АРХІЄРЕЙСЬКА МОЛИТВА ІСУСА – Частина 3

Остання проповідь Христа, Джеймс Тіссо

«Щоб всі були одно…»

Наступною вагомою темою «Архієрейської молитви» є майбутня єдність учнів Ісуса. Погляд Ісуса при цьому – зокрема в Євангеліях – виходить за межі теперішньої спільноти учнів й адресований всім, котрі «завдяки їхньому слову увірують в Мене» (Йо. 27:20): широкий горизонт майбутньої спільноти віруючих відкривається над поколіннями, майбутня Церква ввійшла в молитву Ісуса. Він просить про єдність для майбутніх учнів.

Чотири рази Господь повторює це прохання: двічі називає мету єдності, щоб світ повірив, щоб «збагнув», що Ісус посланий Отцем: «Отче Святий! Заради Імени Твого бережи їх, тих, що їх Ти Мені передав, щоб були одно, як Ми!» (вірш 11). «Щоб усі були одно, як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі, щоб і вони були в нас об’єднані; щоб світ увірував, що Ти Мене послав» (вірш 21 н.). «Щоб вони були одно так само, як і Ми одно… щоб вони були звершені в єдності, щоб світ збагнув, що послав єси Мене…» (вірш 22н.).

У жодній промові про екуменізм[1] не бракує посилання на цей «заповіт» Ісуса: перед тим, як піти на Хрест, Він просив Отця про єдність майбутніх учнів, Церкви усіх часів. І це добре. Проте тим настирливіше постає запитання: за яку єдність молився Ісус? Яким є Його прохання про спільноту віруючих упродовж історії?

Доречно знову послухати думку Рудольфа Бультмана про це питання. Насамперед він каже – як написано в Євангелії – що ця єдність базується на єдності Отця і Сина, і тоді продовжує: «Отож вона корениться не у природних глибинах чи глибинах всесвітньо- історичного значення, і не може бути встановлена через установи, інституції чи догми…. Єдність може творитися тільки словом Проповідування, де присутній Об’явник – у своїй єдності з Отцем. І коли Проповідування потребує для своєї реалізації у світі інституцій та догм, то вони таки не можуть гарантувати єдності істинного Проповідування. З іншого боку, через фактичний розкол Церкви, що, загалом, і є результатом дій її інституцій та догм, єдність Проповідування не обов’язково мусить піддаватися руйнуванню. Слово може по-справжньому лунати скрізь, де твердо дотримуються традиції. Через те, що єдність Проповідування не піддається контролю і віра, що відповідає Слову, є невидима, то і справжня єдність громади теж невидима… Вона невидима, тому що взагалі не є світським феноменом…» (Євангелія Йоана. – С. 393н.).

Такі роздуми викликають здивування; про багато що в них варто б подискутувати, насамперед про поняття «інституцій» та «догм», але ще більше про поняття «Проповідування», яке, очевидно, само творить єдність. Чи це насправді так, що у Проповідуванні Об’явник присутній у своїй єдності з Отцем? Чи Він, дивним способом, часто не є відсутній? Бультман подає нам мірило того, де Слово звучить «по-справжньому»: там, «де твердо дотримуються традиції». Треба запитати, якої ж традиції? Звідки вона походить і в чому полягає? Отож не кожне Проповідування «справжнє», але як нам його розпізнати? «Справжнє» Проповідування само творить єдність. «Фактичний поділ» Церкви не може перешкодити єдності, яка походить від Господа, – так навчає Бультман.

Можливо, екуменізм взагалі непотрібний, тому що єдність твориться у Проповідуванні й розколи в історії їй не перешкоджають? Можливо, характерним є і те, що Бультман використовує слово «Церква», говорячи про розкол, і, навпаки, слово «громада» він вживає там, де висловлюється про єдність. Єдність Проповідування не піддається контролю, – вважає він. Тому єдність громади невидима, як і віра. Єдність невидима, тому що не є «світським феноменом».

Чи таке пояснення прохання Ісуса вірне? Безперечно, що єдність учнів – майбутньої Церкви – за яку молиться Ісус, «не є світським феноменом». Господь висловлюється чітко: «Єдність походить не зі світу»; вона неможлива, якщо світ покладається тільки на свої сили. Лише сили світу зумовлюють розкол: ми бачимо це. Наскільки світ задіяний у Церкві, у християнстві, настільки це спричиняє розколи. Єдність може прийти тільки від Отця через Сина. Вона має справу зі «славою», яку дає Син: з Його присутністю, яку подарував Святий Дух, Який є плодом Хреста, Його перевтіленням у Смерті та Воскресінні.

Однак сила Божа діє у світі, в якому живуть учні. Вона мусить бути такою, щоб світ її «спізнав» і завдяки цьому прийшов до віри. Те, що приходить не від світу, може і мусить якось діяти і бути прийнятним у світі та для світу.

Цілеспрямованість прохання Ісуса про єдність є саме те, через що єдність учнів, правда Його Посланництва стають видимими для людей. Єдність мусить виявитися такою, яка у світі практично не існує; такою, яку не пояснити суто людськими силами, і тому робить видимим діяння іншої сили. Завдяки єдності учнів Ісуса всіх часів, яку людина не в змозі пояснити, сам Ісус засвідчує Себе. Стає явним, що Він насправді є «Сином». Так Бог стає упізнаваним як Творець єдності, Який долає тенденцію до розпаду.

Тому Господь молився за єдність, яка можлива тільки від Бога і через Христа, яка виявляється настільки конкретно, що видимою стає реально діюча Божа сила. Тому боротьба за видиму єдність учнів Ісуса Христа є нагальним дорученням для християн усіх часів та всіх народів. Невидима єдність «громади» не достатня.

Чи можемо ми дізнатися ще більше про суть та зміст єдності, за яку молиться Ісус? Перший важливий елемент цієї єдності вже проявився у наших міркуваннях: вона базується на вірі в Бога і в Того, Кого Він послав: Ісуса Христа. Єдність майбутньої Церкви базується, отже, на тій вірі, яку визнав Петро після відступу учнів, названих Дванадцятьма, в синагозі у Капернаумі: «Ми й увірували й спізнали, що Ти – Божий Святий» (Йо. 6:69).

Це визнання за змістом дуже близьке до «Архієрейської молитви». Ісус зустрічає нас тут як Той, Кого освятив Отець, Хто освячується для учнів, Хто сам освячує учнів в істині. Віра більша за слово, ідею: вона означає входження у спільноту з Ісусом Христом і через Нього – з Отцем. Він є єдиною основою спільноти учнів, основою єдності Церкви.

Ця віра в основі «невидима». Проте тому, що учні прив’язуються тільки до Христа, вона стає «Плоттю» і зводить поодиноких людей разом, з’єднуючи в одне спільне «Тіло». Втілення Логоса триває аж до звершеної іпостасі Христа (Пор. Еф. 4:13).

У вірі в Ісуса Христа, Посланого Отцем, закладена структура посланництва як другий елемент єдності. Ми зауважили, що святість, тобто приналежність до живого Бога, означає посланнитцтво.

Так Ісус як Божий Святий є в цілій Євангелії – зокрема в 17-му розділі – Посланцем Божим. Його сутність – «бути посланим». Що це означає, вказано у словах 7-го розділу: «Моя наука не Моя» (вірш 16), – каже Господь. Він – цілковито від Отця і нічого іншого Йому не протиставляє, нічого Свого. У прощальних промовах ця характерна риса Сина поширюється на Святого Духа: «Він бо не промовлятиме від Себе, лише буде повідати, що вчує» (16:13). Отець посилає Духа в імені Ісуса (Пор. Йо. 14:26). Ісус зішле Його від Отця (Пор. Йо.15:26).

Після Воскресіння Ісус залучає учнів до цього посланництва: «Як Мене послав Отець, так Я посилаю вас» (20:21). Для спільноти учнів усіх часів показним мусить бути те, що вона тримається на фундаменті – на посланництві Ісуса: «Моя наука не Моя»; учні не проповідують про самих себе, а розповідають те, що почули. Вони віддані Ісусові так, як Ісус відданий Отцеві. Вони дозволяють Святому Духові вести себе і знають при цьому, що в цій цілковитій вірності водночас діє динаміка зростання: «Тож коли зійде Той, Дух істини, Він і наведе вас на всю правду» (16:13).

Для цього вагомого посланництва учнів Христа, прив’язаності до Його Слова та сили Його Духа, первісна Церква знайшла форму – «апостольське наслідування». Продовження посланництва є «тайною», не самокерованим вмінням і створеною людьми інституцією, а пов’язаністю зі «Споконвічним Словом» (1Йо. 1:1), спільнотою свідків, яку провадить Святий Дух. Грецьке слово для наслідування – diadoche – має водночас структурний і змістовий сенс: це означає продовження посланництва у свідках, а також передане Слово, з яким свідок пов’язаний таємницею.

Разом з «апостольським наслідуванням» первісна Церква знайшла такі два головні елементи єдності (не винайшла!): «Канон Писання» і так званий «Символ віри». У мовному аспекті тут ідеться про детально викладений зміст віри, який у різних визнаннях віри при хрещенні в ранній Церкві знайшов літургійну іпостась. Цей «Символ віри» чи «Вірую» творить справжню «герменевтику»[2] Писання – ключ, добутий з нього, щоб у його ж дусі його пояснювати.

Єдність цих трьох складових елементів Церкви – таємниця наслідування, Священне Писання, «Символ віри» («Вірую») – є правдивою запорукою того, щоб «Слово могло по-справжньому звучати», щоб «дотримуватися традиції» (Пор. Бультман). Звичайно, в Євангелії від Йоана не йдеться про ці три складові спільноти учнів Церкви, але вказуванням на тринітарну віру і на посланництво, все-таки, фундамент уже закладено.

Ще раз повернемося до того, що Ісус молиться, аби через єдність учнів світ зміг пізнати Його як Того, Кого послав Отець. Це пізнання і віра не є лише інтелектуальною справою; це дотик любові Бога і тому перемінення, це дар справжнього життя.

Універсальність посланництва Ісуса яскраво виражена: вона стосується не просто обмеженого кола вибраних; її метою є космос – світ у його цілісності. Через учнів та їхнє посланництво світ як одне ціле має бути вирваний з тенет відчуженості, віднайти єдність з Богом.

Цей універсальний горизонт, космічний характер посланництва Ісуса, виявляється у двох важливих текстах четвертої Євангелії, спершу під час нічної розмови Ісуса з Никодимом: «Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав» (3:16), потім – з наголосом на жертві життя – в Капернаумі у промові про хліб: «І хліб, що його Я дам, це – Тіло Моє за життя світу» (6:51).

Ось як співвідносяться з цим універсалізмом жорсткі слова, що містяться у вірші «Архієрейської молитви» (9): «Молю ж за них: не за світ молю». Щоб збагнути внутрішню єдність на перший погляд суперечливих прохань, потрібно не забувати, що Йоан вживає слово «космос-світ» у двох значеннях. По-перше, він вказує на все добре Боже сотворіння, особливо на людей як Його творіння, яких Він любить аж до пожертвування Себе Самого у Сині. З іншого боку, слова говорять про людський світ, яким він став упродовж історії: в ньому корупція, брехня, насильство стали, так би мовити, «природними речами». Блез Паскаль говорить про іншу природу, яка наклалася на існуючу в ході історії. Сучасні філософи зобразили цю історичну ситуацію людини по-різному, наприклад, Мартін Гайдеґґер говорить про передання себе «безособовості», про існування в «несправжньому». Цілком іншим способом виявляється ця проблематика, коли Карл Маркс зображає відчуженість людини.

Філософія, загалом, описує точнісінько те, що віра називає «первородним гріхом». Цей вид «світу» мусить зникнути; він мусить перетворитися у Божий світ. Саме це і є посланництвом Ісуса, в яке залучаються учні: вивести «світ» з тенет відчуження людини від Бога і від себе самої, щоб він знову став Божим світом і, таким способом, людина знову стала цілковито собою в єдності з Богом. Однак ця переміна дорого коштує, її ціна – хрест, а також готовність до мучеництва свідків Христа.

Кінець поглянемо на цілу молитву-прохання про єдність і зможемо сказати, що в ній відбувається творення Церкви, хоча слово Церква відсутнє. Адже чим є Церква, як не спільнотою учнів, яка через віру в Ісуса Христа як Посланого Отця отримує свою єдність і занурена у посланництво Ісуса, щоб вести до пізнання Бога світ і так його спасати?

Церкву породжує молитва Ісуса. Однак ця молитва є не лише словом, вона є дією, в якій Він «освячується» сам, тобто «жертвується» за життя світу. Ми можемо сказати і навпаки: у молитві жахливе дійство Хреста стає «словом», святом Примирення між Богом і світом. З цього народжується Церква як спільнота тих, які вірять у Христа завдяки словам апостолів (17:20).


[1] Екуменізм – вживається стосовно частково досягнутої єдності християн у вірі

[2] Герменевтика – (гр.: «вчення про розуміння»): тут мається на увазі теорія розуміння Святого Письма та його викладу.

Попередній запис

АРХІЄРЕЙСЬКА МОЛИТВА ІСУСА - Частина 2

Остання проповідь Христа, Джеймс Тіссо «Освяти їх у Твоїй істині...» По-друге, я хотів би торкнутися теми ... Читати далі

Наступний запис

ТАЙНА ВЕЧЕРЯ - ВСТУП

Тайна вечеря, Філіп де Шампань Ще більше за есхатологічну промову Ісуса, яку ми розглядали у 2-му ... Читати далі