Мартін визирнув з-за рогу вулиці в Мансфельді, що в Саксонії.
– Там є якісь чудовиська? – запитав у нього брат, ховаючись позаду. Він був молодшим від Мартіна і залюбки дозволяв братові йти попереду, особливо зараз у темряві.
– Ні, – прошепотів Мартін, – я думаю, тут безпечно.
Та, попри впевненість у голосі, він сам здригався від страху так само, як і його брат.
– Що це? – вигукнув він тієї миті, як щось невідоме торкнулося його ноги.
– Це був кіт, – промовив інший хлопчик. – Мені здалося, ти бачив, що він наближається.
– Я не хочу йти повз церкву, – вирішив Мартін. – Підемо додому довшим шляхом.
– Мені також не подобається минати церкву, – підтримав його брат. – Там живуть духи, і вони інколи переслідують дітей, особливо хлопців.
– Хто тобі таке сказав?
– Хтось сказав юрбі дітей, що гралися поряд із церквою, начебто духи забирають хлопців із собою, щоб ті працювали на них, і що вони вже ніколи не зможуть повернутись із потойбічного світу. Їх там тримають в’язнями назавжди!
– Це схоже на брехню, – відповів старший хлопчик, та все ж, про всяк випадок, він вирішив ніколи не йти повз церкву без дорослих. Не хотілося ризикувати й стати в’язнем у потойбіччі.
Лежачи в ліжку тієї ночі, Мартін думав про чудовиська та церкви, духів та священиків. Чомусь йому не вдавалось відокремити ці поняття в думках.
«Хотілось би, щоб було не так багато речей, яких варто боятися, – думав він. – Священик лякає мене найбільше, бо стверджує, що хлопці – погані й вони не можуть потрапити на небеса, натомість часто проводять сотні років у чистилищі».
– Що таке чистилище? – запитав Мартін у батька наступного дня.
– Це місце, куди ми потрапимо після смерті, – пояснив чоловік. – Ми будемо там доти, доки не зможемо піти на небеса.
– Але я хочу відразу на небеса, коли помру, – заперечив Мартін.
– Так не вийде, синку, – засмучено відповів Лютер. – Ти вже накоїв багато поганих учинків. Лише ті, хто живе майже досконалим життям, потрапляють прямо на небеса. І я думаю, що ці люди – папи, кардинали та архієпископи.
– А як же священики та єпископи? – запитав Мартін.
Батько похитав головою.
– На мою думку, більшість із них потрапить до чистилища.
Сльози навернулися на очі Мартіна, коли він запитав:
– А як же вибратись із чистилища?
– Люди, які ще живі, мають відслужити достатньо мес і пожертвувати церкві достатньо грошей, – прозвучала відповідь.
* * *
– Ти не спиш? – запитав у Мартіна брат.
– Ні.
– Про що думаєш?
Мартін повідав молодшому братові свої думки, але після цього в брата виникло ще більше запитань.
– А якщо сім’я не відслужить достатньо мес? Тоді людині доведеться залишитись у чистилищі назавжди?
– Виходить, що так, – відповів Мартін.
– Але якщо мама помре, а тато загине в шахті, хто тоді відслужить за нас меси?
Мартінові стало дуже боязко, тому він вирішив удати, ніби заснув і не почув братових слів. Повернувшись на другий бік, хлопець засопів, але насправді ще кілька годин поспіль лежав без сну, адже думки не давали спокою. «Цікаво, чи достатньо мес ми відслужили за моїх братиків та сестричок, які померли немовлятами? – хвилювався він. – Може, вони все ще в чистилищі?»
* * *
Наступного ранку Мартін довго не міг встати із ліжка, і це дуже розсердило батька.
– Ти – ледащо! – вигукнув він, витягаючи шкіряного паска зі штанів. – Я так важко працюю заради вас, а ти тільки те і робиш, що спиш. Коли ми переїхали до Мансфельда, у нас заледве було кілька пенні. Я стер пальці до кісток, щоб нагодувати та одягнути вас. Я тяжко працював, і нарешті мені належить шахта. І що тепер? Мій старший син не може зранку встати з ліжка!
Мартін знав, що краще не ухилятися від батькового паска, тому гідно переніс своє покарання.
– Іди та допоможи матері збирати дрова, – промовив Лютер, одягаючи назад свій пасок.
Відійшовши подалі від дому, Мартін потер те місце, по якому його щойно вдаряв батьків пасок. Але він не ризикнув зупинятися надовго, бо знав, що батько неодмінно піде слідом, щоби перевірити, чим буде займатися його син. Він здогадувався, де саме шукати матір у лісі, оскільки напередодні впало велике дерево й із нього можна було наколоти багато дров.
– Ти прийшов допомогти? – запитала мати, побачивши Мартіна.
– Мене прислав тато, – відказав їй Мартін, – але я б і сам прийшов.
Йому подобалося збирати дрова для багаття.
– Знаєш що, мамо, дрова гріють нас двічі.
– Що ти маєш на увазі? – запитала мати.
Мартін пояснив:
– Спочатку вони нагрівають нас, поки ми їх збираємо, а потім ще раз гріють, коли згорають у вогнищі!
– Ти такий розумний хлопчик, – мовила жінка. – Не дивно, що батько хоче віддати тебе до школи.
* * *
Шлях до школи був настільки довгим, що спочатку частину дороги Мартіна несли на руках.
– Яка вона, школа? – запитав молодший брат, коли в них трапилася нагода порозмовляти перед сном.
– Тиждень був просто жахливий, – пояснив Мартін. – Учитель – такий суворий. Він збирає всі покарання протягом тижня і роздає їх у п’ятницю. Сьогодні я отримав п’ятнадцять різок.
– Тобі, напевне, було боляче, – співчутливо промовив брат.
– А чому ж, думаєш, я лежу на боку? – випалив Мартін. – Учитель каже, я такий поганий, що ніколи не потраплю на небеса.
Так почалася ще одна безсонна ніч. І не лише тому, що Мартінові було боляче від побоїв.
Після закінчення школи хлопець продовжив навчання в університеті, вивчаючи право.
– Я стану юристом, – казав він батькові, – і ти пишатимешся мною.
Але буря змінила Мартінові плани. Одного дня юнак їхав верхи. Раптом зчинилася люта буря. Блискавка розгорялася то тут, то там, засліплюючи своїм сяйвом.
– Допоможи мені, свята Анно, – благав переляканий Мартін, – і я… стану ченцем.
Він вижив і став ченцем, попри невдоволення свого батька.
Але попри те, що молодий Лютер став ченцем, страх провести вічність у чистилищі неймовірно дошкуляв йому.
«Що я можу зробити, щоб стати гідним раю?» – раз за разом запитував у себе Мартін, аж поки його мозок не починав закипати.
«Промовлятиму молитву Божу щоранку п’ятдесят разів», або «Щодня з’їдатиму лише одну невелику порцію їжі», або «Вбиратимуся в одяг із кінського волосу, який дуже подразнює шкіру», або «Вставатиму щоночі о другій годині й молитимусь аж до світанку» – Мартін вигадував і випробував усі ці способи.
Він навіть здійснив подорож до Риму та знайшов там будинок, що, за переказами, був домом Пилата. Діставшись оселі, Мартін став на коліна, проповз догори всі двадцять вісім сходинок, зупиняючись на кожній для молитви.
«Що б я не робив, – скаржився Мартін після цього, – ніщо не дає мені впевненості, що я зможу уникнути чистилища».
Лютер заледве не втратив розуму від хвилювання.
Одного дня під час навчання Мартіна осяяла неймовірна думка.
«Чи може це бути правдою? – промовив він сам до себе, спантеличений від власних думок. – Чи може бути правдою, що ми спасаємося вірою, а не ділами?»
Тремтячи від хвилювання, Мартін переходив від вірша до вірша в Біблії. Сльози полегшення котилися по його щоках. Він похапцем витирав їх, адже вони заважали далі читати Біблію!
– Це правда! – тихо прошепотів він.
Мартін Лютер сповз зі свого високого стільця й ледве не впав. Ноги стали немов ватними, і, здавалося, він втратив половину своєї ваги.
«Таке відчуття, що я носив важелезну ношу і раптом її не стало», – думав чернець.
Мартін сів і почав роздумувати над своїм відкриттям. Якби хтось тієї миті зайшов до кімнати, здивувався б, що там коїлося: розважливий чернець Мартін Лютер то витирав із очей сльози, то наступної миті схоплювався, щоби подивитися щось у Біблії, потім сідав і розпливався в такій усмішці, якої не було в нього вже кілька останніх років, а тоді, крокуючи кімнатою знову і знову, повторював: «Це правда! Хвала Богові, це правда!»
Протягом наступних місяців після особистого відкриття Мартін багато навчався та роздумував.
«Біблія абсолютно чітко говорить, що ми отримуємо спасіння через віру в Бога, – міркував він. – То чому ж я стільки вивчав цю тему й хвилювався з цього приводу впродовж стількох років і не бачив істини?»
Відповідь на це запитання по-справжньому його засмутила.
«Я не бачив істини тому, що все моє життя церква навчала мене неправди».
Від цієї думки Лютер захитав головою і вдарив кулаком по письмовому столі.
«Щодня протягом усього мого життя я переймався, як же мені вибратися з чистилища, аж ось я збагнув, що такого місця взагалі не існує! Про нього немає згадки в Біблії».
Він снував кімнатою, роздумуючи вголос. «Чому церква бреше? Чому? Чому? Причина може бути лише одна: вона хоче, щоб кожного з нас наповнював страх, вона хоче контролювати нас через наш страх».
Його очі спалахнули. «І вона так чинить! Що ж мені робити?»
1517 року в Лютеровій церкві, так само як і в кожній іншій церкві, було оголошено:
«Церкву святого отця, папи, будуть перебудовувати. Оскільки для цього потрібна сила-силенна грошей, святий отець люб’язно вирішив дозволити продаж індульгенцій. Кожному, хто купить індульгенцію для себе чи своїх рідних, буде прощено гріхи, а відтак – відкрито дорогу до раю».
Мартін слухав це, а його подиву не було меж. У нього паморочилося в голові, коли він залишав будівлю церкви.
«Що таке індульгенція? – запитував він сам у себе. – Це ж лише шматок паперу, на якому написано, що твої гріхи прощено. Як можуть люди вірити, що якщо вони заплатять за шматок паперу, Бог забере їх на небеса? Звичайно, у простих людей вистачить здорового глузду в таке не повірити».
Раптом він зупинився, спантеличений іншою думкою.
«Та ні! Вони повірять! Так само як і я вірив стільки років. Вони повірять у це, бо так каже церква. Це – жахливо! Люди віддадуть гроші, яких не мають, щоби потрапити до раю, якого вони ніколи не побачать!»
Лютер провів багато часу у своєму кабінеті, готуючи документ, який, на його думку, мав зчинити справжній бунт. Закінчивши писати, чернець склав список із 95-ти тез, в яких пояснював, що вчення церкви не відповідало Біблії, більшість тез стосувалися чистилища та індульгенцій. Він узяв цей довгий аркуш паперу, кілька цвяшків і невеличкий молоток та вирушив до замкової церкви у своєму Віттенбергу.
Наблизившись до дверей храму, Мартін не став заходити всередину. Натомість він прибив список до дверей. Новина про його вчинок дуже швидко розлетілася містом.
– Цікаво, чи має рацію Лютер? – міркували одні люди.
– Як він сміє казати, що гроші, витрачені на індульгенції, не допоможуть нам потрапити на небеса?! – виказували люте невдоволення інші.
А багато хто перейнявся та плакав, бо просто не знав що й думати.
Незабаром новина про вчинок Лютера дісталася й папи, якому були не до вподоби дії німецького ченця.
– Приведіть його сюди, – вимагав він. – Почнуться проблеми, якщо люди слухатимуть його. Приведіть його сюди, і я з ним розберуся.
Коли прибуло розпорядження від папи, Мартін Лютер відмовився їхати до Риму.
– У Біблії нічого не сказано про таку особу, як папа, – сказав він другові. – І ми точно не маємо слухати людину більше, ніж Бога. Тому Папа може наказувати що завгодно, але я не буду ані слухати, ані коритися йому!
– Так думати – небезпечно, – застеріг його приятель.
Потім він усміхнувся.
– Але це правда, неймовірна правда. Церква так довго жила в страху перед папами, а тепер ми можемо звільнитися від нього.
Учення Лютера стало широко відомим, і навколо Мартіна почали збиратися люди, які поділяли його думку. Дехто з них зазнав впливу англійця, на ймення Джон Вікліф, що жив понад сто п’ятдесят років до Лютера. Через століття потому не так уже й далеко звідси, у Празі, Ян Гус виголосив таке ж саме вчення. Прихильники Вікліфа та Гуса були натхненні тим, що Мартін Лютер стійко обстоював біблійні істини. І дехто з них належав до тієї когорти людей, що зустрілися з Мартіном 10 грудня 1520 року біля вогнища.
Зібравши разом багато книг церковного вчення, яке, на їхнє переконання, було неправдивим, вони публічно їх спалили.
– Церква відвела нас далеко від істини, – сказав своєму сусідові чоловік, із задоволенням спостерігаючи спалення книг. – Але зміни тихо назрівали вже протягом багатьох років. І незабаром вони настануть. Я вірю, що сьогоднішній день стане великим кроком у процесі реформації.
– А що таке реформація? – запитав його син.
– Це – зміна, сину, – відповів батько. – Зміна, яка настане, коли ми читатимемо Біблію, замість того, щоб слухати брехню, якої нас навчає офіційна церква.
Вогнище розгорялося, коли одну за одною в нього кидали книги. І сяйво відображалося на обличчях тих, у кого вистачило сміливості стояти поруч.
«На їхніх обличчях – захоплення та радість, – думав Лютер, – радість звільнення від страху перед чистилищем і впевненості в надії на небеса».
Цікаві факти
Рим. Вважають, що Рим було засновано 753 року до Р. Х., а з 1871 року він став столицею об’єднаної Італії. Собор святого Петра, збудований 1590 року, досі височіє над містом. Нині населення Рима становить близько трьох мільйонів жителів.
Примітка. Віра в чистилище – хибний шлях. Після смерті люди потрапляють до раю або до пекла. Не існує місця, де б померлі перебували для очищення від гріхів. Лише кров Ісуса Христа очищає нас від усякого гріха. Його смерть на хресті означає, що всі, хто довіряє та любить Його, отримають вічне життя та будуть із Ним після смерті.
Поміркуй. У Біблії написано, що ми отримуємо спасіння через віру, а не діла. Мартін Лютер надзвичайно зрадів, дізнавшись про це. Подумай, наскільки досконалим був Ісус, та все ж Йому довелося померти, щоб звільнити нас від наших гріхів. Що тобі це каже про гріх? А те, що гріх є жахливим. Лишень подумай, що ми, грішні люди, можемо зробити такого доброго, щоб отримати спасіння?! Та нічого, адже спасає лише віра в Ісуса.
Молитва. Дорогий Боже, захисти мене від лжевчення. Дай мені чітке розуміння того, що Ти промовляєш у Твоєму Слові – Біблії. Дякую, що послав досконалого Господа Ісуса, Твого єдиного Сина, померти за мене на хресті. Допоможи мені вірити в Нього. Амінь.
