ВСТАНОВЛЕННЯ ЄВХАРИСТІЇ

Тайна вечеря, Філіп де Шампань

Так зване повідомлення про встановлення Євхаристії, тобто слова і жести, через які Ісус дав учням Себе Самого у хлібі та вині, творить ядро передання про Тайну Вечерю. Крім трьох синоптичних Євангелій – Матея, Марка і Луки – це повідомлення знаходимо у св. Павла в Першому Посланні до Коринтян (11:23-26). Чотири повідомлення в загалом дуже схожі, але все-таки відмінні в деталях, які, очевидно, стали об’єктом широких екзегетичних дискусій.

Можна виділити два головні типи: з одного боку, повідомлення Марка, з яким співпадає текст Матея; з іншого боку, текст Павла, з яким споріднена розповідь Луки. Як літературний текст повідомлення Павла є найдавнішим. Перше Послання до Коринтян написане приблизно 56-го року. Час написання Євангелії від Марка пізніший, але безперечним є те, що його текст відтворює дуже давнє передання. Суперечка екзегетів ведеться навколо того, який з обидвох текстів старіший – Марка чи Павла.

Рудольф Пеш виступив з вражаючими аргументами на користь давності передання Марка, яке датуються 30-ми роками. Однак повідомлення Павла повертається у те саме століття. Павло каже, що він передає те, що сам отримав від Господа як передання. Повідомлення про впровадження Євхаристії і передання про Воскресіння (1 Кор. 15:3-8) займають особливе місце в повідомленнях Павла: це долучені тексти, які апостол такими «отримав» і з ретельністю дослівно передає далі. Двічі він говорить, що передає те, що сам отримав. У Першому Посланні до Коринтян (15) він чітко наполягає на достовірності слів, які потрібні для спасіння. Це свідчить про те, що Павло отримав слова про Тайну Вечерю від первісної громади таким способом, який дав йому змогу усвідомити, що вони походять від самого Господа.

Пеш вбачає історичну перевагу повідомлень Марка в тому, що вони є звичайною розповіддю, тоді як Перше Послання до Коринтян (11) він вважає «етіологією культу» й, отже, вже літургійно – і для Літургії – сформованим текстом (Пор. Євангелія від Марка II – С. 364-377, особливо Є. 369). У цьому, безперечно, є раціональне зерно. Проте, мені здається, що немає жодної відмінності між історичним і богословським зображенням обох текстів.

Підтверджується те, що Павло висловлюється нормативною мовою відповідно до святкування християнської Літургії; якщо тут ідеться про «етіологію культу», то з цим я можу погодитися. Проте нормативним для християнської Літургії, на переконання апостола, текст є саме тому, що він достеменно відтворює заповіт Господа. Відповідно зосередженість на культі й уже існуюча форма культу не протирічать строгому переданню того, що Господь сказав і хотів сказати. Навпаки, нормативним текст вважається тому, що він правдивий і оригінальний. При цьому точність передання не виключає концентрації і вибору. Однак вибір і формулювання, згідно з переконанням Павла, не можуть фальсифікувати те, що передав учням Господь цієї ночі.

Такий вибір і таке формулювання, що стосуються Літургії, знаходимо і в Євангелії від Марка. Бо і ця «розповідь» не може знехтувати своїм вирішальним значенням для Літургії Церкви і, зі свого боку, висуває як передумову вже діючу літургійну традицію. Обидва типи передання справді бажають передати нам заповіт Господа. Разом вони дозволяють пізнати багатство богословських перспектив того, що відбулося, і сумісно показують нам нечуване Нове, яке Ісус запровадив тієї ночі.

З огляду на таку величну релігійно-історичну і богословську подію, яку відтворюють повідомлення про Тайну Вечерю, не можна уникнути запитань з боку модерного богослов’я: такі надзвичайні речі не вкладаються в жодні рамки з образом привітного Учителя, який змалювало багато екзегетів. У це неможливо «повірити». І, звичайно, це не поєднується з образом Ісуса як політичного бунтівника. Тож значна частина сучасної екзегези заперечує те, що слова про впровадження Євхаристії справді вказують на Ісуса. Через те, що йдеться про ядро християнства загалом і про центральний аспект постаті Ісуса, то ми змушені ближче розглянути це.

Головний закид щодо слів і жестів про Тайну Вечерю можна підсумувати так: існувало нерозв’язане протиріччя між Посланням Ісуса про Царство Боже й уявленням про Його заступницьку смерть як спокутування. Центральне місце у словах про Тайну Вечерю займають такі слова: «за вас – за багатьох», заступницька самопожертва Ісуса, а також думка про спокутування. Коли Іван Хреститель, зважаючи на наближення Суду, закликав до навернення, то Ісус як посланець радості звістував наближення Божого панування і волі, яка потрібна для прощення, повняву Божої доброти і милосердя. «Останнє слово, яке Бог промовляє через Свого останнього посланця (посланця радості після останнього посланця суду Івана) є слово спасіння. Проповідування Ісуса однозначно характеризується зосередженістю на запевненні спасіння Богом, заміною близького Бога-Судді присутнім Богом доброти». У цих словах Пеш підсумовує важливий зміст аргументації, яка стверджує непоєднаність передання про Тайну Вечерю з новизною та своєрідністю Проповідування Ісуса (Тайна Вечеря, С. 104).

Петер Фідлєр розгортає це бачення, коли пише: «Ісус проповідував Отця, що має волю для безумовного прощення», і потім запитує: «Невже Він у Своїй ласці не був таким великодушним чи суверенним, щоб наполягати на спокутуванні?» (С. 569; пор. Пеш, Тайна Вечеря, С. 16 і 106). Він продовжує пояснювати цю думку про спокутування, вважаючи це несумісним з Божим образом Ісуса і в цьому, до речі, його підтримує багато екзегетів і представників систематичного богослов’я.

Загалом, ми знаходимо тут справжню причину того, чому значна частина сучасних богословів (не тільки екзегетів) виступає проти походження слів про Тайну Вечерю від Ісуса. Причина міститься не в історичному надбанні: як ми простежили, Євхаристійні тексти є найдавнішим надбанням Передання. Щодо історичних знахідок, то нічого не може бути давнішим за передання про Тайну Вечерю. Однак сучасні відчуття не сприймають думку про спокутування. Ісус зі Своїм Проповідуванням Царства Божого мусив бути полюсом, який протилежний до цього. Йдеться про наш образ Бога і Людини. Відповідно і ціла дискусія є лише уявно-історичною.

Питання набагато складніше: «Що таке спокутування? Чи це можливо поєднати з чистим образом Бога? Чи це ступінь релігійного розвитку, який потрібно подолати? Чи Ісус, якщо Він був новим посланцем Бога, мусив виступати проти цього уявлення?» Тож справжній диспут треба вести навколо того, чи новозавітні тексти – вірно трактовані – розкривають нам думку про спокутування, яку сприймаємо і ми, якщо готові повністю вислухати Послання, що доноситься до нас.

Це питання ми змушені будемо остаточно проаналізувати у розділі про смерть Ісуса на Хресті. Для цього потрібна готовність не протиставляти «по-критиканськи» Новому Завіту нашу більшу обізнаність, а вчитися і дозволити себе вести: не перемонтовувати тексти на свій розсуд, а дозволити очистити і поглибити наше розуміння цих слів.

Прислуховуючись до цього, спробуємо наблизитися до розуміння. Це насамперед питання: «Чи справді існує протиріччя між галілейським Посланням про Царство Боже й останнім Проповідуванням Ісуса в Єрусалимі?

Видатні екзегети – Рудольф Пеш, Ґергард Лофінк, Ульріх Вілкенс – хоч і зауважують глибоку відмінність, проте не помічають жодної суперечності, яку неможливо здолати. Вони опираються на те, що Ісус спершу запропонував Послання про Царство Боже і дароване прощення без будь-якої умови, але Він зауважив неприйняття цієї пропозиції й ідентифікував Своє посланництво з посланництвом Слуги Господнього. Він усвідомлював, що після відхилення Його пропозиції залишиться тільки шлях спокутування заступництва: Він мусить взяти на Себе горе, що гряде на Ізраїль, щоб таким способом багатьом повернути спасіння.

Що ми в змозі відповісти на це? Сам собою такий розвиток – ступання на новий шлях любові після невдачі першої пропозиції — можливий з огляду на цілісну структуру біблійного образу Бога та історії спасіння. До шляхів історії Бога з людьми, зображених у Старому Завіті, належить саме ця «гнучкість» Бога, Який очікує на вільний вибір людини і після кожного “Ні” відкриває новий шлях любові. На “Ні” Адама Він відповідає новим зверненням до людини. На “Ні” Вавилона Він відповідає обранням Авраама і цим відкриває нове сходження в історію. Вимагання царя для ізраїльтян є спершу спротивом Богові, Який хоче безпосередньо панувати над Своїм народом. Однак в обітниці Давидові Він перетворює цей спротив на шлях, який згодом поведе прямо до Христа, Сина Давидового. Тож така двоступеневість у діянні Ісуса, загалом, є можливою.

На такий поворот на шляху Ісуса й людей натякає 6-й розділ Євангелії від Йоана. Народ і багато Його учнів відвертаються від Нього після Євхаристійної промови. Лише Дванадцятеро залишаються поруч з Ним. Це ж ми знаходимо в Євангелії від Марка, де Ісус після другого помноження хлібів і після визнання Петра (8:27-30) починає говорити про страждання і вирушає в дорогу до Єрусалима і Своєї останньої Пасхи.

Ерік Петерсон у 1929 році у своїй праці про Церкву, яку досі високо цінують читачі, висуває тезу, що Церква існує тільки за умови, «що юдеї як вибраний Богом народ не увірували в Господа». Коли б вони прийняли Ісуса, то «Син Людський прийшов би знову і настало б месіанське Царство, в якому юдеї хотіли займати найважливіше місце» (Богословські трактати, С. 247). Романо Ґвардіні у своїх творах про Ісуса прийняв цю тезу і перемінив її. На його думку, Послання Ісуса розпочинається обітницею Царства; “Ні”, сказане Ізраїлем, зумовило новий етап в історії спасіння, в яку входить Смерть і Воскресіння Господа та Церква поган.

Отож, що ми в змозі сказати про все це? Насамперед те, що завдяки новим рішенням деякий розвиток у Посланні Ісуса, загалом, можливий. Петерсон вважає, що крах відбувся не під час Послання Ісуса, а після Пасхи, коли учні спочатку змагаються за “Так” Ізраїлю. Щойно тоді, коли виявляється неуспішність спроби, вони вирушають до поган. Цю другу подію ми чітко вирізняємо у текстах Нового Завіту.

Ми можемо припустити розвиток на шляху Ісуса тільки з більшою чи меншою вірогідністю, але не охопити достеменно. Цілком очевидно, що не існує радикального протиріччя між Проповідуванням Царства Божого та Єрусалимським Посланням, яке зустрічаємо у тезах модерних екзегетів. Дані розвитку на шляху Ісуса ми вже зафіксували. Однак тепер мусимо сказати (як, наприклад, чітко встановив Джон П. Майєр), що тексти синоптичних Євангелій не дають змоги встановити жодну хронологію Проповідування Ісуса. Безперечно, акценти на потребі Смерті й Воскресіння проявляються чіткіше у просуванні Ісуса на Своєму шляху. Однак увесь матеріал хронологічно невпорядкований, щоб прокласти межу між подіями, які відбулися раніше, і тими, що відбулися пізніше.

Декілька рекомендацій може бути достатньо. Уже в 2-му розділі у Марка, в диспуті про піст учнів, знаходимо передвіщення Ісуса: «Але настане час, коли в них візьмуть жениха, й тоді вони поститимуть за тих днів» (2:20). Ще набагато важливіше визначення Його посланництва укрите в Його промовах — у притчах, які зображають Його Послання про Царство Боже для людей. Ісус ідентифікує Своє посланництво з тим, що було довірене Ісаї після зустрічі з живим Богом у храмі: пророкові було сповіщено, що його посланництво спричинить тільки подальшу закам’янілість і щойно через неї зможе прийти спасіння. Учням уже на першому етапі Свого Проповідування Ісус каже, що саме це творитиме структуру Його шляху (Мк. 4:10 нн.; пор. Іс. 6:9 н.).

Отож усі притчі, ціле Послання про Царство Боже перебувають під егідою Хреста. Зважаючи на Тайну Вечерю і Воскресіння, ми могли б сказати, що саме Хрест є крайньою радикалізацією безумовної любові Бога, в якій Він, попри всякі заперечення з боку людей, дає Себе Самого, бере на Себе «Ні» людей і, відповідно, залучає у Своє «Так» (Пор. 2 Кор. 1:19). Ця хресто-богословська інтерпретація притч і Послання про Царство Боже міститься також у паралельних словах двох інших синоптиків (Мт. 13:10-17; Лк. 8:9 н.).

Ця від початку визначеність Послання Ісуса Хрестом проявляється у синоптичних Євангеліях ще й іншим способом. Я обмежуся двома вказівками.

У Матея на початку шляху Ісуса поміщено Нагірну проповідь з урочистим проголошенням Блаженств. Вони як цілісність визначені перспективою Хреста, яка вповні виявляється в останньому Блаженстві: «Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи Мене ради. Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі; так бо переслідували пророків, які були перед вами» (Мт. 5:10 нн.).

Урешті варто нагадати, що Лука на початку свого зображення шляху Ісуса подає Його відкинення в Назареті (Пор. 4:16-29). Ісус проповідує, що сповнилась обітниця Ісаї про сприятливий рік Господній: «Господній Дух на Мені, бо Він Мене помазав. Послав Мене нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння, випустити пригноблених на волю» (4:18). Проте земляки через Його пропозицію дуже швидко впадають у лють і виганяють Його з міста: «І повели Його на край гори, на якій було збудоване їхнє місто, щоб скинути Його додолу» (4:29). Саме Послання Благодаті, яке проповідує Ісус, відкриває перспектива Хреста. Лука, який старанно скомпонував свою Євангелію, цілком свідомо змалював цю сцену як своєрідний заголовок до всього Ісусового діяння.

Протиріччя між Радісним Посланням Ісуса і Його прийняттям Хреста як смерті для Себе не існує, навпаки, щойно у цьому прийнятті й переміні смерті Благовість осягає повну глибину. Врешті, в історичному аспекті, уявлення про зародження Євхаристії у «громаді» також цілковито абсурдне. Хто міг дозволити собі витворити таку думку, таку дійсність? Хіба це можливо, щоб ранні християни – однозначно вже у 30-ті роки – прийняли такий винахід без жодних заперечень?

Цілком правомірно Пеш говорить, «що досі жодне переконливе другорядне пояснення передання про Тайну Вечерю не могло бути запропоноване» (Тайна Вечеря, С. 21). Такого не існує. Його могло породити лише істинне джерело – Ісусова свідомість. Тільки Він міг так суверенно поєднати закон і пророків – повністю зберігаючи вірність Писанню і цілковиту новизну Свого Синівства. Тільки тому, що Він сам це сказав і вчинив, Церква у своїх різноманітних розгалуженнях могла від початку «ламати Хліб», як це вчинив Ісус у ніч зради.

Попередній запис

ДАТА ТАЙНОЇ ВЕЧЕРІ

Тайна вечеря, Філіп де Шампань Проблема датування Тайної Вечері Ісуса базується на протиріччі у питанні між ... Читати далі

Наступний запис

БОГОСЛОВ’Я СЛІВ ПРО УСТАНОВЛЕННЯ ЄВХАРИСТІЇ

Тайна вечеря, Філіп де Шампань Після усіх цих роздумів про історичні рамки та про історичну достовірність ... Читати далі