Ян Гус обережно вибирав камінці – п’ять камінців приблизно однакового розміру та ваги. Потім він повернувся спиною до вітру та підкинув їх угору на декілька сантиметрів.
«Чи зможу я упіймати всі п’ять?» – розмірковував він, затамувавши подих.
Йому вдалося це зробити. Наступного разу він підкинув їх трохи вище й усе одно впіймав. Потім спробував кинути ще вище – і знову впіймав.
– Чудово! – промовив Ян сам до себе. – Ще трохи і я буду готовий помірятися силами в п’ятірці[1] з іншими хлопцями.
Ян тренувався день за днем, аж доки він зміг підкидати камінці в повітря приблизно на пів метра і ловити їх частіше, ніж вони падали долілиць.
– Де ти був? – запитали в Яна друзі, коли він прийшов пограти з ними.
Ян знизав плечима. Він не хотів їм розповідати, що тренувався грати в п’ятірку. Він прагнув зберегти це в таємниці доти, доки буде впевнений, що грає добре.
– Хочете пограти в гру? – запитав один із хлопців.
– А в що ти граєш?
– Просто в камінці, – відповів той.
Ян посміхнувся.
– Звичайно, – погодився він. – Я зіграю.
Ян витягнув свої улюблені камінці з кишені. Потрібні йому камінці мали бути круглими, розміром приблизно з яйце дрозда. Він завжди носив кілька таких із собою.
– Малюй, і я почну.
Ян знайшов крейдяний камінь і намалював на землі коло. У середину кола він поклав більший камінець.
– Так підійде? – запитав він.
Його друзі відповіли схвально. Усі четверо хлопців вишикувались у лінію на відстані приблизно двох метрів і почали почергово кидати камінці в коло. Кожен кидав шість камінців.
– Ти виграв! – сказав Ян своєму другові. – Твій камінець – найближче до середини. Зіграймо ще раз.
Післяобідня пора минула швидко, адже для хлопців час минав весело.
– Яне! Яне! – десь зовсім недалеко почувся голос.
Ян ухопив свої камінці та побіг.
– Мені потрібно йти, – вигукнув він через плече. – Це – моя мама.
– Ти переміг їх у п’ятірку? – запитала в Яна мати, бо знала про тренування сина.
– Ще ні, – усміхнувся він. – Я зачекаю із грою аж доти, доки знатиму, що я – майстер. Сьогодні я знайшов ще один хороший камінець, – додав він, піднявши вгору блакитний камінчик.
– Ти знову ходив до річки, – усміхнулася пані Гус. – Коли я була дівчинкою, то збирала кольорові камінчики біля річки Бланіце. Ти міг би віддати цього камінця святому, – запропонувала вона.
Яном оволоділо дивне почуття. Він не хотів віддавати свій камінець для статуї святого Івана. Але, щоб не засмучувати матері, таки поклав його на полицю навпроти різьбленої статуї.
– Ой, – вигукнув Ян. – Я ледве його не перекинув!
Матір зблідла.
– Благаю тебе, будь обережним, – схвильовано промовила вона. – Якщо ти розіб’єш статую, невдача переслідуватиме нас роками.
Ян поглянув на полицю й замислився. Статуя була вирізана з каменю, його ж блакитний камінчик також був каменем. Невже, скинувши одного з них, справді можна накликати на себе невдачу?
* * *
Ян був ще зовсім хлопчиком, коли помер його батько. На похорон зібралось усе село Гусінець. Священик читав молитви латиною та проводив нею всю службу. Хлопчик міг зрозуміти небагато, хоча через свій смуток Ян мав потребу в розумінні сказаного. Після поховання він повернувся до церкви. Це була єдина кам’яна будівля в околиці, що мала навіть дзвіницю. Зазвичай Янові подобався звук дзвону, однак, коли дзвонили у дзвін у день похорону його батька, він здригнувся.
– Ти вклонився розп’яттю? – запитав люб’язно священик, коли Ян увійшов до церкви.
Хлопець вклонився кам’яній фігурі Ісуса на хресті та зупинився, чекаючи, доки з ним заговорять.
– Чого ти хотів? – запитав священик.
– Будь ласка, отче, скажіть, – поцікавився Ян, – чи мій батько потрапив на небеса?
Священик був спантеличений.
– Ні, – відказав він. – Твій батько був хорошою людиною, але не настільки. Проте, якщо ти проситимеш святих, то, можливо, одного дня він і потрапить на небеса.
Ян відчув жахливу порожнечу всередині. Дивлячись на статуї святих по всій церкві, він не міг збагнути, як розмова з різьбленим та фарбованим камінням може допомогти його батькові потрапити на небеса.
– І не забудь уклонитися розп’яттю, коли виходитимеш.
Похнюпившись, Ян перехрестився і попрямував до дверей.
* * *
– Я не можу вступати до університету, мамо, – кілька років потому заявив юнак Ян. – У тебе немає грошей на моє навчання.
Пані Гус наполягала на своєму. Вона схрестила руки, і Ян зрозумів, що мати була налаштована рішуче.
– Просто послухай мене, – промовила вона. – Багатий пан погодився оплатити твоє навчання через свою добродушність. Ти вступиш до університету та якнайкраще навчатимешся там, щоби він міг пишатися тобою.
Пані Гус опустила руки, і її обличчя подобрішало.
– Я також пишатимуся тобою, – додала вона з усмішкою.
Невдовзі після цієї розмови Ян узяв невеликий клунок зі своїм одягом і книгами, та вирушив до Празького університету.
– Неймовірно красиве місце, – промовив Ян, прогулюючись вулицями міста з іншим хлопцем, із долини Бланіце.
– Я чув, що це єдине місце в Богемії, де є кам’яні будівлі, – промовив його друг.
– І всі ці статуї теж, – додав Ян. – Каміння тут повсюди.
Янові пригадалася гра в п’ятірку з його дитинства та всі камінці, які він зібрав на річці.
– Я зібрав недостатньо камінців, щоб зробити шпиль, – із усмішкою на вустах промовив він… Аж раптом згадав про блакитний камінець біля статуї святого Івана.
– Чи віриш ти, що молитви до статуй допомагають? – поцікавився Ян у друга.
Молодик поглянув на приятеля.
– Якщо так каже церква, то я в це вірю. Так легше жити.
У Богемії вирували суспільні настрої. Ян намагався з’ясувати причину цього.
– Ти справді думаєш, що на межі століть настане кінець світу? – запитав Ян у старшого товариша. – Я не розумію, чим відрізнятиметься 1 січня 1400 року від 31 грудня 1399 року.
Старший чоловік знизав плечима.
– Ти – молодий, – відповів він. – Доживеш до мого віку, то сприйматимеш такі речі серйозніше. Церква не скликала б спеціального собору для того, щоб доставити нас на небеса, якби в них не було підстав вважати, що опівночі настане кінець світу.
Рік підходив до завершення, і страх зростав. З наближенням півночі останнього дня року дехто молився до святих, дехто напився так, що навіть і не розумів, яка зараз пора року, а інші збиралися родинами і разом чекали кінця. А кінець так і не настав. Північ минула, і почався світанок нового століття.
Тим часом Ян Гус був уже викладачем університету, а в 1400 році він став священиком.
– У мене серйозні неприємності, – якось поділився він із найкращим другом. – Що більше я чую про вчення того англійця, Вікліфа, то менше мені подобається вчення церкви.
– Ти так кажеш, – відізвався інший священик, – але не пояснюєш різниці.
Двоє молодих чоловіків сіли на нижній гілці дерева.
– Гаразд, – мовив Ян, – спробую пояснити певну різницю. Церква – багата та могутня. Наприклад, хто володіє більшістю земель довкола?
– Церква, – погодився друг.
Ян кивнув.
– Але ж християни мають віддавати бідним, а не накопичувати величезні багатства для себе. Тут я згоден із Вікліфом. Ще така річ: меса й таїнства в церкві проводяться латиною. Що доброго від того жителям Богемії?
– Це правда, – знову погодився товариш з Яном. – Але якщо священики правильно проводять месу та читають молитви, то хіба має значення те, розуміють їх прості люди чи ні?
– Це має значення, адже Бог хоче, щоб люди розуміли свої дії. Біблія вчить, що ми повинні мати сміливість приходити до Бога. Там немає згадки про те, що приходити потрібно через священика.
– Досить на сьогодні! – зупинив Яна друг. – У мене вже голова обертом іде від твоїх думок.
Яна Гуса було непросто зупинити.
– Послухай мене, – промовив він дорогою додому. – Вікліф переклав Біблію англійською, а ми повинні мати її власною мовою. А ще поглянь на месу. Чому в нас на службі лише хліб, без вина? В Біблії сказано, що ми маємо споживати хліб і вино на згадку про смерть Христа.
Друг підніс догори руку.
– Досить означає ДОСИТЬ, – вигукнув він. – Звучить так, ніби ти віриш Біблії більше, аніж традиціям церкви!
Гус усміхнувся.
– Так воно і є, – відповів він. – І я не розраховую на те, що церкві це сподобається.
* * *
Два роки потому Ян почав проповідувати у Вифлеємській каплиці в Празі. «Я дуже люблю це місце, – роздумував він. – Тут немає контролю церкви. Я можу звертатися до людей їхньою власною мовою».
Неділя за неділею він проповідував чеською мовою, віряни співали чеською, і Слово Боже лунало також чеською. Нарешті люди почули Євангелію власною мовою.
– Зовсім інше відчуття, коли ми розуміємо проповідь! – гомоніли люди, виходячи з церкви.
– А ти думаєш, Бог чує наші молитви, якщо ми не молимося спочатку до святих? – звучав інший схвильований голос.
– Ян Гус каже, що молитися до кам’яної статуї – це те ж саме, що молитися до камінця з річки, – відказав перший чоловік. – Він нам розповідав, що наші молитви мають бути до Ісуса, а не до святих.
– Я в цьому не впевнений, – сказав його співрозмовник. – Я завжди, коли подорожую, молюся до святого Христофора і прошу його захисту. У мене є цілий список святих, до яких я молюся за різні потреби. І гроші теж їм жертвую.
Гус проповідував про Ісуса. Він розповідав людям, що Біблія – це істинне Слово Боже й що Бог ніколи не обманював. Він пояснював, що церква не завжди казала правду й досі хибно вчить людей.
– Як ти лишень насмілився казати такі речі про церкву! – заревів архієпископ Празький. – Як ти смієш розповідати людям, що папа – це звичайна людина і грішник, що бреше та навмисне вводить людей в оману?!
– Я насмілився казати такі речі тому, що не смію про них мовчати, – промовив блідий худорлявий Ян Гус.
Архієпископ видавався просто величезним поряд із Яном. Тоді духівник заволав:
– Що ти маєш на увазі? Поясни мені, що ти маєш на увазі!
Ян намагався пояснити і про Біблію, і про Джона Вікліфа, але архієпископ був занадто розлючений, щоб слухати.
– Геть звідси! – верещав він розлючено. Він настільки вирячив очі, що здавалося, вони цієї ж самої миті вистрелять і уб’ють Гуса. – Це ще не кінець!
Архієпископ Празький зібрав книги Вікліфа та роботи Яна Гуса і спалив їх. Після цього він відлучив Яна від церкви та заборонив йому перебувати в Празі.
– Якщо він думає, що спинить мою проповідь, – казав Гус своїм друзям, – то помиляється. Якщо я не можу проповідувати в місті, то проповідуватиму в селах. А якщо він і з сіл мене вижене, проповідуватиму на схилах та на берегах річок Богемії.
Оскільки все більше і більше людей почали наслідувати проповіді Яна та перестали слухати священиків, архієпископ став розмірковувати, як позбутися Гуса. Навіть папа хотів прибрати його з дороги.
– На тебе всюди чигає небезпека, – одного дня 1414 року сказав Янові приятель.
І він не помилився. Гуса заарештували та кинули до в’язниці. Тієї зими його відвезли до замку Готлібен, зачинили в холодній вежі з жахливими протягами, ноги та руки закували в кайдани та залишили замерзати.
– Дорогий Ісусе, – молився він, сидячи, обіпершись об кам’яну стіну вежі, – щиро Тобі дякую, що Ти разом зі мною на цьому місці. Прости, прошу, тим, хто закував мене тут. Вони – бідолашні, збиті з пантелику люди, які вважають, що якщо з каменю, на який я зараз спираюся спиною, вирізати статую святого, вона зможе відповідати на їхні молитви! Небесний Отче, відкрий їм правду, покажи їм, що Біблія – це істина.
Зима минула, настала весна, а за нею – і літо. У вежі потеплішало, Янові тюремники, однак, прихильнішими до нього не ставали. У липні архієпископ послав за Яном. Його вивели з вежі, стягнувши донизу стрімкими сходами, та виштовхали на вранішнє сонце.
– Моя красива земле, – подумав Ян, насолоджуючись її виглядом. Він знав, що незабаром побачить ще гарніше місце, ніж Богемія.
Гус був прикутий до стовпа, забитого в землю. Він спостерігав, як вогонь розгорявся навколо нього. Ян бачив запалений факел та перші іскри від вогню, що злетіли в повітря. Він відчував, що полум’я підступає все ближче, і до того, як воно поглинуло його, встиг промовити:
– Мета всіх моїх проповідей, вчення, писемних праць та дій – відвернути людей від їхніх гріхів. І це вчення сьогодні буде запечатане моєю смертю.
Щойно він закінчив говорити, полум’я оточило його. Люди, які стояли навколо вогнища, вважали, що бачили спалення Яна Гуса. Але там було лише його тіло. Душа ж Яна Гуса була в кращому місці – на небесах із Господом Ісусом.
Цікаві факти
Прага. Раніше місто було столицею Чехословаччини. Нині це – столиця Республіки Чехія, адже Чехословаччина поділилася на дві окремі держави: Чехію та Словаччину. А ще раніше, до створення Чехословаччини, цю країну називали Богемія. Прага, яку ще іноді називають містом 100 шпилів, була зведена в широкій долині вздовж берегів річки Влтави. Традиційним серцем міста є викладена бруківкою Староміська площа, на якій височіє пам’ятник Янові Гусу.
Примітка. Ян Гус вірив, що нам потрібно мати сміливість наближатися до Бога. Ми не маємо боятися звертатися до Нього в молитві. Ми можемо приносити всі наші проблеми та переживання до нашого люблячого Небесного Батька. Апостол Петро в Першому посланні Петра 5:7 каже, щоб ми покладали на Нього всю свою журбу, бо Він опікується нами. Не потрібно просити когось іншого говорити з Богом замість себе.
Поміркуй. Основною метою в житті Яна було відвернути людей від їхніх гріхів та привести їх до самостійного пізнання Господа Ісуса Христа. Як гріх вплинув на твоє життя та світ навколо тебе?
Молитва. Дорогий Боже, будь ласка, відверни мене від гріха та спрямуй до Себе. Допоможи мені пізнати Ісуса Христа. Навчи мене молитися до Тебе та покладати на Тебе свої турботи. Зроби так, щоб найголовнішою метою мого життя було прославляти Тебе й радіти Тобою завжди. Амінь.
[1] П’ятірка (five) – англійський вид спорту. У п’ятірці м’яч відбивають від стін три– чи чотиристороннього спеціального майданчика, використовуючи рукавичку або голу руку, ніби це ракетка, схожа на ручну пелоту.
