ВОЛЯ ІСУСА І ВОЛЯ ОТЦЯ

Христос у Гефсиманському саду, Ежен Делакруа

Утім що це означає? Чим є «Моя» воля на противагу «Твоїй» волі? Хто тут кому протиставляється? Отець і Син? Чи Людина-Ісус і Бог, триєдиний Бог? Ніде у Святому Письмі ми так глибоко не зазирали у внутрішню таємницю Ісуса, як на Оливній горі. Тож не випадково боріння давньої Церкви за розуміння постаті Ісуса Христа знайшло свій завершальний сенс в осмисленні з вірою молитви на Оливній горі.

Очевидно тут потрібно коротко розглянути христологію давньої Церкви, щоб збагнути її розуміння переплітання божественної і людської волі у постаті Ісуса Христа. Нікейський собор (325 р.) пояснив християнське поняття «Бога». Три особи – Отець, Син і Святий Дух – єдині, в одній Божій «сутності». Більше як через сто років Халкедонський собор (451 р.) спробував дати визначення поняттю переплетення Божества і Людськості в Ісусі Христі та увібрати в формулу, що в Ньому одна особа Сина Божого охоплює та вміщає в собі дві природи – людську і божественну – «без перетікання і нероздільно».

Отож було утверджено безмежну відмінність між Богом і людиною, Творцем і створінням: людськість є людськістю, Божественність – Божественністю. Людськість в Ісусі не абсорбується чи применшується через Божество. Вона цілковито наявна, але її несе Божественна Особа – Логос. Хоча різноманітність природ і не була усунута, словом «Особа» виражено радикальну єдність, в яку вступив з людиною Бог у Христі. Цю формулу – дві природи, одна Особа – створив папа Лев Великий з інтуїцією, що далеко виходить за межі історичного моменту, і тому вона відразу знайшла схвальне затвердження Отців собору.

Проте це було передбаченням: конкретне значення формули ще не було розкрите. Що означає «природа»? І насамперед: що означає «особа»? Через те, що це не було витлумачено, то багато єпископів після Халкедонського собору заявили, що воліють радше мислити, як рибалки, ніж як Арістотель: формула залишилась непрозорою, туманною. Тому рецепція Собору була зовні прикрита і проходила з важкою боротьбою. Урешті відбувся поділ: тільки церкви Риму та Візантії прийняли дефініцію Халкедонського собору і його формулу Олександрія (Єгипет) залишила формулу «нової обожествленної природи» (монофізитизм), на сході Сирія скептично поставилася до поняття особи настільки, наскільки могла сприйняти реальне людське буття Ісуса (несторіанізм). Однак більше за поняття впливали деякі види побожності, що протистояли одні одним і спричиняли виникнення суперечностей, вирування релігійних пристрастей.

Для Церкви усіх часів екуменічний Халкедонський собор залишається об’єднуючим дороговказом до таємниці Ісуса Христа. Звісно, треба по-новому застосувати це в контексті нашого мислення, де поняття «природа» й «особа» на противагу тому часу отримали нове значення. Ці зусилля щодо нового застосування мусять крокувати пліч-о-пліч з екуменічним діалогом, який слід вести з дохалкедонськими Церквами, щоб знову віднайти загублену єдність у центрі віри – визнання Бога, Який став Людиною в Ісусі Христі.

У великому змаганні, що після Халкедонського собору передусім перемістилося у візантійський простір, суттєвим було питання: якщо в Ісусі присутня тільки одна Божественна особа, яка охоплює дві природи, то чим є людська природа? Чи може її утримувати лише одна Божественна особа і чи може вона взагалі існувати у своїй неповторності та правдивості? Чи її примусово не абсорбує Божественність, принаймні в її найвищому прояві, у волі? Чи так і звучить остання з великих христологічних єресей – «монотеїзм»? В єдності двох природ, стверджує вона, може бути тільки одна воля: одна особистість з двома волями – це шизофренія. У результаті особистість проявляється у волі, і якщо є тільки одна особа, то, врешті, може бути тільки одна воля. Тоді постає запитання: що це за людина, яка немає своєї волі? Чи людина без волі насправді є людиною? Чи Бог насправді став Людиною в Ісусі, якщо ця людина не мала волі?

У боротьбі навколо розуміння молитви Ісуса на Оливній горі великий візантійський богослов Максим Ісповідник (пом. 662 р.) розробив відповідь на це питання. Насамперед важливо те, що Максим є запеклим ворогом монотелізму. Людська природа Ісуса через єдність з Логосом не відкидається, вона зберігається повноцінною. А воля є атрибутом людської природи. Ця незаперечна наявність людської та божественної воль в Ісусі не в змозі зумовити шизофренію – роздвоєння особистості. Тому і природу й особу слід сприймати відповідно до їхнього способу буття. Це означає: в Ісусі присутня «природна воля» людської природи, але тільки єдина «воля особи», яка включає в себе «природну волю». І це можливо без знищення суто людського складника, тому що від самого сотворення людська воля підпорядкована Божій волі. Вона звершується, а не знищується в узгодженні з Божою волею. Максим вважає, що людська воля за своєю природою схильна до взаємодії з Божою волею, однак через гріх синергія перетворилась на протидію. Людина, чия воля звершується в узгодженні з Божою волею, відчуває, що та загрожує її свободі. У погодженні з Божою волею вбачає не можливість цілковито бути собою, а загрозу своїй свободі, проти чого починає боронитися.

Драма на Оливній горі полягає в тому, що Ісус виводить природну волю людини з опозиції до взаємодії і так відновлює велич людини. У людській природній волі Ісуса, так би мовити в Ньому самому, міститься весь опір людської природи Богові. Уся наша владність, опозиційність проти Бога є тут, і в цій борні Ісус підносить бунтівну природу до її справжньої сутності.

Крістоф Шюнборн зазначає, «що перехід від протиставлення до спільності двох воль веде через хрест послуху. Цей перехід відбувається в агонії Гетсиманії» (Ікона Христа, С. 131). Отож молитва «Не Моя воля, а Твоя» (Лк. 22:42) насправді є молитвою Сина до Отця, де людська природна воля цілковито вливається в «Я» Сина, чия сутність виявляється саме у «не Я, а Ти» – у цілковитому переданні свого «я» «Ти» Бога Отця. Його «Я» прийняло в себе опозицію людського буття і перетворило її, тож тепер ми всі становимо послух Сина, ми всі будемо притягнуті до Синівства.

Ми підішли до останнього моменту цієї молитви, її справжнього роз’яснювального ключа, взивання: «Авва, Отче!» (Мк. 14:36). Йоахим Єреміяс 1966 року написав визначну книгу про ці слова молитви, з якої я хотів би процитувати дві важливі думки: «Тоді як в юдейській літературі про молитву ми не знаходимо жодної згадки про звертання до Бога словом «Авва», Ісус завжди звертався до Нього тільки так (за винятком вигуку на Хресті, Мт. 15:34). Отож ми маємо справу з цілковито однозначною ознакою ipsissima Ісуса» (Авва, С. 59). Єреміяс показує, що слово «Авва» належить до дитячого мовлення: це форма звертання дитини до тата в родині. «Для юдеїв з їхнім ставленням до світу є не притаманне, а тому неможливе таке фамільярне звертання до Бога. Це було щось нове і нечуване, коли Ісус наважився так зробити. Він розмовляв з Богом, як дитина з батьком… Авва в Ісусовому спілкуванні з Богом відкриває глибину Його стосунків з Богом» (С. 63). Тому це цілком незвично, коли деякі богослови вважають, що на Оливній горі до Триєдиного Бога промовляв Ісус-Людина. Ні, саме тут промовляв Син, Який увібрав у Себе всю людську волю і перетворив її в Синівську волю.

Попередній запис

МОЛИТВА ІСУСА

Христос у Гетсиманському саду, Василь Перов Про молитву на Оливній горі, про яку йдеться тепер, маємо ... Читати далі

Наступний запис

МОЛИТВА ІСУСА НА ОЛИВНІЙ ГОРІ У ПОСЛАННІ ДО ЄВРЕЇВ

Христос у Гетсиманському саду (фрагмент), Карл Генріх Блох Спочатку ми мусимо ще звернутися до молитви на ... Читати далі