АРХІЄРЕЙСЬКА МОЛИТВА ІСУСА – Частина 1

Остання проповідь Христа, Джеймс Тіссо

Після вмивання ніг в Євангелії від Йоана слідують прощальні промови Ісуса (розд. 14-16), які у 17-му розділі врешті вливаються у велику молитву, для якої лютеранський богослов Давид Хитреус (1530-1600) викарбував назву «Архієрейська молитва». У добу Отців Церкви на єрейський характер молитви особливо вказував Кирило Олександрійський (пом. 444 р.). У своїй монографії Андре Фуллє цитує щодо Йо.17 текст Руперта з Дойца (пом. 1129/30), де чудово відтворено основний характер молитви: «Наес pontifex summus propiator ipse et propitiatorium, sacerdos et sacrificium pro nobis oravit – Її молився Архієрей, який сам був примиренням і спокутою, священиком і жертвою» (Йоан, у: PL 169, 764 В, пор. Фуллє, С. 35).

ЮДЕЙСЬКЕ СВЯТО ПРИМИРЕННЯ ЯК БІБЛІЙНИЙ ФОН АРХІЄРЕЙСЬКОЇ МОЛИТВИ

Ключ до правильного розуміння цього тексту я знайшов у вже згадуваній книзі Фуллє. Він показує, що цю молитву можна зрозуміти лише на фоні літургії юдейського свята Примирення (Йом ха-Кіппурім). Ритуал свята з його багатим богословським змістом реалізується у молінні Ісуса — «звершується» у буквальному розумінні. Ритуал переходить у дійсність, яку Він уявляє. Те, що там було відтворено в обрядах, нарешті здійснилось.

Щоби зрозуміти це, ми мусимо передусім поглянути на ритуал свята Примирення, описаного у кінці Левіта. (16 і 23:26-32). Первосвященик покутував у цей день встановленими жертвами (два бички на жертву за гріх та баран на всепалення.: 16:5 н.) насамперед за себе самого, тоді за «свій дім», тобто за священство Ізраїлю загалом, і, накінець, за цілу громаду Ізраїлю (16:17). Так він «очистить святиню від нечистот синів Ізраїлю й від проступків та всіх гріхів їхніх; те ж саме вчинить із наметом зборів, що стоїть посеред них, серед нечистот їхніх» (16:16).

Під час звершення цих обрядів первосвященик раз у році перед Ликом Бога виголошує святе ім’я, яке ніколи не вимовляють, що Бог об’явив біля палаючого куща – ім’я, через яке Він став доступним Ізраїлю. Тож метою свята Примирення є повернення Ізраїлю після хибних кроків попереднього року його прикмети «святий народ», наново повернути йому його призначення бути Божим народом посеред світу (Пор. Фуллє, С. 56 та 78). Тому йдеться про те, яким є найглибше призначення створіння як цілого: створити простір відповіді на Божу любов, на Його святу волю.

Згідно з раввинським богослов’ям ідея союзу, ідея створити святий народ, який прямує до Бога і перебуває в єдності з Ним, передує ідеї створення світу, що становить його основу. Космос створюється не для того, щоб існували різноманітні сузір’я та інші речі, а для того, щоби був простір для «союзу», для «Так» любові між Богом і людиною, яка дає Йому відповідь. Свято Примирення знову встановлює цю гармонію, цей сенс світу, пошкоджений гріхом, і тому творить кульмінаційний момент літургійного року.

Структура описаного у Левіті (16) обряду достовірно перенесена у молитву Ісуса: як первосвященик приносить у жертву самого себе, священство і цілу громаду Ізраїлю, так Ісус молиться за Себе Самого, апостолів і, накінець, усіх, які через Його Слово в майбутньому віритимуть у Нього – за Церкву всіх часів (Пор. Йо. 17:20). Він освячує «Себе Самого» і стягує святість на Своїх. Про те, що, незважаючи на обмеження супроти «світу» (Пор. 17:9), врешті йдеться про спасіння усіх, «життя світу» в цілому (Пор. 6:51), ми ще будемо розважати. Молитва Ісуса виявляє Його як Архієрея дня Примирення. Його Хрест і Його піднесення є днем Примирення світу, в який світова історія вбачає свій сенс, на противагу будь-яким людським провинам і виражає справжнє «Для чого» та «Куди»?

Богослов’я від Йоана (17) точнісінько відповідає тому, що в деталях пропонує Послання до Євреїв. Пояснення старозавітного культу, зображене там, з огляду на Ісуса, є також і душею молитви. Але й богослов’я св. о Павла наближається до цієї середини, що сприймається у драматично-прохальній формі у Другому Посланні до Коринтян: «Ми вас благаємо замість Христа: Примиріться з Богом!» (5:20).

Чи не є так насправді, що непримиренність людей з Богом, з мовчазним, таємничим, на перший погляд відсутнім, і все ж всюдисущим Богом, становить єдину проблему цілої світової історії?

Архієрейська молитва Ісуса є звершенням дня Примирення як завжди доступного свята Примирення Бога з людьми. У цьому місці виникає запитання про зв’язок між «Архієрейською молитвою» Ісуса і Євхаристією. Існують спроби тлумачити цю Молитву як вид Євхаристійної Молитви, зобразити її, так би мовити, як Йоанову редакцію встановлення Тайни. Такі спроби не тривкі. Проте існує глибокий взаємозв’язок.

У розмовах Ісуса з Отцем ритуал дня Примирення перетворюється у молитву: тут втілюється оновлення культу, на який були спрямовані очищення храму і роз’яснювальні слова Ісуса про цю подію. Принесення у жертву тварин минуло. На їхнє місце приходить те, що грецькі Отці називали  thysia logike, жертва словом, і що Павло визначає як logike latretia, сформований у слово, розумний культ – «розумна богослужба» (Рим. 12:1).

Однак це «слово», яке заступає місце жертви, не є просто словом. Насамперед це не тільки людська мова, а слово Того, хто є «Словом» і залучає усі людські слова у внутрішній діалог з Богом, у Його розум і Його любов. Однак тому воно і є більше за слово, адже це Вічне Слово промовило: «Ти не хотів ні жертв, ані приносу, але приготував єси тіло мені» (Євр. 10:5; пор. Пс. 40:7). Слово є Тілом, і більше того: це принесене в жертву Тіло, пролита Кров.

З упровадженням Євхаристії Ісус перемінює Свою смерть (вбивство) у «слово», в радикальну любов, яка віддається аж до смерті. Тож Він сам стає «храмом». Через те, що «Архієрейська молитва» є для Ісуса формою здійснення самопожертвування, вона зображає новий культ і глибоко пов’язана з Євхаристією. Ми змушені будемо заново повернутися до цього, коли говоритимемо про її встановлення.

Перш ніж ми звернемося до окремих тем «Архієрейської молитви», слід назвати ще один зв’язок зі Старим Завітом, який встановив Андре Фуллє. Він показує, що духовне поглиблення й оновлення ідеї священства у Йоана (17), в піснях Слуги Господнього у пророка Ісаї (особливо Іс. 53), уже наявне. Слуга Господній, який бере на себе провини усіх (53:6), який віддає своє життя в жертву (53:10), який несе гріхи багатьох (53:12), в усьому цьому звершує служіння архієрея, сповнює священство в самій глибині. Він є священиком і жертвою водночас й, отже, творить примирення. Пісні Слуги Господнього розкривають увесь шлях поглиблення ідеї священства і культу, який розпочато у пророчій традиції, особливо в Єзекиїла.

Коли в Йоана (17) ми і не знаходимо жодного прямого відлуння пісень Слуги Господнього, то візія (Іс. 53) все-таки є основоположною для нового розуміння священства і культу, зображеного в Євангелії від Йоана загалом й особливо в Архієрейській молитві. Цей взаємозв’язок можна зауважити у розділі про вмивання ніг; він відчутний також у мові про Доброго Пастиря, де Ісус п’ять разів говорить про пастиря, що своє життя кладе за вівці (Йо. 10:11), і так явно перегукується з Ісаєю (53:10).

У новизні постаті Ісуса Христа, яка проявляється у зовнішньому розриві з храмом і його жертвами, збережена найглибша єдність з історією спасіння Старого Завіту. Коли ми згадаємо Мойсея, заступника, який пропонує Богові своє життя за спасіння Ізраїлю, то ця внутрішня єдність знову виявляється, і це є важливим завданням Євангелії від Йоана.

ЧОТИРИ МОГУТНІ ТЕМИ МОЛИТВИ

З тематичної різноманітності Євангелії від Йоана (17) я хотів би виділити лише чотири головні теми, в яких з’являються вагомі аспекти цього могутнього тексту, а також Йоанового послання загалом.

«Це життя вічне…»

Насамперед нашу увагу привертає вірш 3: «А вічне життя у тому, щоб вони спізнали Тебе, єдиного, істинного Бога, і Тобою посланого – Ісуса Христа».

Тема «життя» (zое), що від прологу (1:4) проходить крізь цілу Євангелію, неодмінно появляється і в новій Літургії Примирення, яка звершується в «Архієрейській молитві». Теза Рудольфа Шнакенбурґа та інших, що у цьому вірші йдеться про глос[1], долучений пізніше, тому що слово «життя» більше не появляється у Йоана (17), на мою думку – так само як розбіжність джерел у розділі про вмивання ніг – належить до тієї академічної логіки, яка композиційну форму сучасного тексту науковця робить мірилом цілком іншого способу промовляти і мислити, який характерний Євангелії від Йоана.

«Вічне життя» не є, як безпосередньо гадає сучасний читач, життям, що настає після смерті, бо життя в цю мить тимчасове і не пов’язане з вічністю. «Вічне життя» – це саме життя, справжнє життя, яким можна жити і в теперішньому часі, тоді фізична смерть не підточить його коріння. Тому йдеться ось про що: уже тепер опанувати «життя», справжнє життя, яке ніхто і ніщо більше не у змозі знищити.

Дуже чітко це значення «вічного життя» вивляється у розділі про воскресіння Лазаря: «Хто в Мене вірує, той навіть і вмерши – житиме! Кожен, хто живе і в Мене вірує, – не вмре повіки» (Йо. 11:25н.). «Я живу, і ви житимете», – каже Ісус на Тайній Вечері Своїм учням (Йо. 14:19) і знову показує цим, що для учня Ісуса характерно, що він «живе» – тобто, що він віднайшов й опанував справжнє життя поза простим існуванням, життя, яке усі шукають. Ранні християни на основі таких текстів називали себе просто «живими» (hoi zontes). Вони знайшли те, що всі шукають — саме життя, повне і тому незнищенне.

Однак як ми приходимо до цього? Архієрейська молитва дає, можливо, приголомшуючу, але в контексті біблійного мислення вже заготовлену відповідь: людина знаходить «вічне життя» через «пізнання». Причому старозавітне поняття пізнання становить передумову: процес пізнання творить спільноту, є одним цілим з пізнаним. Однак, звичайно, будь-яке пізнання не є ключем до життя, а «щоб вони спізнали Тебе, єдиного, істинного Бога, і Тобою посланого – Ісуса Христа» (17:3). Це своєрідна коротка формула віри, в якій проявляється істинний зміст рішення бути християнином – це пізнання, яке нам дарує віра. Християнин не вірить у будь-що. Він вірить безпосередньо в Бога, в те, що існує один-єдиний Бог.

Цей Бог стає йому доступним у Його Помазанику, в Ісусі Христі. У зустрічі з Ним відбувається те пізнання Бога, яке стає єднанням й, отже, «життям». У подвійній формі «Бог і Його Посланник» можна почути відлуння, що звучить постійно, особливо в Божих Словах у Книзі Виходу: вони повинні вірити в «Мене», Бога, і в Мойсея, Його Посланця. Бог являє Свій Лик у Посланнику – врешті, у Своєму Сині.

Отож «вічне життя» є дійством стосунків. Людина не посідає це сама собою і не прийняла його тільки для себе. Через зв’язок з Тим, Хто сам є Життям, вона також стає живою.

Щодо цієї глибокої біблійної думки попередні міркування можемо знайти у Платона, який увів у свій твір надто різноманітні, відмінні передання і рефлексії на тему невмирущості. Тож слушним є й уявлення, що людина може стати безсмертною, добровільно пов’язуючи себе з невмирущим. Чим більше правди вона приймає, поєднується з нею і пристає до неї, тим тісніший її зв’язок з правдою і твердіше переконання, що людину неможливо знищити. До якої міри вона, так би мовити, поєднається з правдою, наскільки провадитиме те, що не проминає, настільки вона може бути певною життя після смерті – життя у благодаті.

Те, що ми тут пристрастно шукаємо, виявляється у Словах Ісуса у величавій простоті. Людина знаходить життя, коли пристає до Того, Хто сам є Життям. Тоді вона може бути багато чого позбавлена. Смерть може вирвати її з біосфери, але життя, яке сягає поза межами біосфери, справжнє життя, триватиме. Вона мусить жити, прямуючи до цього життя, яке Йоан – на відміну від bios – називає zoe. Зв’язок з Богом – в Ісусі Христі: цей зв’язок дарує життя, яке не у змозі забрати жодна смерть.

Очевидно, що під цим «життям-у-зв’язку» йдеться про цілком конкретний спосіб існування; віра і пізнання не є знанням, закладеним у людину, а формою її існування. Навіть якщо тут не йдеться конкретно про любов, то очевидно, що «пізнання» Того, Хто сам є любов’ю, стає любов’ю у всій широті її дару та претензійності.


[1]  Глос – Незрозуміле або малозрозуміле (рідковживане, архаїчне, діалектне) слово чи вислів (переважно у давніх текстах)

Попередній запис

УМИВАННЯ НІГ - Частина 2

Христос миє ноги апостолам, Пітер Пауль Рубенс Таємниця зрадника Уривок про вмивання ніг ознайомлює нас з ... Читати далі

Наступний запис

АРХІЄРЕЙСЬКА МОЛИТВА ІСУСА - Частина 2

Остання проповідь Христа, Джеймс Тіссо «Освяти їх у Твоїй істині...» По-друге, я хотів би торкнутися теми ... Читати далі