Ульріхові було лише п’ять років. Він сидів зі своїм батьком за столом.
– У світі є сотні Цвінглі, – промовив хлопчик.
Батько усміхнувся.
– Так, я думаю, це – правда, – приязно відповів він. – Але більшість із них живе неподалік. Територія навколо Вілдхауза – це частина Швейцарії, де мешкають Цвінглі. В інших частинах країни поширені інші прізвища.
Лице Ульріха раптом стало засмученим.
– Мені потрібно їхати до дядька Варфоломія в іншу частину Швейцарії? – запитав він.
Гер Цвінглі розправив спину.
– Так, – впевнено відповів він, – ти повинен, і я востаннє поясню тобі чому. У нашому будинку повно дітей, відтак ти не матимеш можливості здобути гарну освіту. А я вважаю, що ти достатньо розумний, зможеш добре вивчитись і станеш успішним у житті.
– Але я сумуватиму за моїми братами та сестрами, і мамою, – сказав Ульріх, а потім швидко додав, – і за тобою теж.
– Ти поїдеш, і це моє останнє слово. Щойно розтане сніг, я відвезу тебе до твого дядька.
Ульріх знав, що сперечатись із батьком немає сенсу. Він не був чоловіком, що програв би суперечку своїм дітям.
– Підеш грати в сніжки? – наступного ранку запитав в Ульріха брат.
Ульріх не знав, що йому робити: насолоджуватися часом, що йому залишилося провести вдома, чи вже починати сумувати через від’їзд, хоча сніг був ще досить щільний. Він вирішив поки насолоджуватися життям.
– Ходімо, – погодився він. – Найкращий сніг для сніжок – у долині.
Хлопці побігли в долину, сніг дедалі глибшав і сповільнював їхній рух.
– Мені справді доведеться поїхати, – повідомив Ульріх своєму маленькому братові.
Очі чотирирічного хлопчика засвітились.
– Це так захопливо! – вигукнув він. – У тебе буде стільки пригод! А я залишуся спати на нашому ліжку один.
– Я так не думаю, – заперечив старший брат. – Здається, мама чекає на іншу дитину.
Настав квітень, і сніги почали спадати. Фрау Цвінглі спакувала речі сина та подарунки для родини, з якою він мав тепер жити. Ульріх помітив мамин сум, коли та пакувала речі, і йому самому захотілося плакати.
– Тобі сподобається твій дядько, – заспокоїла мати сина. – Він священик і добра людина.
– Добра? – Ульріх із цікавістю думав про те, наскільки добрим буде дядько. – Можливо, у нього навіть не буде дерев’яної палиці, як у батька.
Речі лежали спаковані й чекали танення останнього снігу.
– Завтра ми вирушаємо, – повідомив Ульріха батько, коли той одного вечора вкладався спати.
Ульріх повернувся до батька.
– Але…
– Ніяких «але», – почув рішучу відповідь.
П’ять років Ульріх прожив зі своїм дядьком. Він справді був хорошим чоловіком та гарним учителем. Ульріх довів усім, що його батько не помилився: хлопчик був розумним та із задоволенням навчався. Особливо обдарованим він був у музиці, і легко міг би стати професійним музикантом.
– Я думаю, ти маєш відправити хлопчика до школи в Базелі, – сказав дядько Варфоломій батькові Ульріха, коли його племінникові виповнилося десять років.
П’ять років потому, коли хлопець успішно закінчив навчання в Базелі, його вчитель порадив герові Цвінглі продовжити освіту Ульріха в Берні. Але спочатку він мав час насолодитися перебуванням удома.
* * *
Ульріх із друзями витягнули дерев’яні сани на найвищий пагорб батькової ферми.
– Ви їдьте перші, – кричав Цвінглі, – а я спробую їхати слідом по ваших коліях.
Першим поїхав наймолодший хлопець, слідом за ним наступний. Вони приземлились один на одному біля підніжжя гірки.
– Ви двоє, будьте обережні! – вигукнув Ульріх, використовуючи свою нову техніку рушання.
Його техніка полягала ось у чому: він ставив санчата впритул до стовбура дерева, лягав на них, а тоді щосили відштовхувався ногами від стовбура. Ульріх летів, як камінь, випущений із рогатки.
– Я їду!
Двоє хлопців біля підніжжя, глянувши угору, побачили, що сани їхнього друга майже летіли схилом донизу в їхньому напрямку. Вони ледве встигли відскочити. Ульріх рухався надто швидко, тому не міг зробити контрольовану зупинку. Натомість він врізався в двоє інших дерев’яних санчат, вилетів із власних і приземлився на відстані від них. Але навіть на цьому його рух не припинився – він продовжував скочуватися схилом донизу. Коли хлопець усе ж таки зупинився і викарабкався назад до своїх друзів, його очі блищали від захоплення, а з носа текла кров.
– Оце я називаю покатався!
Старший із двох його друзів подивився йому прямо у вічі і відповів:
– А я це називаю дурістю!
– От тобі й маєш! – вигукнула фрау Цвінглі, коли побачила, сина-підлітка, як той повернувся додому заюшений кров’ю. – Ти так само поводився і під час навчання?
Очі Ульріха блиснули, коли він згадав усі неприємності, з якими йому довелося зустрітися, незгоди, що чатували на нього, та бійки, в яких він бився та перемагав. За ці роки він бачив закривавлений ніс кілька разів, і це не завжди був його власний ніс!
– Тепер, коли ти вирушаєш на навчання до університету у Відні, ти маєш поводитися як дорослий чоловік.
Тієї ночі Ульріх зробив запис у своєму щоденнику: «1498 рік, я маю поводитися більше як чоловік і менше – як дитина».
* * *
У 1506 році Цвінглі повернувся до рідної Швейцарії, щоб працювати священиком. Кілька років він працював тихо, але поступово йому ставало зрозуміло, що в тогочасній церкві не все було правильно.
– Ми маємо довіряти Христові більше, ніж церкві, – казав він своїй конгрегації. – Церква складається з грішних людей, тому може припускатися і припускається помилок, а Христос – безгрішний Божий Син.
* * *
– Ти маєш утомлений вигляд, – часто казали йому друзі. – У тебе мішки під очима. Навіщо ти так багато вчишся? Зрештою, ти ж навчався у двох університетах.
Ульріх усміхався у відповідь.
– Я вчуся, бо прагну навчатись і маю в цьому потребу. Я хочу знати грецьку мову, щоб мати можливість вивчати Новий Завіт мовою, якою він був написаний, – пояснив Цвінглі.
– Але тебе це до добра не доводить, – зауважив його приятель. – Що більше ти вивчаєш Біблію, то більш непевним стаєш. – Що в тебе на думці? – запитав друг, розуміючи, що Цвінглі має бажання продовжити розмову.
– Меса, – почав він. – Церква вчить нас, що хліб і вино під час здійснення меси справді стають тілом і кров’ю Ісуса; що ми насправді їмо шматок справжнього тіла Господнього і п’ємо справжню кров Господа. Це гротескне вчення.
– Мене це також непокоїть, – підтримав його друг, – але продовжуй.
– Хліб і вино – це лише символи Його тіла та крові, інакше, ми – канібали. Мені зле від цієї думки.
– Ми на дуже небезпечному ґрунті, – промовив друг Ульріха. – Нам потрібно бути обережними.
* * *
– Ти чув про Мартіна Лютера? – хтось запитав Цвінглі 1519 року.
– Ні, – відповів Ульріх. – Хто він і чому я мав би про нього чути?
– Прочитай ось це, – промовив приятель, простягнувши книжку Лютера.
Тієї ночі Цвінглі читав аж доки не згоріла свіча, тоді він запалив інші, а потім ще одну.
«Ця книжка описує мої власні думки, – промовив він сам до себе, коли остання свічка погасла, а він був настільки втомленим, що вже не мав сили йти по четверту. – Але він хоробріший від мене. Мені потрібно все це серйозно обмізкувати».
Попри страшну втому, тієї ночі Ульріх не зімкнув очей.
Наступного ранку він почав читати Лютерову книжку ще до сніданку і по полудні її завершив. Його голова йшла обертом від думок.
«Дам почитати її Ґюнтеру, щоб потім обговорити», – вирішив Цвінглі.
Через тиждень двоє чоловіків розмістилися перед каміном у будинку Ульріха. На столі перед ними лежала книга Лютера та їхні Біблії.
– Що ти думаєш? – запитав Цвінглі.
Його приятель мав серйозний вигляд.
– Цей Лютер має рацію, – відповів він. – У церкві – безлад. Кардинали та архієпископи переймаються лише своєю владою, багато з них живуть грішним життям. Папа продає індульгенції, переконуючи людей у тому, що єдине, що потрібно їм, аби потрапити на небеса, – заплатити церкві.
– Питання в тому, – промовив Ульріх, – чи можемо ми продовжувати жити, як живемо, чи маємо піднятись і виступити, як Лютер?
Цвінглі похитав головою. За три роки він так і не вирішив цього, однак усе частіше й частіше проповідував проти вчення церкви.
У травні 1522 року Ульріх сів, щоб написати листа своєму університетському другові.
«Тобі буде важко повірити в те, що я тобі збираюся розповісти, – розпочав він, – але я запевняю, що це правда. Як тобі відомо, церква вчить, що протягом чотирьох тижнів перед Великоднем потрібно їсти рибу, а не м’ясо. Так-от, разом із кількома друзями я був на зустрічі в будинку друкаря. Ми працювали над друком частини Нового Завіту. Друкарський прес працював дні і ночі вже багато тижнів, і працівники були втомлені та голодні. Дружина друкаря купила шматок ковбаси, бо риба була дуже дорога. Вона принесла тарілку з ковбасою… Запах був просто неймовірний! У мене відразу ж потекла слинка. Але повернімося до історії… Я не з’їв ані шматочка, а інші присутні чоловіки їли, порушуючи вчення церкви. Хоч я її не їв, коли про це подумав, та зрозумів, що в Біблії зовсім нічого не сказано про споживання риби на противагу м’ясу. Я розповів про це своїм вірянам.
Слухай далі, ти ніколи не повіриш, що трапилося після цього. Чоловіків, що споживали ковбасу, оштрафували, а частину з них навіть ув’язнили! Це стало останньою краплею щодо церкви. Відколи прочитав Лютерові книги, я по-справжньому захопився його сміливістю. Тепер у мене немає іншого вибору, крім того, як розірвати з папою».
* * *
– Для нас усе зовсім по-іншому, ніж для Лютера, – сказав Цвінглі, коли він разом із друзями обговорював різні теми восени наступного року. – Наша міська рада досить схвально ставиться до того, що ми проповідуємо Євангелію Христа, а не вчення церкви. Нам є за що бути вдячними.
– А чи чули ви новини? – запитав один із чоловіків. – Рада вирішила, що з церков потрібно забрати всіх ідолів, усі частинки та уламки дерева, які, за твердженням церкви, походять з Ісусового хреста, а також фрагменти кісток зі скелетів святих. Органів теж не буде. Але Рада наголошує, що все це потрібно зробити впорядковано та без будь-якого бунту.
Цвінглі потер чоло.
– Я заледве можу в це повірити! – промовив він. – Схоже, Реформація у Швейцарії відбудеться досить мирно.
Ульріху Цвінгі та його побратимам-реформаторам у Швейцарії вдалося переконати не всіх. Здавалося, деякі частини країни стали ще більш запеклими прихильниками католицької церкви в ході Реформації. На початку виникали лише поодинокі сутички між католиками та протестантами, але згодом ситуація стала гострішою. Католики сформували армію, а протестанти зібрали військо. Було укладено мирну угоду, яку незабаром і порушили.
– Що нам робити? – запитав у Цвінглі його друг, коли вони зібралися, щоб обговорити проблему.
Здавалося, що запитання здивувало Ульріха.
– Що ти маєш на увазі? Ми витягнемо наші мечі та воюватимемо за істину!
У кімнаті запанувала тиша.
– І це буде правильним вчинком? – запитав хтось із присутніх.
Набравши в груди повітря, Цвінглі почав говорити:
– Тут присутнє добро і зло, і ми – на боці добра. Прихильники Риму зібрали свої армії, готові до наступу. Ви мене чуєте? – наполегливо продовжував він. – Вони готові наступати, йти до протестантських міст та сіл, де вони придушуватимуть населення, як ніколи раніше. Ми проводимо причастя, а вони знову замінять його на месу. Вони наполягатимуть на тому, щоб люди вірили, що вони насправді їдять та п’ють Ісусові тіло і кров. Хіба ви не будете боротися проти цього?
У кімнаті запанувала тиша.
За хвилину Цвінглі продовжив:
– Папа змушуватиме бідних людей купувати індульгенції. Кардинали та архієпископи назад захоплять втрачену ними владу, і наш народ знову, як і колись, стане рабом церкви, рабом забобонів та страху. Чи готові ви це допустити? Чи готові ви підняти свої мечі за правду?
– Тебе можуть убити, Ульріху.
Очі Цвінглі блищали.
– Я проливав свою кров на снігу заради розваги. Я проливав свою кров через звичайну суперечку, коли був молодий. Ви думаєте, у мене забракне сміливості пролити свою кров заради істини Христової?
* * *
У жовтні 1531 року армія католицької церкви вторглася в протестантський Цюрих. Цвінглі не зрадив своїх слів і воював в армії захисту. Він обстоював те, у що вірив, і був убитий. Але Ульріх помер не даремно. Швейцарія відіграла значну роль у Реформації. Дехто з його друзів вважав, що Цвінглі не мав іти на поле бою, натомість мав шукати мирний шлях поширення Євангелії. Але всі погоджувалися, що їхній любий друг жив відповідно до свого девізу: «Робіть щось сміливе заради Бога!»
Цікаві факти
Книжки. Це чудовий винахід. Усі наші знання, всі думки та ідеї людства можна знайти в книжках. Єгиптяни писали книги вже в 2500 році до Р. Х. на спеціальному папері, виготовленому з очерету, що називався папірус. Ці книги були на довгих листах, які загортали навколо палки, коли їх не читали. Римляни першими почали робити книги такими, якими ми їх знаємо сьогодні, утім їх писали від руки на пергаменті. Лише в XV столітті, після винаходу друкарства, стало можливим виготовляти більше однієї книжки за раз.
Примітка. Коли християни беруть участь у причасті, вони їдять хліб та п’ють вино на згадку про те, що зробив Ісус на хресті. Це – символи. З хлібом і вином нічого надприродного не відбувається. Найважливіша подія уже трапилась. Ісус Христос помер, щоб спасти нас від наших гріхів та переможно воскрес із мертвих.
Поміркуй. Церква складається з людей, які грішать. Коли люди стають християнами, Бог прощає їхні гріхи, але вони все одно залишаються грішниками. Любити та довіряти Христові – це лише початок Божої праці в їхніх життях та серцях. Християни ненавидять гріх, який чинять, але вони не повністю вільні від гріха, доки не помруть та не підуть на небеса. Чи ненавидиш ти гріх? Чи засмучуєшся та чи соромишся, коли не слухаєшся Бога? Чи бажаєш ти бути, як Ісус? Чи хотілось би тобі любити Ісуса більше? Це ознаки того, хто є справжнім християнином та послідовником Господа Ісуса Христа.
Молитва. Мій Отче Небесний, дякую за все, що ти даєш мені. Дякую за Твоє Слово, Біблію, та за дар читання. Дякую, що Твоє Слово розповідає мені істину про мій гріх і про те, як Ти спасаєш мене від нього. Амінь.
