Вільям любив слухати, як його мати готує масло. Вона сиділа за дерев’яною маслобійкою і повертала її ручку знову і знову, а потім ще і ще. Для маленького хлопчика це здавалося надто довго.
Спочатку щоразу, як дерев’яна лопать поверталась усередині маслобійки, було чути свист та плюскіт молока. Потім звук змінювався на «гуп», «гуп», «гуп».
– Ці вершки густішають, – пояснювала йому мати, а оскільки Вільям був розумним та тямущим хлопчиком, він ніколи не забував її пояснень.
Коли гупання сповільнювалось, у роті вже було повно слини. Потім гупання раптово припинялось, і лунав тихий сплеск. Вільям точно знав, що це було. Вершки розділилися на масло і молочну воду, яку мати використовувала для пекарства. Вона називала її сироваткою.
– Можна? – хитро усміхаючись, запитував він у матері.
Вона ж точно знала, що він має на увазі, тому розкривала маслобійку й дозволяла трохи набрати на палець щойно приготовленого масла.
– Яке ж воно смачне, – казав Вільям, облизуючись. – З молока нашої корови виходить найкраще масло в цілому Ґлостерширі.
Сформувавши масло в акуратну грудку, місіс Тіндейл виливала сироватку, що залишилась, і починала випікати. Вільям сидячи спостерігав.
– Не хочеш піти на вулицю й побавитися з братами? – запитувала мати.
– Ні, – відповідав Вільям. – Я хочу спостерігати за тобою та ставити тобі запитання.
– Ще не було хлопчика, який ставив би стільки запитань, – сміялася жінка, – і відповісти на них мені часто складно. Що ти хочеш знати сьогодні?
Здавалось, якщо зіщулитися, запитання швидше спадали на думку, тому Вільям саме так і робив. Аж ось раптом і запитання!
– Який зараз рік? – запитав восьмирічний хлопчик.
– Зараз 1502 рік нашого Господа.
– А чому ти кажеш «рік нашого Господа»?
Місіс Тіндейл звикла до його запитань і терпляче давала на них відповідала.
– Це тому, що ми рахуємо роки від часу народження Господа Ісуса Христа.
– А хто вирішив так робити?
– Важливі чоловіки в церкві вирішили так багато років тому.
– Які такі важливі чоловіки?
Ставало дедалі важче!
– Папа та його єпископи й архієпископи, – пояснила мати.
– Всі єпископи Ґлостершира були там присутні, коли це вирішували? – запитало хлоп’я.
Місіс Тіндейл пояснила, що єпископи Ґлостершира ще не народилися, коли почали так лічити роки.
Розмовляючи, жінка замісила хліб і, поставивши його в тепле місце, щоб сходив, на хвилинку сіла перепочити.
– А чому єпископи й священики використовують латину в церкві? – запитав у неї син. – Я так мало розумію з того, що вони говорять.
Мати усміхнулася.
– Отже, ти розумієш більше, ніж я, – відказала вона. – Схоже, у тебе справжній дар до вивчення інших мов.
Вільям широко всміхнувся.
– Я трохи знаю французьку. Солдат, що прибув до Слімбріджа, навчив мене кількох слів своєї мови.
– Так, я пам’ятаю, – промовила місіс Тіндейл. – Та якщо я сидітиму тут із тобою, робота сама не зробиться. Іди, пограйся зі своїми братами.
– Ще одне запитання. Будь ласка!
Мати схвально кивнула.
– Чому в церкві ми використовуємо латину, а не свою власну мову?
– Чомусь так, – відповіла терпляче жінка. – Хоча нам усім було б легше, якби ми розуміли сказане.
* * *
Що дорослішим ставав Вільям, то важчими були його запитання до матері. Навіть батько не завжди міг відповісти на деякі з них. Брати Едвард та Джон іноді глузували з Вільяма, стверджуючи, що його мозок вибухне, якщо він знатиме всі відповіді. Запитання, які ставив Вільям, змінювались із віком, але було одне, на яке він так і не зміг знайти відповіді, що задовольнила б його.
– Чому ми маємо вірити в те, що кажуть нам священики? Адже ми могли б читати Святу Книгу самі, якби вона була написана нашою рідною мовою. Священики ж можуть казати і неправду.
– Цить, – спинив його батько. – Коли говориш такі речі, то навіть стіни мають вуха. Я не раз казав тобі: якщо ти хочеш обговорювати щось подібне, ми мусимо робити це в полі, де нас ніхто не почує.
Вільяму було близько п’ятнадцяти років, і він саме збирався до Оксфордського університету.
– То, може, підемо прогуляємося, тату? Мені потрібно поговорити з тобою.
Батько та син, щільно закутавшись у плащі, щоб заховатися від пронизливого осіннього холоду, вирушили на прогулянку.
– Чому Святої Книги немає англійською мовою? – запитав Вільям, переконавшись, що ніхто не міг почути їхньої розмови.
– Раніше така Книга була, – пояснив батько. – Приблизно сто років тому чоловік, на ймення Джон Вікліф, переклав Біблію з латини на англійську. Але єпископам це не сподобалося, бо вони думали, щойно люди матимуть Боже Слово рідною для них мовою, офіційна церква більше не матиме над ними влади.
– Ти коли-небудь бачив переклад Вікліфа? – поцікавився Вільям.
– Ні. Незважаючи на те, що ця робота із написання вручну тривала сотні годин, кожен знайдений екземпляр був спалений.
– Що?! – ця думка розлютила Вільяма. – Як вони посміли це зробити?!
– Стиш голос, – промовив його батько. – І благаю тебе, будь обережний із тим, що ти казатимеш в університеті. За такі розмови людей спалювали.
* * *
Навчаючись в Оксфорді, Вільям відкрив для себе, що означає бути християнином. А в ті дні це було непросто. Після закінчення навчання він став капеланом однієї сім’ї та вчителем двох їхніх синів. Саме в цей час, заробляючи в такий спосіб собі на прожиття, він вирішив зайнятися дечим значно цікавішим… та небезпечнішим.
Вільям Тіндейл вирішив перекласти Біблію на англійську мову. І замість того, щоб використовувати церковну Біблію, написану латиною, він вирішив усе перекладати з оригінальних текстів, написаних грецькою та давньоєврейською мовами.
«Мама завжди казала, що я добре розуміюся на мовах, – думав він. – Тепер час це довести!»
– Це звучить жахливо, – невдовзі зізнався Вільяму його приятель. – Але якщо ти справді збираєшся перекласти Біблію англійською мовою, тобі задля цього необхідно поїхати за кордон. Якщо залишишся тут – тебе розшукають і вб’ють.
– Ти справді так вважаєш?
– Ти не чув новин, які приніс зранку візничий? – запитав друг.
Вільям заперечно захитав головою.
– Сімох людей спалили живцем за те, що вони навчали своїх дітей Господньої молитви, Десяти заповідей і Апостольського символу віри англійською мовою.
– Тоді в мене немає виходу, окрім як їхати до Німеччини. Там я точно спокійно зможу виконати цю роботу.
– А поки ти працюватимеш над перекладом тут, на батьківщині, будуть люди, які молитимуться про те, щоб, доки ти завершиш, Боже Слово було дозволено читати англійською мовою в Англії.
До 1525 року Тіндейл переклав увесь Новий Завіт. Він написав листа своєму другові в Англію, щоб повідомити чудову новину. Для того щоб ніхто не здогадався про справжній зміст листа, він скористався кодом, про який двоє чоловіків домовилися напередодні від’їзду Вільяма до Німеччини.
– Послухайте, – оголосив друг Вільяма невеликій групі християн, що зібралися помолитися. – Вільям пише, що перші екземпляри прибудуть до нас уже за кілька місяців. Хіба ж це не чудово! Винахід друкарського преса змінив усе. Тепер копії можна робити швидко, не так, як за часів Вікліфа, коли кожне слово доводилося писати від руки.
– Як вони будуть розповсюджуватися? – прозвучало запитання.
– Вони будуть переходити від християнина до християнина, бо якщо церква дізнається про них, усі знайдені екземпляри буде спалено.
Усе ж до церковної верхівки Англії дійшли чутки про те, що відбувається, тож до Європи було відправлено людей, які мали розшукати Тіндейла. Подорожуючи від країни до країни, вони скуповували всі протестантські книжки, які лишень можна було знайти, та спалювали їх! Король Англії також відправив своїх шпигунів на пошуки Тіндейла. І вони його знайшли. Однак переконати повернутись із ними до Англії їм не вдалося.
– Скажіть, чому я маю повертатись із вами? – вимагав він відповіді.
– Ваш обов’язок як англійця – виконувати накази короля, – почув він у відповідь.
– А обов’язок англійського суду – допитати мене й стратити за те, що люди отримали Слово Боже мовою, якою самі можуть собі читати?
– Чому ви думаєте, що вас стратять? – запитав один із агентів короля.
Тіндейл зітхнув.
– Невже ви думаєте, я не знаю, що копії мого Нового Завіту привселюдно спалюють? Гадаєте, я не знаю, що тих, хто вірить у Господа Ісуса, а не в католицьку церкву, прив’язують до стовпа і, розпалюючи навколо них вогнища, спалюють живцем? Ви справді думаєте, що, якщо я живу не в Англії, то я не знаю, що там відбувається з Божими людьми?
Агенти короля втратили надію переконати Вільяма. Виходячи з дому Тіндейла, один із них промовив до іншого:
– Не знаю, звідки в нього ця інформація, але він точно знає, що відбувається на батьківщині!
До 1529 року Тіндейл переклав кілька книг Старого Завіту з давньоєврейської на англійську мову, але рукопис було втрачено під час корабельної аварії. Однак уже за рік Вільям замінив утрачений переклад завдяки своєму помічникові Майлзу Ковердейлу. Переклад було таємно доставлено до Англії.
– Складно повірити, що я тримаю Боже Слово й можу читати його самотужки, – сказав новонавернений християнин. – Погляньте, тут сказано: «Не вбивай». Я не розумію, як церква може вбивати християн, якщо Біблія вчить не вбивати.
– Ти усвідомлюєш, що як християнин ти ризикуєш життям? – запитав у нього старший християнин. – Якщо тебе спіймають під час виконання цього завдання, помилування тобі не буде.
Сповнений ентузіазму молодий християнин похитав головою:
– Я моряк, – сказав він. – Корабель, на якому я плаваю, перетинає канал кілька разів на рік. Я готовий ризикнути життям, щоб доставити переклад Тіндейла до Англії. Що мені втрачати? Якщо помру, я потраплю на небеса.
Однієї ночі, коли корабель молодого моряка став на верф в Антверпені, де жив у той час Тіндейл, темна постать з об’ємним пакунком під плащем наблизилася до нього. Обмінявшись паролями та не зронивши більше ні слова, постать попрямувала за моряком на корабель, а потім униз, у трюм. Була середина ночі, тож майже всі моряки спали, виснажені подорожжю. Молодому чоловікові було достатньо кількох фраз пошепки, щоби переконатися в тому, що це був не просто посильний із англійськими Бібліями, а сам Вільям Тіндейл. Він не лише переклав Боже Слово; він хотів зробити все посильне, щоби доправити його до Англії.
Надійно заховавши пакунок, двоє чоловіків, крадучись, залишили корабель. Перед тим як попрощатися, Тіндейл поклав обидві руки на плечі юнака й помолився за його безпеку та безпечну подорож цінного пакунка.
Засинаючи тієї ночі, Вільям думав про свої відвідини корабля. Ці спогади змусили його вдоволено всміхнутися. «Слово Боже нашою рідною мовою! Я пам’ятаю, як мама сказала мені тоді на кухні… Вона ніколи не розуміла ані слова латиною. Тепер такі жінки, як вона, зможуть чути Слово Боже своєю рідною мовою! Можливо, вони навіть розповідатимуть його своїм дітям… навіть тоді, коли збивають масло».
* * *
– Дякую, що погодилися побачитись зі мною, – промовив Генрі Філліпс, уперше зустрівшись із Тіндейлом 1535 року. – Я довго намагався побачитися з вами віч-на-віч.
– Я мушу остерігатися, – пояснив Вільям. – Є люди, які краще воліли б побачити мене мертвим, аніж живим.
Філліпс вдав, що почуте його дуже спантеличило.
– Що я можу для вас зробити? – запитав Тіндейл.
Його гість розповів брехливу історію про те, що він – християнин, який потребує допомоги. Насправді ж він був шпигуном, до того ж хитрим. Тіндейл потрапив у заготовлену йому пастку. Його заарештували та кинули до в’язниці, де він провів більш як рік.
Із тюремної камери Тіндейл написав листа губернаторові з проханням, щоби йому принесли дещо з його речей. Погода була холодною, тож Вільям просив принести йому плаща, шапку та вовняну сорочку. Але понад усе він бажав отримати свічки та свою Біблію давньоєврейською мовою, а також граматику та словник, щоб продовжувати роботу над перекладом.
Зрештою, Тіндейла допитали та визнали єретиком – тим, хто говорить проти вчення католицької церкви. Протягом кількох тижнів після цього керівництво в’язниці та церкви намагалося змусити Вільяма змінити свої переконання та визнати вчення церкви. Але їхні плани жалюгідно провалилися.
У жовтні 1536 року Тіндейл був задушений у своїй камері. Його тіла не поховали, а публічно спалили.
Незадовго перед смертю Вільям Тіндейл молився: «Господи, відкрий очі королю Англії».
Вільям не дожив до того часу, щоб побачити відповідь на свою молитву. Незабаром після смерті Тіндейла, за наказом короля кожна церква Англії отримала екземпляр Біблії англійською мовою, а простих людей заохочували читати її самотужки.
Цікаві факти
Друкування. Це метод виробництва великої кількості екземплярів документа в результаті пресування зразка з нанесеним на нього чорнилом на тканину або метал. Найдавнішим методом друкування був прес. Цей метод використовували в Японії ще в 770 році до Р. Х. Незвичайним у цьому способі друкування було те, що металеві літери потрібно було викласти на дошку навпаки: справа наліво замість зліва направо. Це робили для того, щоб на надрукованій сторінці літери можна було прочитати правильно. Першою людиною в Європі, що успішно застосувала цей спосіб друкування, був Йоганн Гутенберг (приблизно 1438 року).
Примітка. Ще в юному віці Вільям Тіндейл хотів знати, чому не було Біблії англійською мовою. Досі існує багато етнічних груп, що не мають Слова Божого рідною мовою. Міжнародна організація перекладачів Біблії «Вікліф» працює над перекладами Біблії на мову кожного племені та нації.
Поміркуй. Багато людей ризикували власним життям задля того, щоб Біблія була доступною тією мовою, яку розуміли б прості люди. Вони ризикували життям, щоб надрукувати та розповсюдити Святе Письмо. У деяких країнах християни й досі ризикують особистим життям заради передачі Слова Божого своїм друзям чи сусідам. Чи має цінність Біблія для тебе? Чи ризикував би ти життям, щоб її читати? Чи зробив би ти щось для того, щоб твої друзі і твоя сім’я могли читати Слово Боже?
Молитва. Господи Боже, допоможи мені розуміти і цінувати Твоє Слово, Біблію. Пробач, що я не був слухняний тому, що там сказано. Дякую за всіх тих людей, які навчають мене Слова та пояснюють мені його. Перебувай із цими людьми та підтримуй їх. Амінь.
