Перш, ніж завершити розповідь про Ананію і Сапфиру, хотілося б сказати декілька слів про покарання в церкві. Судові процеси проти старійшин Господньої церкви, що пройшли нещодавно і отримали широкий розголос, поколивали в деяких церковних керівниках упевненість у необхідності покарання в церкві, як було заповідано Ісусом. Випадок з Ананієм і Сапфирою підкреслює необхідність покарання в церкві.
Я розумію, що Діян. 5 не є типовим випадком церковного покарання. У Діян. 5 діяв Бог; церковне ж покарання має здійснювати община (Мф. 18:15-17; 1Кор. 5:4,5). У Діян. 5 Ананія і Сапфира позбулися життя, що ж до церковного осуду, то карані втрачають наше спілкування з ними[1]. Проте ми можемо простежити деякі аналогії Діян. 5 і церковним покаранням: гріх, що допускається в церкві, шкодить справі Христовій. Гріх може бути (і зазвичай буває) заразливим, якщо його тут же не присікти. Нерозкаяних слід карати – не лише заради них самих, але також і заради усієї церкви.
Дозвольте мені підкреслити останню думку: першочерговою метою покарання є спроба спасіння тих, що заблукали (1Кор. 5:5), але якщо це не відбувається? Такого не сталося з Ананієм і Сапфирою. Чи допоможе тоді церковне покарання? Так, бо воно викорінює гріх з тіла і дозволяє світу бачити, на чому ми стоїмо (1Кор. 5:1,6,7)!
Те, що за історією про покарання відразу ж слідує опис росту церкви, не є ненавмисним збігом! Як за покаранням Ахана сталася велика перемога Ізраїлю, так і покарання Ананії і Сапфири призвело до нових перемог Євангелія!
«Руками ж апостолів творилося в народі[2] багато знамень і чудес; і всі однодушно перебували в притворі Соломоновому[3]. Із сторонніх же ніхто не наважувався прилучитися до них[4], а народ величав їх. А віруючих усе більше й більше приєднувалося до Господа, багато чоловіків та жінок[5]» (в. 12-14).
Зверніть увагу на результати покарання. (1) Довіра до апостолів не похитнулася. Вони продовжували здійснювати «знамення і чудеса». (2) У церкві продовжувала торжествувати єдність. Вони усі були «однодушні». (3) Ті, хто, можливо, «вступив у церкву»[6] просто заради того, щоб щось отримати від неї[7], були налякані[8] і не наважувалися «прилучитися до них». (4) Навіть ті, які не стали християнами, відчували повагу до церкви. «Народ величав їх». (5) Важливо пам’ятати, що покарання не зашкодило церкві. Сумна доля Ананії і Сапфири не відлякала істинних вірних. «А віруючих усе більше й більше приєднувалося до Господа, багато чоловіків та жінок» (виділено мною).
Крах диявольського плану виявився такий же сприятливий для церкви, наскільки руйнівним могло бути успішне його здійснення! Сатана хотів розділити, збезчестити і ослабити церкву, але вона залишилася єдиною, шанованою і продовжувала рости! Проте диявол на цьому не заспокоївся, і ми побачимо це в наступних розділах Книги Діянь.
Висновок
Діян. 4:32-5:14 можуть багато чому навчити. Бог хоче, щоб ми не були егоїстами. Бог хоче, щоб ми були єдині. Бог хоче, щоб ми, проповідуючи Євангеліє, самі жили за його принципами. Бог хоче, щоб ми шанували керівників церкви. Бог хоче, щоб ми шанували Його. Бог хоче, щоб ми знали, що Його не можна обдурити, бо Він усе знає і усе бачить. Ми вчимося тому, що навіть якщо ми християни, гріх може стати причиною нашого падіння[9], і нам треба бути завжди напоготові (1Кор. 10:12).
Але одним з найбільш вражаючих уроків є наступний: чому ми робимо щось так само важливо, як і те, що ми робимо. Те, що Ананія і Сапфира збиралися зробити, по суті було хорошою справою: вони планували внести в церкву значний вклад. Проте причина, що спонукала їх до дії, звела до нуля цінність їх дару: вони зробили це, щоб зірвати похвалу від людей, і тому збрехали, щоб їх дар здався більшим, ніж він був насправді.
Які мої мотиви служіння Господу? Які ваші? Чи служу я Йому тому, що я Йому відданий, тому що так правильно? Чи я служу Йому, бо гадаю отримати з цього вигоду, щоб мене помітили інші?
Якщо чесне обстеження диктує нам необхідність проведення серйозної операції на серці Великим Лікарем, то зараз самий час потурбуватися про це. Бог може і не уразити нас так, як Він це зробив з Ананієм і Сапфирою, але смерть може наздогнати нас так само несподівано, як і тих двох лицемірів – а коли прийде смерть, надто пізно готуватися до зустрічі з нашим Творцем. Нехай ось ці слова ніколи не зітруться з вашого серця: «Страшно впасти в руки Бога Живого» (Євр. 10:31) тому, хто не підготовлений до зустрічі з Ним!
Автор: Девід Ропер
[1] 1Кор. 5:5,7,9,11,13; 2Сол. 3:6.
[2] Текст продовжує підкреслювати, що знамення і чудеса здійснювалися руками апостолів. Ніхто інший поки що не мав такої можливості. А. К. Герві був правий, коли сказав, що «авторитет апостолів… був сильно укріплений цими чудесами, які здійснювалися виключно їх руками» (виділено мною).
[3] Це, очевидно, було звичайним місцем зустрічей християн в Єрусалимі (див. також Діян. 3:11).
[4] На перший погляд, ці вірші здаються майже суперечливими. Коментатори сперечаються про те, до кого відноситься слово «сторонні», але суть уривка очевидна: хоча те, що сталося з Ананієм і Сапфирою, деяких налякало, у цілому це допомогло церкві і її справі.
[5] Це перша спеціальна згадка про те, що жінки теж ставали християнками, хоча ми упевнені, що таких було вже багато. (Хто ж ще готував усю цю їжу для вечерь любові?) Ми вже зустрічали згадку однієї жінки (хоча приклад і не позитивний): це Сапфира.
[6] Можна сказати «приєднатися», «примазатися» або будь-який інший відповідний вираз.
[7] Це було спокусливим, бо задовольнялися потреби кожного члена церкви. І сьогодні деякі відчувають спокусу «вступити в церкву», бачачи, що церква піклується про своїх.
[8] Одні вважають, що «сторонні» – це члени церкви, які стали сторонитися апостолів. Інші ж вважають, що «сторонні» – це вороги Христові, які до часу не чіпали церкву. Що до мене, я віддаю перевагу тлумаченню, даному в тексті. Я вважаю, що існує різниця між тими, хто думав, що в церкву можна вступити, і тими, хто сприймав церкву як те, до чого потрібно було «приєднатися» (в. 14).
[9] Коментатори сперечаються про те, чи «дійсно Ананія і Сапфира були християнами» і чи «були вони загиблими або врятованими». У мене немає підстав вважати, що Ананія і Сапфира насправді не були християнами, членами церкви. Покарання в церкві стосується тільки членів церкви і не має жодного відношення до не членів (1Кор. 5:9-11). Повторюю, ми не бачимо жодних свідчень тому, щоб хтось з них покаявся, тому текст практично не залишає їм надії в плані їх загробного життя. Це, проте, не головне в оповіданні, і, як часто буває в таких випадках, ми просто кажемо: «Бог для них суддя».
