АРХІЄРЕЙСЬКА МОЛИТВА ІСУСА – Частина 2

Остання проповідь Христа, Джеймс Тіссо

«Освяти їх у Твоїй істині…»

По-друге, я хотів би торкнутися теми освячення і посвяти, яка найвиразніше вказує на зв’язок примирення з архієрейством.

У молитві за учнів Ісус каже: «Освяти їх у Твоїй істині: слово Твоє – істина… Віддаю Себе за них у посвяту, щоб і вони були освячені в істині» (Йо. 17:17-19). Долучимо сюди з промов-суперечок Ісуса ще один важливий момент, що належить цьому контексту: Ісус визначає Себе як Того, Кого Отець освятив і послав у світ (10:36). Отож ідеться про трояке «освячення»: Отець освятив Сина і послав у світ; Син освячується Сам і просить, щоб через Його освячення й учні були освячені у правді.

Що означає «освячувати»? «Святий» (qados у гебрейській Біблії) у повному значенні згідно з біблійним розумінням є тільки сам Бог. Святість – це вираження Його особливого способу буття, Божественного буття. Тож слово «освячення» означає підпорядкування реальності – особи чи речі – Богові, зокрема призначених для культу. Це може бути освячення на жертву (Вих. 13:2; Втор. 15:19); також це може означати посвячення у священичий сан (Вих. 28:41), призначення людини для Бога і Божого культу.

Процес посвячення, «освячення», включає два нібито протилежні один одному, але насправді внутрішньо взаємозалежні аспекти. З одного боку, «посвячення» як «освячення» є виокремленням з загалу, зі сфери, що належить особистому життю людини. Освячене підноситься у нову сферу, якою людина більше не управляє. Проте це виокремлення водночас включає момент «для», що є доволі суттєвим. Саме тому, що все передано Богові, ця реальність уже існує для світу, людей, представляє її і повинна зцілювати. Ми також можемо сказати: призначення і послання творять одне Ціле.

Цей взаємозв’язок виразно бачимо, коли застановляємося над особливим покликанням Ізраїлю: з одного боку, він виділений серед усіх інших народів, але саме для того, щоб серйозно зважити на доручення для всіх народів, цілого світу. Ідеться про це, коли Ізраїль називають «святим народом».

Повернемося знову до Євангелії від Йоана. Що означають три освячення? Спершу розповідається, що Отець послав Свого Сина у світ і освятив Його (10:36). Про що тут ідеться? Екзегети вказують на те, що до цієї сентенції[1] є паралель у словах про покликання пророка Єремії: «Перш, ніж Я уклав тебе в утробі, Я знав тебе; і перш ніж ти вийшов з лона, освятив Я тебе; пророком для народів Я тебе призначив» (Єр. 1:5). Освячення означає абсолютне претендування Бога на цю людину, «призначення» її для Нього, але водночас і послання до народів.

У Словах Ісуса освячення та послання нерозривно пов’язані. Можна сказати, що це освячення Ісуса Отцем ідентичне Воплоченю: воно водночас відображає цілковиту єдність з Отцем і цілковите існування для світу. Ісус повністю належить Богові, і саме тому є цілковито «для усіх». «Ти Святий Божий», – сказав Йому Петро у синагозі в Капернаумі й так сформулював всезагальне христологічне визнання (Йо. 6:69).

Однак, якщо Отець Його «освятив», то що тоді означає «Віддаю (hagiazo) Себе» (17:19)? Переконливою є відповідь на це запитання, яку дає Рудольф Бультман у своєму коментарі Йоана: «Тут Hagiazo означає «у прощальній молитві на початку Страстей» і поєднане з hyper auton (за них) «освячувати» в сенсі «посвячувати у жертву». Бультман цитує відповідно і слова св. Йоана Золотоустого: «Посвячуюся – приношу себе як жертву» (Євангелія від Йоана, С. 391, прим. 3; пор. також Фуллє, С. 31 і 38). Якщо перше «посвячення» стосується Воплочення, то тут мова йде про страсті як жертву.

Бультман дуже гарно зобразив внутрішній взаємозв’язок оби- двох «освячень»: святість Ісуса, яка походить від Отця, – це «бути для світу, для Своїх». Ця святість не є «статичною чи субстанціальною відмінністю від світу, Він здобуває її у процесі свого виступу проти світу задля Бога. Цей процес, однак, називається жертвою. У жертві Він є Божественним способом проти світу, і водночас Він є для нього» (С. 391). У цьому висловлюванні можна критикувати гостре протиставлення між субстанціальним буттям і звершенням жертви: Ісусове «субстанціальне» буття як таке є цілковито динамікою буття для; обидва невіддільні. Мабуть, Бультман саме це хотів сказати. Варто віддати йому належне, коли він висловлюється про цей вірш (Йо. 17:19): «Натяк на слова про Тайну Вечерю не підлягає жодному оспорюванню» (С. 391, прим. 3).

Отож у цих коротеньких словах перед нами постає нова Літургія Примирення Ісуса Христа, Літургія Нового Союзу, в усій своїй величі та чистоті. Ісус сам є священиком, Якого послав Отець у світ; Він сам є жертвою, яка присутня в Євхаристії усіх часів. Філон Олександрійський заздалегідь правильно відчув це, коли говорив про Логос як священика і Архієрея (Leg. all. Ill 82; De somn. 1215; II 183; посилання у Бультмана, там само). Зміст дня Примирення цілковито втілений у «Слові», що стало Тілом «за життя світу» (Йо. 6:51).

Перейдемо до третього освячення, про яке йдеться у молитві Ісуса: «Освяти їх у Твоїй істині» (17:17). «Віддаю Себе за них у посвяту, щоб і вони були освячені в істині» (17:19). Учні повинні залучатися в освячення Ісуса; вони також мають підпорядковуватися сфері Бога й одночасно йти у світ. «Віддаю Себе за них у посвяту, щоб і вони були освячені в істині». Їхнє підпорядкування Богові, їхнє «освячення», пов’язане з освяченням Ісуса Христа, є участю в Його святості.

Між обидвома віршами 17 і 19, де сказано про освячення учнів, є невеличка, але суттєва відмінність. Вірш 19 пропонує ось що: вони повинні освятитися «в істині», не тільки ритуально, а й по-справжньому, цілим своїм існуванням – дозволимо собі так перекласти. У вірші 17, навпаки, маємо таке: «Освяти їх у Твоїй істині». Тут істина визначена як сила освячення, як «їхнє посвячення».

Згідно з Виходом посвячення синів Арона у священики відбувається через облачення у святі одежі й через помазання (291-9); в ритуалі дня Примирення йдеться також і про повну купіль перед одяганням обрядової одежі (Лев. 16:4). Учні Ісуса освячуються, святять «в істині». Істина – це купіль, яка їх очищає; істина – це одежа і помазання, які їм потрібні.

Ця очищаюча й освячуюча «істина», – це, урешті, сам Христос. У Нього вони мають бути занурені, у Нього, відповідно, «одягнуті», і тоді братимуть участь у Його освяченні, Його священичому дорученні, Його жертві.

Юдейство, після завершення храму, також мусило, зі свого боку, шукати нового пояснення культових приписів. Тепер воно вбачало «освячення» у сповненні заповідей – у зануренні у Боже святе Слово й у Божу волю, яка в цьому полягає (Пор. Шнакенбурґ, Євангелія від Йоана III, С. 211).

Ісус у вірі християн є Торою в особі, отож відбувається освячення у спільності волі та буття з Ним. Коли освячення учнів в істині зумовлене, врешті, участю у священичому посланництві Ісуса, то в цих словах Євангелії від Йоана ми можемо побачити запровадження священства апостолів, новозавітного священства, що, в найглибшому розумінні, є служінням істині.

«І об’явив Я їм Твоє Ім’я…»

Наступною основоположною темою Архієрейської молитви є об’явлення Божого Імені. «Я об’явив Твоє Ім’я людям, яких Ти від світу передав Мені» (Йо. 17:6). «І об’явив Я їм Твоє Ім’я, і об’являти буду, щоб любов, якою Ти полюбив Мене, в них перебувала, – а Я в них!» (17:26).

Очевидно, що цими словами Ісус представляє Себе новим Мойсеєм, який доводить до завершення те, що розпочалося з Мойсея біля палаючого куща. Бог об’явив Мойсеєві Своє «Ім’я». Це ім’я було чимось більшим, ніж слово. Воно означало, що Бог дозволив взивати до Нього, вступив у спільноту з Ізраїлем. Так у процесі історії віри Ізраїлю ставало щораз очевидніше, що під Божим Іменем ішлося про Його «іманентність»[2]: Його присутність серед людей, де Він цілковито присутній і все-таки безмежно перевершує все людське і світське.

«Боже ім’я» означає: Бог як присутній серед людей. Отож про Єрусалимський храм сказано, що Бог захотів, щоб там «перебувало Його Ім’я» (Втор. 12:11 н.). Ізраїль ніколи не наважився б просто сказати: тут живе Бог. Він знав, що Бог безмежно могутній, перевершує й охоплює цілий світ. І попри те, Він насправді був присутній: Він сам. Про це йшлося, коли було сказано: «Щоб там перебувало Його Ім’я». Він справді присутній і все ж завжди є надзвичайно великий і неосяжний. «Боже Ім’я» – це сам Бог, Той, що дарує Себе нам; при всьому запевненні Його близькості й повній радості від цього Він є безмежно великий.

Опираючись на таке розуміння Божого Імені, Ісус промовляє. Коли Він каже, що об’явив Боже Ім’я і надалі об’являтиме, то Він має на увазі не якесь нове слово, котре повинен сповістити людям як особливо відповідне найменування Бога. Об’явлення Імені – це новий спосіб присутності Бога серед людей, новий радикальний спосіб, в який Бог буде присутній серед людей. В Ісусі Бог повністю віддає Себе людству: хто бачить Ісуса, той бачить Отця (Пор. Йо. 14:9).

Якщо ми маємо право казати, що іманентність Бога у Старому Завіті подана у слові й літургійному святкуванні, то тепер ця іманентність стала онтологічною[3]: в Ісусі Бог став Людиною. Бог сам увійшов у наше буття. У Ньому істинний Бог, «з нами Бог». Воплочення, завдяки якому це нове існування Бога як людини реалізувалося, стане через жертву подією для цілого людства. Він прийде заново Воскреслим, щоб усіх зробити Своїм Тілом, новим храмом. «Об’явлення імені» спрямоване на те, щоб «любов, якою Ти полюбив Мене, в них перебувала, – а Я в них!» (17:26). Мета об’явлення – перетворення космосу, тому в єдності з Христом храм стане цілковито новим реальним житлом Бога.

Базіль Штудер звернув увагу на те, що на початках християнства «кола з юдейським впливом» «розвинули спеціальну христологію імен». «Ім’я, закон, союз, початок, день» стали тепер титулами Христа (Бог і наше Відкуплення… С. 56 та 61). Відомо: Христос сам, як особа, є «Ім’ям» Бога, Божою доступністю для нас.

«І об’явив Я їм Твоє ім’я і об’являти буду». Об’явлення Бога у Христі не є минулим: «І об’являти буду». Бог постійно наближається до людей у Христі, аби вони змогли наблизитися до Нього. Через зустріч із Христом Він приходить до нас, притягує нас до Себе (Пор. Йо. 12:32), щоб вивести поза нас самих у безмежну широчінь Своєї величі та Своєї любові.


[1] Сенте́нція (від лат. sententia, буквально думка, судження) – коротке латинське оповідання про репліку чи витівку мудреця, митця, просто розумної, дотепної людини, як правило з античного джерела, що цитується поза контекстом.

[2] Імане́нтність – характеристика притаманності, властивості предмету чи явища, що випливає з його внутрішньої природи.

[3] Онтологія – філософське вчення про буття

Попередній запис

АРХІЄРЕЙСЬКА МОЛИТВА ІСУСА - Частина 1

Остання проповідь Христа, Джеймс Тіссо Після вмивання ніг в Євангелії від Йоана слідують прощальні промови Ісуса ... Читати далі

Наступний запис

АРХІЄРЕЙСЬКА МОЛИТВА ІСУСА – Частина 3

Остання проповідь Христа, Джеймс Тіссо «Щоб всі були одно...» Наступною вагомою темою «Архієрейської молитви» є майбутня ... Читати далі