Тепер, коли ми розглянули, що робити, якщо ми образили брата, давайте розглянемо, що робити, якщо наш брат образив нас: «Якщо ж згрішить проти тебе брат твій, піди і викрий його між тобою і ним одним. Якщо послухає тебе, то придбав ти брата твого» – (Мф. 18:15).
Багато людей застосовують цей вірш не в тому дусі, в якому мав намір Ісус. Якщо їх образили, вони йдуть до кривдника і викривають його в дусі відплати і гніву. Вони використовують цей вірш як виправдання для того, щоб засудити своїх кривдників.
Але вони упускають саму суть: з якими мотивами Ісус учить нас йти один до одного. Ми повинні йти один до одного не для засудження, а для примирення. Він не хоче, щоб ми говорили нашим братам, наскільки нечесно вони з нами вчинили. Ми повинні йти для того, щоб усунути перешкоду, що заважає відновленню наших взаємин.
Це схоже на те, як Бог відновлює наші стосунки з Ним. Ми згрішили проти Бога, але Він «Свою любов до нас доводить тим, що Христос помер за нас, коли ми були ще грішниками» (Рим. 5:8). Чи готові ми відмовитися від свого самозахисту і померти для гордості, щоб примиритися з тим, хто образив нас? Бог простягнув Свою любов до нас перш, ніж ми вибачилися в Нього. Ісус вирішив простити нас перш, ніж ми усвідомили своє беззаконня.
Він простягнув Свої руки до нас, але ми не могли примиритися з Отцем, поки не прийняли Його слово примирення: «Усе ж від Бога, Який Ісусом Христом примирив нас із Собою і дав нам служіння примирення, бо в Христі Ісусі Бог примирив із Собою світ, не ставлячи в провину людям злочинів їхніх, і дав нам слово примирення. Отже, ми – посланці від імені Христового і мовби сам Бог умовляє через нас; від імені Христового просимо: примиріться з Богом» (2Кор. 5:18-20).
Слово «примирення» бере свій початок від спільної для усіх основи: ми усі згрішили проти Бога. Ми не побажаємо примирення або спасіння, поки нам не стане відомо, що ми відокремлені від Бога.
У Новому Завіті учні проповідували, що люди згрішили проти Бога. Але навіщо говорити людям, що вони згрішили? Щоб засуджувати їх? Бог не засуджує. «Бо не послав Бог Сина Свого в світ, щоб судити світ, а щоб світ спасся через Нього» (Ін. 3:17). Може, це треба робити для того, щоб люди усвідомили, в якому стані вони знаходяться, покаялися у своїх гріхах і просили вибачення?
Що веде людину до покаяння?
Відповідь ми знаходимо в Рим. 2:4: «Або зневажаєш багатство Його милосердя, лагідности і довготерпіння, не розуміючи, що милосердя Боже веде тебе до покаяння?» – (Рим. 2:4). Милосердя Божа веде нас до покаяння. Його любов рятує нас, засуджених до мук у пеклі. Він довів Свою любов тим, що послав на хрест Ісуса, Свого єдиного Сина, щоб Він помер за нас. Бог першим вийшов назустріч нам, хоча це ми згрішили проти Нього. Він простягає Свої руки не для того, щоб засудити, але щоб відновити і врятувати.
Наслідуючи Бога (див. Еф. 5:1), ми повинні першими запропонувати примирення братові, що згрішив проти нас. Ісус затвердив наступний зразок: піди до брата і вкажи йому на гріх не для того, щоб засудити, але щоб усунути будь-яку перешкоду, що розділяє вас, і таким чином примиритися і відновити стосунки. Милосердя Боже усередині нас вестиме нашого брата до покаяння і відновлення наших взаємин.
«Отже, я, в’язень ради Господа, благаю вас поводитися гідно звання, до якого ви покликані, з усякою смиренномудрістю й лагідністю та довготерпінням, терплячи один одного з любов’ю, прагнучи зберігати єдність духу в союзі миру» (Еф. 4:1-3).
Ми зберігаємо цей союз миру тим, що підтримуємо стосунки упокорювання, добрості, лагідності і довготерпіння, покриваючи слабкості один одного любов’ю. І, таким чином, узи любові міцніють. Деякі люди, яких я образив, приходили до мене із засудженням. У результаті цього я втрачав всяке бажання примиритися. До речі, я гадав, що вони зовсім не хотіли примирення; вони просто хотіли, щоб я знав, наскільки вони розсердилися.
Інші люди, яких я образив, приходили до мене в лагідності. Після чого я швидко змінював свою думку і просив у них вибачення – причому іноді ще до того, як вони закінчували свою промову. Чи приходили до вас люди, які кажуть: «Я хочу, щоб ви знали, що я прощаю вас за те, що ви були не кращими другом і не зробили для мене цього і цього»?
Потім, після того, як вони висловили вам це, вони кидають на вас погляд, що проказує: «Ти маєш вибачитися переді мною».
Ви в зніяковінні, замішанні, вас це ранило. Вони прийшли не для того, щоб примиритися, але для того, щоб залякати вас і мати контроль над вами.
Ми не повинні йти до брата, що образив нас, поки не вирішили простити його від усього нашого серця, як би він нам при цьому не відповів. Ми повинні позбутися всяких ворожих почуттів стосовно нього перш, ніж наблизимося до нього. Інакше ми, ймовірно, реагуватимемо, виходячи з цих негативних почуттів, і ранимо, а не зцілимо.
Що робити, якщо в нас правильне ставлення і ми намагаємося примиритися з людиною, яка згрішила проти нас, але вона (чи він) не слухає нас?
«Якщо ж тебе не послухає, візьми з собою ще одного або двох, щоб устами двох чи трьох свідків підтвердилося кожне слово. Якщо ж не послухає їх, скажи церкві; якщо ж і церкви не послухає, то нехай він буде тобі як язичник і митар» (Мф. 18:16-17).
У кожного з цих східців є одна спільна мета: примирення. По суті, Ісус каже: «Продовжуй робити спроби». Зверніть увагу, що кривдник залучений у кожну стадію процесу. Як часто ми розповідаємо про образи усім іншим, перш ніж піти до того, хто згрішив проти нас, як це повелів нам робити Ісус!
Ми робимо це тому, що не розібралися зі своїм власним серцем. Ми відчуваємо, що маємо усі права розповідати іншим свою версію історії. Коли інші погоджуються з тим, наскільки жахливо з нами обійшлися, це зміцнює наші позиції і приносить нам розраду. Але в такій поведінці немає нічого, окрім егоїзму.
