на околиці лісу солом’яні кошики. Ця дивовижна картина відразу привернула увагу художника. Маленька циганка дійсно була втіленням дитячої краси, яку можна зустріти не щодня: напрочуд правильні, тонкі риси обличчя, окреслені густо-чорними кучерявими локонами, що спадали на плечі. Її бідна, поношена, розписана усіма фарбами сукенка, гармоніюючи з весняним пейзажем, робила дівчинку справжньою живою картиною. Але найпрекраснішими були її очі. Вони немов притягували до себе художника: життєрадісні, веселі, темні очі, вираз яких змінювався щомиті. Біль, радість і веселощі грали в їх глибині, швидко змінюючи одне одного, як сонячні відблиски на воді.
«Що за прекрасна картина, – подумав Доменіко, – але хто купить портрет циганки? Точно, ніхто!» Циганів сильно ненавиділи вже в ті часи. З ними ніхто не хотів мати справи.
Ледве углядівши художника, дівчинка підхопилася, підкинула руки над головою і легко, граціозно закрутилася навколо нього в танці, клацаючи пальцями в такт. При цьому усе її обличчя щасливо сяяло, радіючи життю і показуючи в посмішці своєму захопленому глядачеві білі, рівні зуби.
«Гей, стривай!» – закричав Доменіко, і схопивши пензля, почав замальовувати маленьку танцівницю.
Він малював швидко, але все одно стояти, не ворушившись, в одній позі було для дівчинки дуже стомливим. Та все ж вона, не змигнувши оком, спокійно дочекалася, поки Доменіко накидав ескіз. Тільки легке зітхання, з яким дівчинка полегшено опустила руки, – єдине, що могло свідчити, якою напругою було для неї позування. «Вона не просто хороша, вона прекрасна! – осяяла Доменіко думка, – я все одно намалюю її – як іспанську танцівницю!»
Вони швидко домовилися, що Пепіта – так звали дівчинку – повинна буде три рази на тиждень приходити в майстерню Доменіко, щоб позувати для майбутньої картини.
Вона з’явилася точно за графіком. Увійшовши до майстерні, Пепіта зупинилася на порозі і завмерла від захоплення. Її великі очі з неприхованою цікавістю розглядали безліч речей, переважно напрочуд витончених, які заповнювали усі вільні кути кімнати: древні обладунки, келихи, різьблені прикраси і інше військове спорядження. Потім її погляд перекинувся на незліченні картини, деякі ще недопрацьовані, другі – що вже очікували приходу покупця. Найбільше привернула її увагу величезна вівтарна картина, яка була близька до завершення.
Щоразу, коли Пепіта приходила до художника, ця картина немов вабила її до себе. В один з візитів вона набралася сміливості і тремтячим від хвилювання голосом запитала майстра:
– Що це?
Її маленька ручка простягнулася назустріч фігурі, зображеній у центрі полотна.
– Христос, – байдуже відповів Доменіко.
– Що вони роблять з Ним? – хотіла знати Пепіта.
– Прибивають до хреста, розпинають, зрозуміло? – пояснив художник. – Обернися трохи управо. Так, ось так, добре.
– А хто ці інші люди з такими злими обличчями?
– Слухай-но, – терпіння майстра урвалося, – я не можу малювати і одночасно базікати з тобою. Від тебе тут вимагається лише одне – стояти і не ворушитися.
Злякана різкістю Доменіко, дівчинка принишкнула. Але картина не йшла в неї з голови. Вона знову і знову скоса кидала погляд на незвичайне полотно, напружено роздумуючи про те, що ж могла означати ця страшна сцена.
Ця думка мучила її під час кожного позування. Зрідка вона знову наважувалася на чергове питання, згораючи від цікавості і в той же час лякаючись окрику суворого майстра:
– Чому Його розпинають на хресті? Він що, був таким поганим, дуже поганим?
– Ні, дуже хорошим.
Це було усе, чого вона могла добитися під час наступної спроби відвернути Доменіко від своїх думок. Ці скупі слова, проте, здалися Пепіті настільки важливими, що вона постійно повторювала їх, зберігаючи в серці як скарб. Кожне, навіть найскупіше пояснення наближало її до розгадки секрету цієї таємничої картини.
– Якщо Він був хорошим, за що ж Його збираються розіп’яти? Вони потім зрозуміли свою помилку і відпустили Його, так?
– Ні, бо… – художник задумливо нахилив голову, зробив крок вперед і поправив складку на сукні Пепіти.
– Бо? – затамувавши подих, повторила вона.
– Ну, гаразд, я бачу, нічого іншого не залишається, я розповім тобі цю історію, але потім залиш мене в спокої!
І він розповів дівчинці історію життя і розп’яття Ісуса Христа. Для Пепіти вона була новою, дивовижною звісткою, тоді як для самого Доменіко усе було таким звичним, що розповідь не викликала в нього жодних почуттів і переживань. Він міг малювати смертний жах Сина Божого, ніскільки при цьому не співпереживаючи, тоді як у Пепіти від однієї думки про розп’яття серце обливалося кров’ю. Її великі чорні очі раптом наповнилися сльозами, які не могла приховати навіть вроджена циганська гордість.
Вівтарна картина і портрет іспанської танцівниці були готові одночасно. Настав день останнього візиту Пепіти в майстерню Доменіко.
Байдужим поглядом слизнула вона по зробленому майстерною рукою прекрасному портрету. Але, зробивши декілька кроків, вона виявилася перед вівтарною картиною, від якої ніяк не могла відірвати погляду.
– Йди сюди, – покликав її художник, – ось твої гроші і ще золотий ланцюжок, бо ти принесла мені щастя: «Іспанська танцівниця» вже продана. Можливо, ти знову знадобишся мені. Хоча не можна писати багато однакових картин навіть з таким симпатичним личком як твоє.
Дівчинка повільно обернулася. По її очах було видно, що вона чимось сильно схвильована.
– Адже правда, що Він Вас любить, якщо погодився так за Вас постраждати?
Обличчя майстра, в яке дівчинка вдивлялася, шукаючи підтвердження своєї думки, раптом густо почервоніло. Доменіко стало соромно. Циганочка в старій, вицвілій сукні покинула майстерню, але її слова глибоко запали в душу художника. Він спробував позбутися них, але це було неможливо. Він постарався якнайскоріше віддати картину замовникові, щоб не бачити цієї безмовно питальної розп’ятої фігури, але слова дівчинки набатом звучали в його вухах: «Усе це Він зробив для тебе!» Незабаром його сердешні муки стали зовсім нестерпними. Доменіко хотів знайти причину цієї внутрішньої тривоги і позбутися неї. Так він пішов на сповідь. Отець Гуго терпляче вислухав художника. Оскільки Доменіко щиро вірив усьому, чому учить католицька церква, святий отець відпустив йому гріхи і завірив нещасного, що з його душею усе гаразд.
Художник віддав картину трохи дешевше, ніж припускав, і завдяки цьому відчував один-два тижні певне полегшення. Але потім це тяжке питання знову пробудилося в душі: «Ти Його теж дуже любиш?» Питання вимагало відповіді, і Доменіко все більше втрачав спокій. Врешті-решт він не міг забутися навіть за роботою. Він безцільно тинявся вулицями і площами міста, чуючи при цьому багато такого, що досі повністю вислизало з його уваги.
