ЕСХАТОЛОГІЧНА ПРОМОВА ІСУСА – КІНЕЦЬ ХРАМУ

Руйнування Єрусалимського храму, Франческо Аєца

Перш ніж ми знову звернемося до Слів Ісуса, мусимо розглянути історичні події 70-го року. У 66-му році з прогнанням прокуратора Ґессія Флора та успішним відбиттям нападу римлян розпочалася Юдейська війна, яка практично є не тільки війною юдеїв проти римлян, як це було завжди, а й громадянською війною між юдейськими течіями-конкурентами та їхніми очільниками. Саме це надало війні навколо Єрусалима вигляду цілковитого жахіття.

Євсевій Кесарійський (пом. бл. 339) та – згідно з іншими дослідженнями – Епіфаній Саламський (пом. 403р.) повідомляють нам, що вже перед початком облоги Єрусалима християни втекли на схід від Йордана, в місто Пелла. За Євсавієм, вони вирішили втікати після того, як їхні «довірені» отримали доручення через об’явлення (Hist. Ессl. ІІІ/5). Епіфаній, навпаки, пише: «Христос сказав їм, щоб вони покинули Єрусалим і вирушили геть звідти, бо там буде облога» (Наеr. 29:8). Загалом, в есхатологічній промові Ісуса ми знаходимо вказівку на необхідність утечі: «А як побачите мерзоту спустошення, що настане там, де їй не слід наставати… тоді ті, що в Юдеї, нехай утікають у гори…» (Мт. 13:14).

Не вдається розкрити в якій події чи в якій реальності християни побачили цей знак «мерзоти спустошення» і прийняли рішення вирушати в дорогу. Однак у роки Юдейської війни відбулося достатньо подій, які можна було трактувати як оповіщений Ісусом знак, мовна форма якого взята з Книги Даниїла (Дн. 9:27; 11:31; 12:11) і вказує на осквернення храму гелленістами. Ці слова-знамення, запозичені з історії Ізраїлю як заповідання Грядущого, допускали різноманітні тлумачення. Тож з тексту Євсевія загалом можна зрозуміти, що поважні члени первісної християнської громади «через об’явлення» у конкретній події заздалегідь відчитали знак та пояснили його як доручення негайно здійснити втечу.

Александр Миттельштедт вказує на те, що влітку 66-го року поряд з Йосифом бен Горіоном на керівного стратега війни обрали первосвященика Анана, того Анана, який напередодні у 62-му році після Хр. убив «брата Господнього» та керівника юдейсько-християнської громади Якова (Лука як історик. С. 65). Цей вибір юдеї-християни сприймають як сигнал до втечі, навіть коли це лише гіпотеза серед багатьох інших. Утеча юдеїв-християн, у будь-якому разі, якнайвиразніше ще раз заявляє “Ні” зелотському тлумаченню біблійного Послання та Постаті Ісуса: в них інші сподівання.

Повернемося знову до перебігу Юдейської війни. Веспасіан, який отримав доручення від Нерона провести операцію, припинив усі військові дії, коли у 68-му році було оголошено про смерть імператора. Після короткотривалої перерви першого липня 69-го року Веспасіана самого проголосили новим імператором. Тому доручення захопити Єрусалим він передав своєму синові Титу.

За Йосифом Флавієм, він мусив прибути під стіни Святого Міста десь під час святкування Пасхи, на 14-й день місяця Нісана, тобто у сорокову річницю розп’яття Ісуса. Тисячі паломників ринули в Єрусалим. Іоанн із Гішали, один з вождів-конкурентів повстання, засилав у храм озброєних бійців, переодягнених у паломників, де вони розпочали колотнечу з прихильниками супротивника Елеазара бен Симона, і святиня знову була окроплена кров’ю невинних (Миттельштедт, С. 74). Проте це було лише прелюдією до немилосердної жорстокості, яка розвивалася зі зростаючою брутальністю, де взаємно перепліталися фанатизм одних та зростаюча лють інших.

Нам не потрібно обговорювати тут деталі захоплення та зруйнування міста і храму. Однак корисно буде запропонувати текст, в якому Миттельштедт підсумовує жорстокий перебіг драми. «Кінець храму відбувається у три етапи: по-перше, це припинення регулярних жертвоприношень, через що святиня стає тільки фортецею, потім слідує спалення, теж у три етапи… І накінець – розчищання руїн після падіння міста. Найважливіші руйнування… відбуваються у вогні: очищення є тільки наслідком страшної гри… Хто вижив й опісля не помер від голоду чи пошесті, прокази, того очікували арени цирку, копальні або рабство» (С. 84н.).

Йосиф Флавій нараховує 1100 000 вбитих (De bella Jud. VI420). Орозій (Hist. adv. pag. VII9,7) і Тацит (Hist. V13) говорять про 600 000. Миттельштедт вважає, що ці цифри перебільшені й потрібно реально виходити з числа 80 000 (С. 83). Хто читає усі повідомлення про кількість убивств, масакр[1], сплюндрувань, пожеж, голоду, знущання над трупами, нищення навколишнього середовища (в межах 18-ти кілометрів усе вирубано та зруйновано дощенту), той може зрозуміти, що Ісус – зважаючи на слова з Книги Даниїла (12:1) – говорить ось про що: «Бо дні будуть таким лихом, якого не було від початку світу, що його сотворив Бог, аж понині, і ніколи більш не буде» (Мк. 13:19).

У Даниїла після цих погрозливих слів слідує обітниця: «Але на той час твій народ спасеться, всі, які будуть знайдені записаними у книзі» (12:1). Також у промові Ісуса лихо займає не останнє місце: дні будуть вкорочені, вибрані спасуться. Бог прощає злу та дає йому велику міру свободи; проте історія не виходить у Нього з-під контролю.

У цілій драмі, яка, на жаль, є взірцевою для багатьох трагедій історії, міститься центральна спасенно-історична подія, що спричинила далекосяжні наслідки в усій історії релігії та історії людства: 5-го серпня 70-го року «у храмі необхідно було приносити щоденну жертву серед голоду та нестатків» (Миттельштедт, С. 78).

Також і після зруйнування храму Навуходоносором у 587 р. до Хр. жертвенний вогонь загас на добрих 70 років; удруге храм було знеславлено між 166 і 164 pp. до Хр. за гелленістського правителя Антіохія IV: жертви, які приносили одному Богові, замінили на жертвоприношення Зевсу. Проте обидва рази храм заново зводили і культ, приписаний Торою, відновлювали.

Зруйнування 70-го року було остаточним: спроби відновити храм за імператора Адріана під час повстання Вар-Кохби (132-135 по Хр.) та Юліана (361) похитнулись. Повстання Вар-Кохби, навпаки, зумовило те, що Адріан заборонив юдейському народу вступати на територію Єрусалима та його околиці. Замість Святого Міста імператор спорудив нове місто, яке називалося «Елія Капітоліна», і тут звершувався культ Юпітеру Капітоліну. «Щойно імператор Костянтин у IV столітті дозволив юдеям, раз у рік, у річницю зруйнування Єрусалима, навідуватись до міста, щоб скорбіти біля мурів храму» (Ґнілька, Назарянин, С. 72).

Для юдаїзму припинення жертвоприношень, зруйнування храму мусило стати жахливим потрясінням. Храм і жертва були в центрі Тори. Тепер уже не відбувалося спокутування у світі, не було нічого, що становило б противагу все більш зростаючому забрудненню злом. І Бог, Який покладався на храм, тобто тайно мешкав у ньому, покинув це Своє житло на землі. Де ж був Союз? Де була Обітниця?

Одне очевидно: Біблію – Старий Завіт – потрібно було читати по-новому. Юдаїзм садукеїв, що повністю був прив’язаний до храму, не пережив цієї трагедії, і навіть Кумран, що був настроєний проти храму Ірода, але очікував оновленого храму, зник з історії. Існує дві відповіді на цю ситуацію: два способи читання Старого Завіту після 70-го року по-новому: література з Христом, з огляду на пророків, та равинська література.

З юдейських течій часів Ісуса вижило тільки фарисейство, новим центром якого стала равинська школа в Ямнії та яке розробило особливий спосіб читати та пояснювати Старий Завіт у період без храму, відштовхуючись від Тори як центру. Щойно від цього моменту ми можемо говорити про «юдаїзм» в істинному сенсі, тобто про спосіб розглядати Канон Біблійних Писань як Боже Об’явлення і читати без конкретного трактування храмового культу. Цей культ більше не існує. Отож і віра Ізраїлю після 70-го року прийняла нову іпостась.

Після століть протистоянь ми усвідомлюємо, що наше завдання полягає в тому, що ці обидва способи нового читання Біблійних Писань – християнський та юдейський – мусять вступити у діалог, щоб правильно розуміти Божу волю та Боже Слово.

Григорій Назіянський (пом.. 390 р.) спробував, починаючи від кінця Єрусалимського храму, у ретроспективі запропонувати щось на зразок періодизації релігійної історії. Він говорить про терпеливість Бога, Який не нав’язує людині нічого незрозумілого. Бог поступає як добрий вихователь чи лікар. Він поступово звільняє її від конкретних обрядів, допускає інші й так веде людину шляхом поступу вперед. «Це не легка справа міняти існуючі та віддавна шановані звичаї… Що я хочу сказати? Перший Завіт відтісняв божків, але допускав жертви. Другий покінчив з жертвами, однак не відмовився від обрізання. І коли витіснення (цього обряду) прийняли, то (люди) відмовилися і від того, що допускалося» (цит. за Барбель, Є. 261/263). У перспективі Отців Церкви також появляються жертви, передбачені Торою, лише як потурання – як етап на шляху до правдивого Богопочитання, як щось тимчасове, через що потрібно було пройти і за межі чого випровадив Христос.

Однак цілком очевидно напрошується запитання: це трактував сам Ісус? І як Його розуміли християни? Нам не потрібно тут розглядати, наскільки окремі деталі есхатологічної промови Ісуса опираються на Його слова. Отож Він прорік занепад храму, богословський, історично-спасенний занепад якого не підлягає сумніву. Про це свідчить, поряд з есхатологічною промовою, насамперед вислів про дім, який покинули порожнім, на що ми й опиралися (Мт. 23:37 н., Лк. 13:34 н.), та слова лжесвідків на суді Ісуса (Мт. 26:61; 27:40; Мт. 14:38; 15:29; Ді. 6:14), які знову повторюються під хрестом як глузування, а в Йоана знову звучать з уст Ісуса у правильному формулюванні (2:19).

Ісус любив храм як власність Отця (Лк. 2:49) й охоче навчав у ньому. Він захищав його як дім молитви для всіх народів і намагався приготувати його до цього. Проте Він також знав, що час цього храму уже проминув і що настане Нове, пов’язане з Його Смертю та Воскресінням.

Церква, яка зароджувалася, мусила почути і прочитати ці таємничі висловлювання Ісуса, Його слова про храм і насамперед про Хрест і Воскресіння, щоб через них накінець пізнати цілість, те, що хотів висловити Ісус. Це не було легким завданням, однак на нього зважили, розпочавши від П’ятидесятниці, і ми можемо сказати, що всі істотні елементи нового синтезу містилися у богослов’ї Павла ще до видимого кінця храму.

Про ставлення первісної громади до храму нам розповідають Діяння Апостолів: «Щодня вони однодушно перебували у храмі, ламали по домах хліб і споживали харчі з радістю і в простоті серця» (2:46). Отож тут названо два центри життя Церкви, яка зароджувалася: для проповіді та молитви зустрічаються у храмі, в якому громада вбачала дім Божого Слова і молитви; ламання хліба – новий «культовий» центр існування вірних – відбувається, навпаки, у помешканнях, як місцях зібрання та спільності з Воскреслим Господом.

Навіть коли ми не помічаємо жодного виразного дистанціювання від встановлених жертв, то, все-таки, проявляється суттєва відмінність. Те, чим раніше були жертви, тепер замінюється «ламанням хліба». Однак за цими простими словами прихований натяк на заповіт Тайної Вечері, на спільність у Тілі Господньому – на Його Смерть і Його Воскресіння.

Новий синтез, який вбачає у Смерті та Воскресінні Ісуса спасенно-історичне звершення храму ще до зовнішнього зруйнування храму, представляють два величні імена: Стефана та Павла.

У первісній Єрусалимській громаді Стефан належав до групи «гелленістів», групи юдеїв-християн, які розмовляли по-грецьки і своїм новим способом пояснювати Закон підготували християнство Павла. Велика промова, з якою, відповідно до повідомлення у Діяннях Апостолів, Стефан намагався зобразити своє нове бачення історії спасіння, обривається на найважливішому місці. Гнів його противників сягнув апогею і переріс у каменування проповідника. Однак суть справи чітко висловлена в оскарженні, яке було пред’явлено Синедріону: «Ми чули, як він говорив, що Ісус, отой Назарянин, зруйнує це місце (тобто храм) й переінакшить звичаї, які Мойсей був передав нам» (Ді. 6:14). Мова йде про Слова Ісуса, в яких сказано про кінець кам’яного храму і цілковито інший новий храм, – це Стефан привласнив собі та відверто поставив у центр свого проповідування.

Навіть коли ми не можемо реконструювати в деталях богословську візію св. Стефана, то суть її очевидна: час кам’яного храму та культу жертви минув. Адже Бог сам сказав: «Небо – престол Мій, земля ж – підніжок ніг Моїх. Який дім ви Мені збудуєте, каже Господь, або яке місце Мого відпочинку? Хіба то не Моя рука створила те все?» (Ді. 7:49 н.; пор. Іс. 66:1 н.).

Стефану відома критика пророків щодо культу. Для нього з Ісусом минув час храмової жертви, а отже, час самого храму; слова пророків утілюються. Розпочалося нове, в якому виповниться істинно Первоначальне.

Життя і послання св. Стефана залишились фрагментом, який раптово перериває каменування, яке, однак, водночас звершує його послання і його життя: у своїх стражданнях він єднається з Христом, стає з Ним одним цілим. Як суд, так і смерть подібні до Страстей Ісуса. Як Розп’ятий Господь, так і він, помираючи, молиться: «Господи, не постав їм цього за гріх!» (Ді. 7:60). Богословська візія допровадити до кінця і на цій основі розбудувати Церкву поган випадає на долю іншого: Павла, котрий, будучи Савлом, погодився на вбивство Стефана (пор. Ді. 8:1).

Завданням цієї книги не є зобразити основи богослов’я Павла і навіть не його роздуми про культ і храм. Тут ідеться лише про те, що християнство, яке зароджувалося задовго до зовнішнього зруйнування храму, було переконане у тому, що його спасенно-історична година завершилась – як Ісус предвістив це словами про «порожній дім» та Своєю промовою про новий храм.

Велика боротьба св. Павла навколо розбудови Церкви поган, «вільного від закону» християнства, насправді не стосується храму. Суперечки з різними угрупуваннями юдеїв-християн відбуваються навколо головних «звичаїв», в яких виражалася юдейська ідентичність: обрізання, субота, приписи щодо споживання їжі, закони чистоти. Якщо серед християн розгорнулася драматична боротьба навколо питання про необхідність спасенної дії цих «звичаїв», що в результаті спричинила ув’язнення апостола в Єрусалимі, то про суперечку щодо храму і необхідність жертвоприношень чомусь і сліду ніде немає, хоча згідно з Діяннями Апостолів «і велика сила священиків були слухняні у вірі» (6:7).

Незважаючи на це, Павло тлумачить те, що у Хресті Ісуса звершені всі жертви, що у Ньому звершилось намірення всіх жертв – спокутування, і що Ісус сам замінив місце храму, що Він є новим храмом – ось що на противагу тому, що передувало, становить центр його вчення.

Достатньо коротенької вказівки. Найважливіший текст міститься у Посланні до Римлян: «Всі бо згрішили й позбавлені слави Божої, і оправдуються даром Його ласкою, що через відкуплення, в Ісусі Христі: Якого видав Бог як жертву примирення, в Його крові, через віру, щоби виявити свою справедливість відпущенням гріхів колишніх» (3:23 нн.).

Слово, перекладене тут як «жертва примирення», грецькою звучить hilasterion, єврейсько – kapporet. Цим позначали віко Кивоту. Це місце, над яким у хмарині з’являється ЯГВЕ, місце таємної присутності Бога. На свято Примирення – Йом ха-Кіппурім (пор. Лев. 16) – це святе місце скроплювали кров’ю забитого бичка як жертви задля примирення, «життя якого жертвується Богові замість життя грішних людей, які заслуговують смерті» (Вількенс ІІ/1, С. 235). При цьому висловлюється думка, що кров жертви, яка вбирає в себе всі людські гріхи, торкаючись самого Божества, очиститься, і люди, за яких ця кров проливається, очистяться через дотик до Бога: думка, яка своєю величчю та неосяжністю викликає потрясіння, думка, що не може бути останнім словом історії релігії, останнім словом історії віри.

Коли Павло переносить слово hilasterion на Ісуса, називає Його «замком» Кивоту і, відповідно, місцем присутності живого Бога, тоді ціле старозавітне богослов’я культу (а одночасно і богослов’я культу історії релігії загалом) «усувається» та підноситься до цілком нової висоти. Сам Ісус є присутністю живого Бога. У Ньому взаємодіють Бог і людина, Бог і світ. У Ньому відбувається те, що мав на увазі обряд дня Примирення: самопожертвуванням на Хресті Ісус передає провину світу любові Божій і, таким способом, знищує цю провину. Наближатися до Хреста, наближатися до єдності з Христом означає наближатися до простору переміни та спокутування.

Усе це нам важко сьогодні зрозуміти; детально ми повернемося до цього ще під час розгляду Тайної Вечері та Смерті Ісуса на Хресті, намагаючись збагнути таємничу суть. Тут, власне, ішлося лише про те, щоб показати, що Павло повністю звершив усунення храму та його богослов’я жертви, перемістивши у християнство. Для Павла храм із культом розп’яття Христа «зруйновано»; тепер його місце заступає живий Кивот Розп’ятого та Воскреслого Христа. Коли ми разом з Ульріхом Вількенсом насмілимося припустити, що уривок з Послання до Римлян (3:25) є «юдесько-християнською формулою віри» (1/3, С. 182), то ми зауважимо, як швидко це бачення визріло у християнстві – те, що від початку було йому відомо: Воскреслий є новим Храмом, справжнім місцем єднання Бога і людини. Тому Вількенс може з повним правом сказати: «Християни від самого початку не брали участі у храмовому культі… Тому і зруйнування храму у 70-му році по Хр. не становило для християн релігійної проблеми» (II/І, С.31).

Однак виявиться і те, що велика богословська візія Послання до Євреїв лише частково розкриває суть, уже висловлену Павлом, а також те, що він віднайшов у власному багажі в попередньому церковному переданні. Далі ми зауважимо, як Архієрейська молитва Ісуса своєрідно у тому ж самому сенсі по-новому викладає подію дня Примирення і, таким способом, пояснює ядро старозавітного богослов’я Відкуплення, визнаючи його звершення у Хресті.


[1] Масакр – (англ. massacre) – кровопролиття, вбивство, різанина, бійня

Попередній запис

ЕСХАТОЛОГІЧНА ПРОМОВА ІСУСА - ВСТУП

Пророцтво про руйнування храму, Джеймс Тіссо Отож у контексті промов, які були виголошені після в’їзду в ... Читати далі

Наступний запис

ЕСХАТОЛОГІЧНА ПРОМОВА ІСУСА - ЧАС ПОГАН

Пророцтво про руйнування храму, Джеймс Тіссо При поверхневому читанні та слуханні есхатологічної промови Ісуса складається враження, ... Читати далі