БОГОСЛОВ’Я СЛІВ ПРО УСТАНОВЛЕННЯ ЄВХАРИСТІЇ

Тайна вечеря, Філіп де Шампань

Після усіх цих роздумів про історичні рамки та про історичну достовірність слів Ісуса про встановлення Євхаристії настав час звернутися до змістовних висловлювань. Насамперед ще раз варто нагадати, що у чотирьох Євангельських повідомленнях ми зустрічаємо два типи Передання з характерними відмінностями, які тут не потрібно детально розглядати і досліджувати. Однак коротко слід вказати на найвагоміші з них.

Якщо згідно з Марком (14:22) і Матеєм (26:26) слова про хліб звучать: «Це – Моє Тіло», а в Павла читаємо: «Це Моє Тіло, воно за вас дається» (1 Кор. 11:24), то Лука пропонує змістовне доповнення: «Це – Моє Тіло, що за вас віддається» (22:19). У Луки і Павла відразу слідує повторний наказ: «Чиніть це на Мій спомин», що відсутній у Матея і Марка. Слова про Чашу звучать у Марка: «Це Моя Кров Завіту, що проливається за багатьох» (14:24); Матей ще долучає сюди: «…яка за багатьох проливається на відпущення гріхів» (26:28). За Павлом, навпаки, Ісус сказав: «Ця Чаша – Новий Завіт у Моїй Крові. Робіть це кожний раз, коли будете пити, на Мій спомин» (1Кор. 11:25). Лука формулює подібно, з невеличкими відмінностями: «Ця чаша – це Новий Завіт у Моїй Крові, що за вас проливається» (22:20). Другий повторний наказ відсутній.

Однак важливими є дві виразні відмінності між Павлом/Лукою, з одного боку, і Марком/Матеєм – з іншого: у Марка і Матея «Кров» виступає підметом: «Це – Кров Моя», тоді як Павло і Лука говорять: це «Новий Завіт у Моїй Крові». Багато хто вбачає в цьому зважання на юдейське сахання від споживання крові: істинною суттю того, що питимуть, є не «кров», а «Новий Завіт». Отож ми підійшли до другої відмінності: коли Марко і Матей просто говорять про «кров Завіту» і цим натякають на Вихід (24:8), тобто на заключения Союзу на Синаї, а Павло і Лука говорять про Новий Союз, покликаючись на Єремію (31:31), виявляється різний старозавітний фон. Далі Марко і Матей ведуть мову про пролиття крові «за багатьох», вказуючи на Ісаю (53:12), а Павло і Лука висловлюються «за вас» і, таким способом, змушують безпосередньо думати про спільноту учнів.

Очевидно, що екзегети ведуть широку дискусію про те, якими ж є автентичні слова Ісуса. Рудольф Пеш показав, що спочатку виникло аж 46 можливостей, які через зміну вступу ще подвоюються (Пор. Євангелія в Єрусалимі, С. 134 нн.). Ці старання мають значення, але не можуть становити завдання цієї книги.

Ми опираємося на те з того, що Передання слів Ісуса не існує без рецепції Церкви, яка закладалася і почувала себе строго зобов’язаною зберігати вірність у головному, але також усвідомлювала, що шкала коливання слів Ісуса із субтильним відлунням слів Писання допускає деякі відмінності в нюансах. Тож як Вихід (24), так і Єремію (31) можна одночасно чути у словах Ісуса і більшою мірою акцентувати то на тому, то на тому, не заперечуючи тих слів, які ледь чутні, але все-таки недвозначно містять у собі Закон і Пророків. Отже, ми вже перейшли до тлумачення Господніх Слів.

Повідомлення про встановлення Євхаристії в усіх чотирьох текстах розпочинаються двома висловлюваннями про діяння Ісуса, які стали важливими для рецепції цілого в Церкві. Нам розповідають, що Ісус узяв хліб, виголосив благословення і подяку, а тоді поділив його. На початку зустрічаємо eucharistia (Павло/Лука) і відповідно eulogia (Марко/Матей). Обидва поняття вказують на berakha, могутню молитву подяки і благословення юдейського Передання, яка належить до ритуалу Пасхи та інших Трапез. Їжі не споживають, не виголосивши перед тим подяку Богові за дари, які Він дарує: за хліб, який Він дозволяє отримувати від землі, і за плоди винограду.

Два різні слова, які використовують Марко/Матей, з одного боку, і Павло/Лука – з іншого, вказують на два напрямки, притаманні цій молитві: подяка і прославляння за Божі дари. Однак це прославляння повертається як благословення дарів, як написано в Першому Посланні до Тимотея (4:4 н.): «Бо всяке Боже створіння-добре, і не слід нічого відкидати, коли його з подякою (eucharistia) приймати, бо воно освячується словом Божим і молитвою». Ісус на Тайній Вечері (як і під час помноження хлібів (Йо. 6:11) прийняв це Передання. Слова про встановлення Євхаристії належать цьому контексту молитви; в них подяка перетворюється у благословення і стає перетворенням.

Другий момент: сказано, що Ісус «ламав хліб». Ламання хліба для всіх – це передусім функція господаря дому, який частково представляє Бога-Отця, Який завдяки плодючості землі уділяє нам усе, що потрібне для життя. Це також жест гостинності, завдяки якому і чужинцям дозволено брати участь у приватному, їх запрошують до застільного товариства. Ламання і поділ власне утворюють спільноту. Ці предвічні людські жести давання, поділу та єднання, отримують на Тайній Вечері Ісуса цілковито нову глибину: Він дає Себе Самого. Уділена доброта Бога стає радикальною тоді, коли Син у хлібі уділяє Себе Самого і розподіляє.

Поступок Ісуса став символічним образом цілого Таїнства Євхаристії. У Діяннях Апостолів і загалом у ранньому християнстві «ламання хліба» почали використовувати для позначення Євхаристії. У ній ми приймаємо гостинність Бога, Який роздаровує Себе нам в Ісусі Христі, Розп’ятому і Воскреслому. Ламання хліба і ділення – це акт любовного звертання до того, хто Його потребує, внутрішній вимір самої Євхаристії.

«Caritas», турбота про іншого, не є одним секторів християнства поруч з культом, а закорінена в ньому. Горизонталь і вертикаль нерозривно поєднані в Євхаристії, «ламанні хліба». У подвійному висловлюванні подяки і поділі на початку повідомлення про установлення Євхаристії виявляється суть нового культу, який запровадив Ісус на Тайній Вечері, у Хресті й Воскресінні. Цим усувається і водночас сповнюється храмовий культ.

Повернемося до слів про хліб. За Марком і Матеєм вони звучать звичайно: «Це Тіло Моє», Павло і Лука долучають сюди: «Що за вас віддається». Таким способом вони увиразнюють те, що міститься в жесті ділення. Коли Ісус говорить про Своє Тіло, то, звісно, під цим має на увазі не фізичне тіло, відмінне від душі чи духу, а цілу особистість. Зокрема Рудольф Пеш так коментує це: Ісус висуває передумовою особливе значення Своєї Особи, коли пояснює, що таке хліб. Учні могли розуміти: «Це Я, Месія» (Євангелія від Марка II, С. 357).

Однак як так може бути? Ісус присутній посеред Своїх учнів. Що ж Він чинить? Він звершує те, що сказав у промові про пастиря: «Ніхто його в Мене не забирає, бо Я сам кладу його від Себе. Владу бо маю його покласти і владу маю назад його забрати» (Йо. 10:18). На Хресті від Нього відбирають життя, але Він віддає його добровільно відразу. Він перетворює Свою насильницьку смерть у вільний акт самопожертви, віддання Себе Самого за інших та іншим.

І Він знає: «Владу бо маю його покласти і владу маю назад його забрати» (Йо. 10:18). Він дає життя і знає, що саме так Він бере його знову. У даванні життя полягає суть Воскресіння. Тому Він уже тепер може передбачливо ділити Себе, бо вже тепер віддає життя – Себе Самого – і тому відразу знову його отримує. Тож Він може вже закладати Таїнство, у якому Сам стає пшеничним зерном, що помирає і впродовж віків роздає себе самого людям у правдивому помноженні хліба.

Слова про Чашу, до яких ми щойно тепер переходимо, мають надзвичайне богословське значення. Як уже натякалося, у цих небагатьох словах переплетені три старозавітні тексти, в яких підсумовується вся попередня історія спасіння і знову стає реальністю.

Це передусім Вихід (24:8) – заключения Союзу на горі Синай, тоді Єремія (31:31) – обітниця Нового Завіту серед кризи історії Союзу, кризи, найяскравішими маніфестаціями якої були зруйнування храму і Вавилонська неволя; нарешті, Ісая (53:12) – таємнича обітниця Слуги Господнього, який понесе гріхи багатьох і так здобуде для них спасіння.

Спробуймо тепер зрозуміти значення цих трьох текстів у їхньому новому взаємозв’язку. Синайський Союз базується, згідно з описом (Вих. 24), на двох елементах: по-перше, на «крові Союзу», крові принесених у жертву тварин, якою окроплювали вівтар – як символічний образ Бога – і народі; по-друге, на Слові Божому й обітниці послуху Ізраїлю: «Це кров союзу, що уклав Господь із вами, згідно з усіма цими словами», – урочисто виголосив Мойсей після обряду окроплювання. Безпосередньо перед тим народ відповів на зачитування грамоти Союзу: «Усе, що сказав Господь, зробимо й слухатимемося» (Вих. 24:7 н.).

Ця таємнича обітниця, що є конститутивною для Союзу, була порушена через поклоніння золотому тільцю відразу після того, як Мойсей побував на горі Синай. Уся наступна історія є історією щоразу нового відступу від обітниці послуху, як свідчать історичні факти Старого Завіту та книги Пророків. Злам видається невиправним у ту мить, коли Бог піддає Свій народ засланню, а храм – зруйнуванню.

Тоді зроджується надія на «Новий Союз», заснований уже не на крихкій вірності людської волі, а незмінно вписаний у серця (Пор. Єр. 31:33). Висловлюючись іншими словами, новий Союз мусить, базуватися на послусі, що є непохитним і незламним. Цей послух, закладений в основі людського буття, є послухом Сина, який стане слугою і вбере весь людський непослух у Свій послух, що поведе аж до смерті, вистраждає і подолає.

Бог не може просто зігнорувати непослух людини, все зло історії, трактувати його, як щось безневинне і незначне. Таке «милосердя», «безумовне прощення», виявилося б «дешевою ласкою», що у свій час відкинув Дітріх Бонгоффер. Отож зло як реальність не можна просто зігнорувати, відкинути. Його слід опрацювати, перемогти. Лише це є справжнім милосердям. І те, що Бог сам чинить це, бо люди не можуть собі зарадити, є «безумовною» Божою добротою, яка ніколи не виступить проти правди і справедливості, які їй притаманні. «Коли не віруємо, Він зостається вірним, бо Сам Себе зректися не може», – пише Павло Тимотею (2 Тим. 2:13).

Ця Божа вірність полягає в тому, що Він тепер діє стосовно людей не тільки як Бог, а також як Людина стосовно Бога, і так утверджує Союз. Тому постать Слуги Господнього, який несе гріхи багатьох (Іс. 53:12), співвідноситься з обітницею незнищенного Нового Союзу. Цей непохитний фундамент Союзу в серці людини, цілого людства, є основою заступницького страждання Сина, Який став слугою. Тож цілому брудному потокові зла протиставляється послух Сина, в Якому страждав сам Бог і послух Якого завжди є безмежно більшим, ніж зростаюча маса зла (Пор. Рим. 5:16-20).

Кров тварин не могла ні «спокутувати», ні поєднати Бога і людей. Це могло бути лише знаком надії та очікування на справді рятівний послух. У словах Ісуса про Чашу це все підсумоване і втілене: Він дарує «Новий Завіт у Своїй Крові». «Його Кров» – це повноцінний дар Самого Себе, в якому Він терпить усе горе людства, перетворює віроломство на Свою безумовну вірність. Це новий культ, який Він заклав на Тайній Вечері: притягнення людства до свого заступницького послуху. Участь у Тілі та Крові Христа означає, що Він виступає «за багатьох», за нас, і в Тайні приймає нас до цих багатьох.

Зі слів установлення Євхаристії залишається ще визначити зміст одного вислову, що недавно був причиною багатьох дебатів. За Марком і Матеєм, Ісус сказав, що Його Кров проливається «за багатьох», і тим натякнув на Ісаю (53), тоді як Павло і Лука говорять про давання чи проливання «за вас».

Новітнє богослов’я повноправно наголосило на спільному для всіх чотирьох описів слові «за», яке можна розглядати, як ключове не тільки в повідомленнях про Тайну Вечерю, а й у постаті Ісуса загалом. Усю Його сутність описують словом «проекзистенція»[1], виступ не за себе самого, а за інших, що є не лише виміром цього існування, а його глибиною та цілісністю. Його буття як таке означає «буття для». Коли ми зможемо це збагнути, то ми справді наблизимося до таємниці Ісуса, тоді ми також дізнаємося, що таке наслідування.

Однак що означає «пролита за багатьох»? У своєму головному творі «Слова Ісуса про Тайну Вечерю» (1935) Йоахим Єреміяс намагався показати, що слово «багатьох» у повідомленнях про установлення Євхаристії – це семітизм, і тому його потрібно читати, зважаючи не на грецьке значення слова, а на відповідні старозавітні тексти. Він намагається довести, що слово «багатьох» у Старому Завіті означало «спільність», але насправді його слід перекладати як «усіх». Ця теза дуже швидко утвердилася і стала загальним богословським надбанням. Ґрунтуючись на цьому, потім у багатьох мовах слова звертання «багатьох» перекладали як «усіх». «За вас і за всіх проливається», — чують вірні сьогодні слова Ісуса на Літургії Жертви.

Однак цей консенсус екзегетів знову ламається. Більшість вважає, що слово «багатьох» в Ісаї (53), а також в інших місцях означає загал, але не може просто ототожнюватися з «усіх». Посилаючись на кумранську мову, здебільшого вважають, що «багатьох» в Ісаї і в Ісуса означає «загал» Ізраїлю (Пор. Пеш, Тайна Вечеря, С. 99-100; Вілкенс, С. 84). Щойно з приходом Євангелії до поган проявиться універсальний горизонт смерті Ісуса та Його жертви, що однаковою мірою охоплює і юдеїв, і поган.

Нещодавно віденський єзуїт Норберт Баумарт разом з Марі-Ірмою Зеєванн запропонували тлумачення вислову «за багатьох», що в основному розвинув уже 1947 року Йозеф Пашер у своїй книзі «Євхаристія». Ось ядро тези: «проливається», з огляду на мовну структуру тексту, стосується не Крові, а Чаші: «Тож ішлося б про активне виливання Крові з Чаші, завдяки чому щедро роздаровується саме Боже життя, без жодного натяку на дії катів» (Gregorianum 89, С. 507). Отже, слова про Чашу нічого не розповідають нам про смерть на Хресті та її наслідки, а про таємну дію, і так пояснюється «за багатьох»: коли Смерть Ісуса стосується «всіх», важливість Таїнства пізнають не всі. Вона приходить до багатьох, але не до всіх (Пор.: особливо С. 511).

Якщо розглядати суто з філологічного аспекту, це вирішення може бути слушним для тексту Марка (14:24). Якщо на противагу Маркові текстові Матея не приписувати жодної оригінальності, то це може бути яскравою характеристикою до слів про Тайну Вечерю. Вказівка на відмінність між радіусом Євхаристії та універсальним радіусом хресної смерті Ісуса в будь-якому разі є цінною і може завести на крок далі. Однак проблема слова «багатьох» розкрита все-таки лише частково.

Отож існує головне тлумачення, яке Ісус дає Своєму посланництву у Марка, де саме появляється слово «багатьох»: «Бо й Син Чоловічий прийшов не на те, щоб Йому служити, лише щоб служити й віддати Своє життя як викуп за багатьох» (10:45). Очевидно, що тут мова йде про пожертвування життям і про те, що Ісус приймає пророцтво про Слугу Господнього від Ісаї (53) і пов’язує з посланництвом Сина Людського, яке, відповідно, отримує нове пояснення.

Отже, що слід сказати про це? Мені здається, що потрібно і водночас доцільно зазирнути у свідомість Ісуса і пояснити, що Він думав на основі нашого пізнання і богословських поглядів того часу? Ми можемо лише сказати, що Він усвідомлював сповнення посланництва Слуги Господнього і Сина Людського у Собі Самому – зокрема поєднання обох мотивів водночас пов’язане з обмеженням посланництва Слуги Господнього – це універсалізація, що вказує на нову широчінь і глибинність.

Далі ми можемо зауважити, як на шляху Церкви, яка зароджується, повільно зростає розуміння посланництва Ісуса і як «пригадування» учнів під проводом Святого Духа (Пор. Йо. 14:26) провадить до сприйняття всієї таємниці, яка криється за словами Ісуса. У Першому посланні до Тимотея (2:6) йдеться про Ісуса Христа як про посередника між Богом і людьми, «що дав Себе Самого як викуп за всіх». Універсальне значення спасіння через Ісусову смерть передане тут з кришталевою прозорістю.

Різні в історичному плані, зате цілком узгоджені за суттю відповіді на запитання про радіус спасенної діяльності Ісуса – непрямі відповіді на проблему «багатьох/усіх» – можна знайти в апостолів Павла та Йоана. Павло пише римлянам, що погани «у їх цілості» (pleroma) мусять отримати спасіння і що цілий Ізраїль спасеться (Пор. Рим. 11:25-26). Йоан говорить, що Ісус помре «за народ» (юдеїв), але не тільки за це, а й для того, щоб злучити розсіяних дітей Божих (Йо. 11:50-52). Отож смерть Ісуса є дієвою як для юдеїв, так і для поган, для цілого людства.

Коли під «багатьма» в Ісаї розуміли Ізраїль як цілість, то у справжній відповіді на Ісусове нове застосування слова все більше можна зауважити те, що Він справді помер за всіх.

Протестантський богослов Фердинанд Каттенбуш у 1921 році зробив спробу пояснити, що слова Ісуса про установлення Євхаристії на Тайній Вечері є справжнім актом заснування Церкви. Отож Ісус дав Своїм учням ту новизну, яка їх об’єднала і зробила спільнотою. Каттенбуш був правий, що разом з Євхаристією заснована і сама Церква. Вона стає цілістю, стає сама собою, з Христового Тіла, водночас зі смерті Ісуса вона стає відкритою широким обріям світу й історії.

Євхаристія – це видиме дійство зібрання, що – в конкретному місці чи в будь-якій місцевості – є вступом у спільноту з живим Богом, Який з глибини єднає людей зі Собою. Церква зроджується з Євхаристії. З неї виникає її єдність і послання. Церква походить з Тайної Вечері, і саме тому зі Смерті та Воскресіння Христа, яким передував Його дар Тіла і Крові.


[1] Проекзистенція – (лат.: «буття для когось»): богословське поняття, що характеризує екзистенційне заступництво Ісуса Христа за людей; крім того, християнський принцип життя у беззастережній солідарності з іншим.

Попередній запис

ВСТАНОВЛЕННЯ ЄВХАРИСТІЇ

Тайна вечеря, Філіп де Шампань Так зване повідомлення про встановлення Євхаристії, тобто слова і жести, через ... Читати далі

Наступний запис

ВІД ТАЙНОЇ ВЕЧЕРІ ДО ЄВХАРИСТІЇ НЕДІЛЬНОГО РАНКУ

Тайна вечеря, Філіп де Шампань У Павла та Луки після слів «Це Тіло Моє, що за ... Читати далі